+5 Київ
– Та не видумуйте! Така ж сама дорога й до войни була!
Зустріла нас, які на всю голову запізнилися, учителька із села Трьохізбенка.
Ця історія мала бути світлою і зворушливою. Про те, як неймовірні люди поїхали в Луганську область. Робити диво.
Я напросилася разом із ними, тому що проект дійсно класний. Волонтери з "АКЦентру", у цьому випадку – "Олені святого Миколая", зібрали більше ніж півтори тисячі дитячих листів і малюнків. З усіх прифронтових сіл і селищ. А ми – українці – реально втілили дитячі мрії.
Там був п'ятнадцятирічний хлопчик, який попросив у листі "інтернет". Так і попросив. І коли його покликали до ялинки, і Миколай дістав із чарівного мішка коробочку з написом "інтернет", хлопчик заплакав.
Вони цілували своїх ляльок "Монстр Хай" і обіймали машинки на пульті управління. Одна дівчинка заколисувала ролики, як немовля, примовляючи: "Мої ви рідні, справжні, зараз підемо додому і я вас приміряю".
Хлопчисько, який попросив гітару, весь час повторював: "Я не вірю. Не вірю!". Мама особливої дівчинки, яка в листі намалювала (писати вона не вміє) телефон, весь ранок ридала й обіймала волонтерів.
– Я б ніколи, – схлипувала вона, – не змогла б купити Іринці телефон.
Там було стільки дитячих емоцій, що підключивши їх до генератора, можна було б зігріти трьохізбенську середню школу. У якій реально колопи..дище.
– Нііі, це ще тепло! – говорила завуч. – Ось торік у нас у таку пору був "нуль" у класах.
Це мала бути світла історія. Але я вже 48 годин на ногах і мені хочеться матюкатися. Мені дуже хочеться відкрити ногою якийсь кабінет, краще найголовніший у країні, і ї..анути по кучерявій голові чимось важким. Хто знає, де зараз золотий батон? Він би підійшов. Символічно.
Учителька, якій "тепло", пошепки сказала мені: "Спасибі війні, інакше про нас би взагалі ніхто не згадав. А так і школу навіть трішки відремонтували".
Трішки відремонтували – це залатали дірку від снаряда в крилі для молодших класів. Спасибі, с..ка, війні.
Дівчинка з роликами. Гарненька, триндець. Хвостики, бантики, блакитні оченята. Де вона, бл..дь, буде на них кататися? По підвалу, у якому ховається щовечора?
Чи по дорогах, якими ми їхали добу (!) до сусідньої області? Це п..здець. На ділянці від Борової до Ізюма ми втратили днище і пробили всі колеса.
– А де тут можна випити кави?
– Гееен там, біля магазинчика, кілометрів зо три, не більше..
Нічого немає. Усе, що є – сіре, жалюгідне, убоге. "Тут завжди було так", – каже вчитель математики.
Інтелігентна жінка. Тримається, тому що "ну куди я поїду? Зарплата педагога – максимум шість тисяч, а якщо знімати квартиру в чужому місті – це п'ять. І?".
І?! Святий Миколай (волонтер Антон) каже: "Я хлопців обіймав біля ялинки, то вони всі тремтять". Психолог Катя його перебиває: "Діти старших класів вийшли читати віршик, так не буває! Це катастрофічний емоційний дефіцит".
А хлопчик, дев'ятнадцятирічний хлопець на блокпості, замерзлий весь.
– Ні, у нас нормально. У нас з учорашнього дня світло є! Виплакали генератор!
Виплакали.
Пацани кажуть, усі ці "гуманітарні допомоги" у вигляді американських теплих наметів, які встановлюють протягом 10 хвилин, або швейцарських аптечок із медикаментами, що рятують життя, – усе це передають на склад.
– Ні, воно є. Але ми його все здаємо, за наказом.
Я не можу заспокоїтися. Треба поспати. А в голові картинка: коли лунають постріли, діти ховаються під парти.
Микита, шість років, стоїть посеред класу:
– А ми з мамою не ховаємося! Мама каже "від долі не втечеш".
Від долі не втечеш. Три роки минуло. Трясця вашій матері. Правителі.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
