Я більше не дивлюся на нього. Очі сказали все 

Мені назустріч іде постать, ми на мить зустрічаємося очима. Лише тисячну секунди треба, щоб очі розказали все – і я більше не дивлюся на нього. Очі сказали незрівнянно більше, ніж невелика вада в його ході.

Проходжу повз. Незручно показувати, що я ненароком прочитав те, що він приховує.

Лише в спину кидаю контрольний погляд. Так, одна нога в нього металева.

Країна виривається з моїх рук і падає спати, щосили кутається у чудернацькі, ніяким чином не пов'язаними з реальністю примари. Вулиці завалені сплячими тілами й склом очей. Соцмережі, канали й сайти; співаки й блогери, політики й письменники. Сплять, сплять, сплять.

Армія сповнена героїв й утікачів. Покровськ обходять із півночі. Мій Красноармійськ, у котрий я назавжди приїхав у 2014-му весною, як у першу ніч у лікарняному підвалі спав із зарядженим на запобіжнику автоматом; із тих пір, із Красноармійська, мій час розвернувся назад і я лише молодію. Армія сповнена героїзму і приниження.

У його очах – незавершений бій. Чому мені сумно, звідки це співчуття? Воно ж зовсім не про фізичні болі, що він переніс, цей чоловік із металічною ногою.

Ті битви народили в нас усередині дітей. Котрих, на відміну від решти людства, по-справжньому шкода. Що далі буде із цими дітьми, навіщо вони прийшли у цей світ, хто їх кинув сюди без пояснень?

Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора