Плюси й мінуси плану Зеленського. Президент України вчора виступив у парламенті, презентувавши "план перемоги" – головні тези пріоритетів державної політики задля досягнення прийнятних результатів війни і сталого миру. Частина ЗМІ й лідерів громадської думки говорять про презентоване як про робочий алгоритм безумовного досягнення перемоги у війні. Частина, навпаки, не вважає презентоване планом і активно критикує. Але, як на мене, обидві крайні оцінки далекі від реальності. Як і від імовірного плану дій, про який говорив президент країни.
Тому взяв на себе сміливість розібрати основні тези й порівняти з логікою процесів, які відбуваються в Україні й навколо неї.
Чи є презентований план планом?
Планом є сукупність чітко поставленої мети, аналізу ресурсної бази, можливостей і викликів, на основі яких формують послідовність дій. Точніше, послідовності – гарний план враховує різні сценарії розвитку ситуацій і на кожному етапі містить, якщо спрощувати, відповіді на запитання: "Якщо вказане не виходить, ми робимо…"
Відповідно, якщо план є і його розробили, то виступ президента – розповідь у загальних рисах про його загальні контури. Якщо розробленого плану зі сценарним аналізом немає у природі – тоді це озвучений набір бажань.
Виходитимемо з того, що план є. Але виступ президента в такому разі не схожий на його докладну презентацію. А він і не має бути схожим на неї. Президент – політик. І будь-який його виступ є політичною декларацією і промовою, спрямованою на досягнення політичних результатів. Зрештою, військово-політичні плани дій рідко презентують широкому загалу. А от політичні декларації – завжди, для цього вони й існують.
У цьому випадку перед оточенням президента стояло кілька основних завдань на внутрішньополітичному полі:
• на тлі досить складної ситуації на фронті й мобілізації, яку посилили, дати населенню впевненість у тому, що військово-політичне керівництво має план дій, котрий може привести до досить швидкого завершення війни на прийнятних умовах. Тому план назвали "планом перемоги" і тому президент окремо наголосив, що його виконання може завершити війну, цитую: "...може вдатися завершити війну не пізніше, ніж наступного року". Просто кажучи, це посил – треба потерпіти, але вже трохи лишилося;
• нейтралізувати політичне протистояння, яке активізувалося. Або щонайменше переконати громадян, що є план дій, який дає результат, а будь-які прояви політичної боротьби всередині країни працюють проти цього плану, а не оточення Зеленського. Саме тому президент говорить про "єдність" усередині країни аж вісім разів. Водночас президент ставить підтримку України світом у пряму залежність від "єдності" всередині країни;
• спрацювати на нейтралізацію російських інформаційних атак. РФ упродовж останнього місяця активно закидає українське інформаційне поле тезами про "колосальні втрати" сил оборони, про те, що зовнішня підтримка скоро припиниться, і про провал мобілізації. Про причини таких можливостей буде окремий текст. Україна багато в чому провалює інформаційне протистояння, фактично створюючи інтерес населення до, наприклад, російських ресурсів Тelegram. Презентація плану до певної міри врівноважує і згладжує пік атак. Наприклад, теза про втрати, яку розганяли ще вранці російські пабліки, уже надвечір змінилася обговоренням виступу Зеленського. Але цей ефект без наступних кроків, сподіваюся, що вони в реальному плані є, має лише тактичний ефект.
І, нарешті, ще одне завдання – електоральне. Після завершення війни незалежно від результатів в Україні відбудуться одразу дві електоральні кампанії – вибори президента й Верховної Ради. І тут варто звернути увагу на контури презентації плану. Президент говорить про справедливий мир, а озвучені пункти мають загальний описовий характер. І, по суті, за більшості варіантів завершення бойових дій можна буде сказати, що це реалізація плану президента Зеленського.
Рік тому я презентував доповідь "Сценарії завершення війни", де описав логіку основних сценаріїв, за якими можуть розвиватися процеси. Учора ж презентував доповідь "Майбутнє Чорного моря: сценарний аналіз". І, співставивши ввечері тези президента Зеленського, дійшов висновку, що їх можна застосувати до кожного з імовірних сценаріїв. До того ж презентувати результати публіці у форматі "успішної реалізації плану президента". Тобто, створити образ "перемоги" команди Зеленського. А ймовірні відхилення від ідеальних уявлень – результатом порушення "єдності" всередині країни або "єдності" партнерів у підтримці України.
Для прикладу розкладу по пунктах начебто найконкретніший пункт із плану президента – запрошення в НАТО.
Перше, що варто пам'ятати, це те, що запрошення ще не є членством в Альянсі.
Друге, що країну, яка перебуває в умовах війни, до військового блоку не приймають, оскільки це означає негайний вступ блоку у війну на боці новоприйнятого члена. Але оголошувати війну Росії НАТО поки не збирається. Отже, ми можемо говорити про політичну декларацію – "запрошення" з перспективою прийняття після завершення війни. І тут давайте за різними сценаріями:
• сценарій тактичної поразки РФ і виходу на кордони 1991 року – "запрошення" буде й, цілком імовірно (після виконання умов членства – не забуваймо про них), буде процес прийняття України в НАТО;
• сценарій "заморожування" – тобто перемир'я без підписання мирної угоди. Запрошення ймовірне, а членство – лише після завершення війни;
• сценарій мінського процесу – те саме. Перспектива членства лише після "завершення процесу";
• "фінський" або, як його називають, "корейський" сценарій. Тобто зупинка війни на якійсь лінії без визнання окупованих територій російськими, але й без активної військової політики щодо їхнього звільнення. І тут або варіант "вічного запрошення", або варто згадати тезу низки західних політиків про членство України в НАТО лише частиною територій.
Тобто за кожного зі сценаріїв завершення війни формат запрошення ймовірний. Тим більше, що президент не говорить про ПДЧ чи формальні процедури, а використовує інше слово. Яке цілком може бути зафіксовано, наприклад, у якомусь меморандумі у словах "Альянс бачить Україну своєю частиною й запрошує Україну до членства після завершення війни". Гарно, але варто порадити подивитися значення слова "меморандум", особливо в міжнародній політиці.
Не все так погано – позитивні моменти плану Зеленського.
А як щодо "образу перемоги" для Путіна?
Перше, що варто пам'ятати, – Путін також політик, і йому так само потрібна картина перемоги для демонстрації власному населенню. Водночас, можливо, навіть більше, ніж Зеленському: для України це питання результатів наступних президентських виборів (один фактор), а для РФ відсутність картини перемоги є передумовою глибокої політичної кризи. У російській історії кожна військово-політична (саме військово-політична, а не військова) поразка супроводжувалася зміною "царя" і втратою впливу на частину держав, які російські еліти вважали своєю периферією.
Тому навіть запрошення в НАТО, якщо воно буде документально оформленим (і у вигляді меморандуму), працює проти базової тези Путіна про "демілітаризацію" України й базової тези російської пропаганди про стримування НАТО. Адже внаслідок війни Альянс уже приріс Фінляндією – це безпосередній кордон із РФ, і визначає перспективу приростання Україною, що ще складніше для прийняття російським суспільством.
Другий складник – теза президента про війну на території Росії. Дуже важлива, оскільки Путін може створити "картину перемоги" у вигляді приєднання територій. Такий собі цар – збирач земель. Або другий варіант – повторення кейсу 2014-го й 2015 року, коли під час підписання "Мінська-1" і "Мінська-2" РФ "вивела за дужки" питання Криму.
Якщо Україна контролює не лише окуповані сьогодні частини Курської області, а, наприклад, на наступному етапі, окупує, наприклад, частини Брянської і Смоленської областей, історії "перемоги" в Путіна не виходить від слова зовсім. Та й виведення Криму й, наприклад, Донбасу "за дужки переговорів" теж. Адже українська сторона може відповісти формальною згодою, яка спричинить бурю всередині РФ. "Добре, ви кажете про винесення Криму за дужки, винесімо частини Курської області теж (ну чи, якщо вийде на той час, Брянської, Бєлгородської чи якоїсь іще). Це вже не "образ російської перемоги", а "образ російського провалу".
Спроба гри на інтересах.
Перший етап української зовнішньої політики після лютого 2022 року мав радше емоційний характер. Зеленський зміг переконати партнерів у стійкості України й необхідності підтримки. Але затяжна війна і, відповідно, зростання бюджетів цієї підтримки потребують переходу до раціональних доводів. Простими словами, відповіді на запитання "У чому вигода від підтримки України сьогодні?". Теза про захист Європи має радше емоційний характер і погано заходить, наприклад, платникам податків Іспанії, Франції й навіть Німеччини. Не кажучи вже про США, які у своїй політиці на європейському континенті експлуатують тему безпеки й захисту європейських країн від загроз. Для пересічного американця Америка захищає Європу, й заяви, що це робить Україна, а не США, можуть бути дивними.
Тому четвертий і п'ятий пункти, озвучені Зеленським, є спробою зіграти на користь глобальних лідерів. Президент України фактично пропонує партнерам участь у розробленні ресурсів країни. Водночас звертає увагу цитата про намір підписати угоду, зокрема, "з іншими партнерами у світі, хто є нашими партнерами". Тобто, окрім звернення до США і країн ЄС, буде й інший напрямок. Тут, до речі, привертає увагу досить компліментарна згадка про політику КНР. Так, інтереси глобальних гравців можуть стати фактором, який зупинить РФ. Особливо, якщо це інтереси зокрема й тих, від кого Росія залежить. І, нарешті, розширення кола інтересантів може привести за умови розумної політики України до конкуренції пропозицій.
П'ятий пункт стосується використання бойового досвіду сил оборони. Справді, питання утримання армії, наявності боєздатних частин для швидкого реагування на загрози є болючим для низки країн Європейського союзу. Готові бригади ЗСУ, які здобули досвід війни, можуть стати гарним вибором. Це й питання фінансів – простіше запросити союзників, ніж створювати з нуля, готувати своїх, – і потенційного членства України в НАТО. Ідею Зеленського можна реалізувати лише за умови, що Україна є членом Альянсу або з конкретними країнами є двосторонні угоди про союзницькі відносини.
Третій пункт із "плану Зеленського" теж можна реалізувати. Але не як самостійний концепт – інакше в нас уже було б набагато більше сучасного озброєння. Створення зони стримування можливе, тільки якщо держава, яка оплачує таку політику, має свій безпосередній інтерес. Наприклад, захист своїх підприємств, ресурсної бази тощо. Або заради перспективи, коли ти вкладаєш у безпеку партнера з розрахунком, що після завершення кризи це, завдяки ресурсам партнера, посилить твою безпеку. Тому третя теза є логічною, але лише після реалізації четвертої і з прицілом на можливість реалізації п'ятого пункту плану Зеленського.
Роздуми на полях і незручні запитання.
Перше й основне запитання, яке виникає, – це наскільки план Зеленського знайде підтримку поза Україною. Повторю, що гарний план містить опції та сценарії, які починаються словами "якщо не...".
Найпростіший приклад. А що з планом, якщо протягом найближчих місяців надійде однозначний сигнал: "Запрошення в НАТО поки не буде"? Альтернативою цьому могли б стати тези про паралельний розвиток двосторонніх договорів чи регіональних, і створення як перехідного етапу регіональної системи безпеки.
Тим більше, що наші сусіди, колишні учасники "Варшавського блоку", чудово усвідомлюють загрозу посилення Росії. І тим більше, що такий гіпотетичний альянс географічно чудово вписується в концепт "інтермаріуму" або "тримор'я". І тим більше, що цей концепт частина американських еліт бачить як потенційний баланс амбіцій одночасно і Росії, і Німеччини.
Інтереси. Тут ідеться як про розвиток українського ВПК із залученням іноземних виробників зброї, так і залучення інвесторів у розроблення ресурсної бази. Більшість навіть збройових компаній США і ЄС є приватними компаніями. Я не говорю вже про розробників надр. Отже, для них одним з основних показників є вигода. А під час входження до нової юрисдикції – умови входження. Тобто податки, верховенство права, безпека. У нашому випадку з безпекою проблема, отже, перші два складники (податки й верховенство права) стають основними. У світі заведено створювати для інвестора тепличні умови, надавати податкові пільги, супроводжувати. У нашому випадку економісти, які виступають від імені влади, послідовно декларують неприйняття концепції податкових пільг і говорять про підвищення податків. Це вже викличе запитання в потенційних інвесторів. Але якщо пільги нададуть їм, виникає ситуація нерівності, адже пільг національним інвесторам немає. А це вже фактор, який дестабілізує політичну ситуацію всередині країни.
Другий фактор – правила, які працюють, а не слово (нехай навіть "чесне слово") чиновника. І тут згадуємо про незавершену реформу судової системи і правоохоронного блоку. Простими словами, виконання четвертого й частково третього пунктів можливе лише за умови глибокої внутрішньої трансформації держави. І демонстрації з боку Зеленського та його оточення готовності її проводити. Зокрема, робити ставку на інституції, а не лояльних соратників.
До цього блоку можна віднести запитання "А що після війни?" Адже якщо ми говоримо про збройовий бізнес, ринок збуту досить специфічний. І пропонувати збудувати завод з виробництва, наприклад, бронетехніки в умовах війни з відсутністю розуміння ринку збуту після її завершення досить дивно. Точніше логічно для тебе, якщо це твій бізнес, але дивно для іноземного приватника. Адже президент України декларує намір завершити війну до кінця наступного року. Добре. Але якщо ти сьогодні почнеш будувати, чи окупляться твої вкладення за рік? Якщо ні, то куди й кому ти продаватимеш продукцію?
І тут логічним посилом України була б декларація про готовність у майбутньому виходити на міжнародні ринки і, зокрема, пропонувати озброєння державам, які в попередні роки залежали від російських постачань. Робити це спільно з європейськими й американськими партнерами. А зброя, наприклад, для Африки, є одним із факторів, котрі визначають зовнішньополітичну орієнтацію держав континенту. Та й, зрештою, це позбавлення РФ одного з важелів впливу (тим більше, що сьогодні Росія й так завалила виконання низки контрактів).
Я дуже сподіваюся, що така логіка в реальному плані є. Бо інакше виникають реальні запитання щодо можливості реалізації озвучених президентом країни тез.
Питання про цільову аудиторію в тезі про поствійну й армію. П'ята теза президента Зеленського про заміщення американського контингенту в країнах ЄС українськими силами, на перший погляд, відповідає інтересам США. Адже питання економії коштів і повернення солдатів додому активно обговорюють на тлі президентських перегонів. Явна пропозиція економії коштів для Сполучених Штатів, а заразом отримання коштів на розвиток власних збройних сил – пропозиція з розряду win-win.
Але тут варто ще раз нагадати тезу, у справедливості якої переконаний американський виборець: "США захищають партнерів НАТО в Європі". Для Сполучених Штатів їхні війська на території ЄС – це не лише питання військової безпеки, а й питання американської присутності й захисту інтересів США на континенті. З такого погляду пропозиція України є не такою вже й вигідною – Вашингтону пропонують прибрати фактор, який забезпечує просування його інтересів у Європейському союзі. Адже заміна американських військових українцями – це й посилення впливу лідерів ЄС на шкоду американських інтересів – Україна залежить і від Європейського союзу.
У чому вихід? По-перше, у пропозиціях щодо розвитку регіональних систем безпеки. Східна Європа, Чорноморський регіон тощо. Це, до речі, можна запускати й до набуття Україною статусу члена НАТО. І це вкладається в межі реалізації американських інтересів на континенті.
Друге – не очевидна цільова група. Ідеться про транснаціональні корпорації. Україна пропонує їм прийти на свою територію і для захисту бізнесу вкластися в систему безпеки (четвертий пункт плану Зеленського). Ок. Логіка зрозуміла. Але ж більшість із них уже працює у багатьох нестабільних юрисдикціях і потребує захисту активів. Що реалізують через ПВК.
Варіант створення такої галузі в Україні принаймні не озвучили. Адже він може бути досить легко реалізований з огляду на те, що частині ветеранів буде легше піти працювати в компанії, пов'язані з питаннями безпеки. Це справедливо для всіх країн: ті ж американські, британські, австралійські ПВК складаються якраз із переважно ветеранів силових структур.
Просте формулювання закону, який:
а) дозволяє роботу таких підприємств, зокрема за кордоном;
б) фіксує, що такі компанії є мобілізаційним резервом на випадок військової загрози;
в) декларує право держави Україна відкликати бійців таких компаній для захисту країни в разі військової загрози.
Він дає змогу, з одного боку, зацікавити в успішному завершенні війни в Україні транснаціональний бізнес. А з іншого – робить ТНК найбільшими адвокатами й захисниками безпеки України. Адже за умови миру вони дістають основний ресурс – ресурс безпеки – для свого бізнесу у складних юрисдикціях. А в разі дестабілізації в нашому регіоні стикаються із проблемами в усьому світі. Водночас говорячи ТНК, я маю на увазі не лише американські чи європейські компанії. У країн Глобального Півдня є та сама проблема. Особливо на тлі неможливості довіряти умовно американській охороні та втрати довіри до російських послуг у тій же сфері.
Замість висновків.
Перше й основне, що варто пам'ятати під час обговорення виступу президента: це політичний виступ, а не доповідь про конкретний план дій. Ми маємо справу з низкою виділених пріоритетів без конкретики. Тому говорити про провальність або геніальність плану, виходячи з умовного "конспекту з конспекту", дещо нерозумно.
Друге: є безперечна позитивна динаміка у спробі зіграти на інтересах наших партнерів і створенні інтересу до успіху України у формально нейтральних держав.
Третє й основне: виконання більшості тез виступу або, якщо хочете, плану, ймовірне лише за умови трансформації системи ухвалення рішень усередині держави Україна. Тобто, якщо ми змінюємося самі, ми можемо розраховувати на успіх озвучених пунктів. Якщо змінюватися не хочемо – тоді сподіваємося на удачу.
Джерело: Игар Тышкевич / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора