+3 Київ
Вистава, яку розігрує [російська] влада на День Перемоги, огидна. Коли вони святкують День чекіста або чергову річницю анексії Криму, все зрозуміло – вони святкують ювілей злочину або славлять злочинців. Коли на Великдень колишні офіцери КДБ (чи вони не бувають колишніми?) з пісними обличчями стоять зі свічками, а найголовніший на урочистому богослужінні в храмі Христа Спасителя і зовсім не відкидає тіні, це, напевно, зачіпає вірян, але загалом це сприймають як звичайну офіційну рутину.
День Перемоги – особливий випадок. Війна була страшною трагедією. До жахів комуністичної системи, до таборів, злиднів, безправ'я, розорення додалася ворожа навала. Немає у нас людини, яка не знає, чого коштувала війна. І 9 травня 1945 року люди святкували не тільки перемогу, але і закінчення цього жаху, коли одні люди докладали титанічних зусиль, щоб убити і скалічити якомога більше інших людей.
А ще тоді здавалося, що тепер не може бути, як раніше. Багато хто вірив, що і колгоспи розпустять, і терор припинять. Цим надіям не судилося справдитися, але люди ж вірили. 9 травня 1945-го – найкращий день в історії СРСР. Сталін заборонив його святкувати – боявся переможців. Але в міру відходу ветеранів влада стала поступово примазуватися до цього дня, а вже зараз, коли їх майже не залишилося, і зовсім розперезалася.
Усі, у кого в сім'ях були родичі, які воювали, – тобто взагалі всі – знають, як люди святкували цей день. Гідно святкували, по-людськи. А якби комусь із них тоді, у 1945-му, сказали: "Можемо повторити!", – пристрелили б, напевно.
Мої родичі й учителі, які воювали, ненавиділи паради і фанфари. Тому що вони пройшли той жах.
Ось уже 20 років наша влада займається саме тим, що оголошує злочином, – переписує історію. Від неї залишилися лише Олександр Невський та оббреханий західними русофобами Іван Грозний, а відразу після них – Сталін. Зникли не тільки Олександр II, а й Ленін разом із Жовтневою революцією, залишилася лише перемога, з вогню якої, як міфологічні герої, і вийшла Росія. До перемоги її не було. Тобто формально була, але про це майже не згадують. Відлік історії йде тепер від тих років.
Саму перемогу – а отже, і війну, – теж замінили на лубок. Її яскраво розфарбували і супроводжують бравурною музикою. Вона обґрунтовує таку потрібну владі картину світу: ми самі проти всього людства, яке ненавидить нас, так було і так буде, але ми найсильніші й маємо право на все.
У придуманій війні немає не тільки загороджувальних загонів і величезної кількості наших співвітчизників, які воювали на боці Гітлера, немає мільйонів кинутих напризволяще полонених, немає біженців, яких теж кинули, не надаючи їм жодної допомоги. У ній немає і не було поділу Польщі і параду в Бресті. Не було Нормандії, Африки і лендлізу. Гаразд, це політика, це не вписується в сьогоднішню картину. Але немає і крові, бруду, страху і страждань – усього, через що змушені були пройти десятки мільйонів громадян СРСР.
Зате є дзвін про великий подвиг, а одночасно – жалюгідні копійки людям похилого віку, зате є гвардійські стрічки і щороку повторюють обіцянки забезпечити всіх ветеранів окремими квартирами. А особливо огидно це тому, що, на відміну від будь-якого Дня народної єдності, День Перемоги – свято не вигадане, а справжнє. І самовдоволені начальники з бантами, котрі вдають, що це вони – переможці, ображають пам'ять тих, хто врятував тоді країну. А насправді була страшна війна, був подвиг, і Гітлера справді розгромили.
Вічна пам'ять! Зі святом усіх!
Джерело: сайт радіостанції "Эхо Москвы"
