+13 Київ
До третього року війни я схуд на 20 кг.
Не через казенне харчування – в армії годують непогано. Більше того, країна має згодувати солдату 3,5 тис. кілокалорій на день, і повірте – робить це досить наполегливо.
І не через фізичні навантаження. В армії все індивідуально – і поки одні намотують кілометри, інші можуть засидітися до дистрофії м'язів. До того ж волонтерські вуглеводи завжди під рукою: ті, хто звик заїдати стрес шоколадом, можуть без проблем погладшати на пару розмірів. Тому худнути в армії доводиться не через обставини, а всупереч їм.
Причина була в іншому.
У житті є два способи взаємовідносин із часом: він може працювати на тебе, а може працювати проти. Тебе може забрати "швидка" з апендицитом, і ти прокинешся після наркозу в лікарні – з усією гамою супутніх відчуттів. Але при цьому ти знатимеш, що з кожною секундою шви затягуються, організм гоїться і твоє "завтра" буде гарантовано кращим, ніж твоє "сьогодні".
А буває й навпаки. Коли ти маєш завдання, дедлайн, але ти старанно ігноруєш і те, й інше. І з кожним днем часу залишається все менше, а обсяг роботи не змінюється. У цей момент тривожність стає твоїм постійним супутником, а час – твоїм супротивником. Тому що за інших рівних "завтра" буде важче, ніж "сьогодні".
Так ось. В армії ти ніколи не впевнений, що час на твоїй стороні.
Зона контролю в солдата не така вже й велика. Ти не знаєш свого майбутнього. Не можеш поручитися за те, що чекає на тебе завтра. Навіть якщо усунути всі адміністративно-бюрократичні несподіванки – тобі ніколи не вдасться прорахувати траєкторію уламків.
А тому ти не можеш бути впевненим, що час – це твій гарантований союзник. Не можеш пообіцяти самому собі, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Звичку контролювати все поспіль краще залишити на цивільне життя – в армії вона стане дуже дратівним супутником.
Рішення схуднути було лише способом зламати систему. По-перше, дієта повертає тобі самому контроль над обставинами – хай навіть він зводиться до контролю того, що лежить на тарілці. А по-друге, вона дозволяє тобі передомовитися із часом. Дозволяє зробити його – хай і на дуже локальному рівні – знову своїм союзником. Ти починаєш жити з думкою, що завтра ти виглядатимеш і почуватимешся краще, ніж зараз. Просто бо сьогодні ти вирішив не заїдати стрес.
А на третій рік служби відчувати час своїм союзником дуже важливо.
Результат війни залежить від незліченної кількості факторів. Ніхто не знає, яким буде наступний чорний лебідь. Ніхто не знає результату виборів у країнах-союзниках. Найпростіше й найефективніше – зосередитися на тому, що ти можеш робити тут і зараз. А принагідно – викреслити саморуйнування зі свого щоденного графіка. У такому разі у твоєму персональному "завтра" з'явиться хоч якась конкретика.
Я часто думаю про те, що такий підхід набагато універсальніший, ніж здається.
Два роки тому ми сприймали війну як тимчасове викривлення. Як ситуативний зигзаг, який незабаром буде виправлено й випрямлено. Адаптація до думки, що війна – це нова норма, виявилася досить болісною. Ситуація відгонила шулерством і підробкою. Хотілося шукати винного й вимагати "бога з машини".
Невизначеність майбутнього – погана підмога для психіки. Відсутність контролю робить будь-яке "сьогодні" тендітним і нестійким. Ситуація нестабільності не дозволяє спертися й віддихатися. Народжує неврози й роздратування. Накопичує вигоряння й утому. І якщо у спринтерському ривку фінішна лінія проглядається добре й чітко, то в марафонському забігу думка про дистанцію стає страшнішою за саму дистанцію.
У будь-якому новому процесі спершу ти рухаєшся на мотивації, азарті й куражі. Проблема в тому, що це неминуче закінчується – і далі треба рухатися вже на дисципліні. Натхнення поступається місцем необхідності. У моєму випадку ця трансформація сталася після півтора року служби. Якщо після війни мені спаде на думку бігати марафони – я знатиму правила гри наперед.
Якщо ти не впевнений у майбутньому – концентруйся на сьогоденні. Якщо лякає дистанція – зосередься на процесі. Справи важливіші за емоції, дисципліна важливіша за мотивацію, і якщо обставини не можна скасувати – знайди собі в них застосування.
Я не знаю, скільки часу триватиме моя служба. Не знаю, коли я зможу змінити піксель на джинси. Мої немобілізовані співгромадяни цього року складатимуть тест на відповідальність – і якщо провалять, то ми всі ризикуємо затриматися в армії. Писати підручник з історії досить утомливо – і ми із задоволенням поділимося цим обов'язком. Головне, щоб було з ким.
Біографія нашого покоління знецінить музеї – адже наша епоха яскравіша за будь-який розділ із підручника історії. Люди, які стануть пам'ятниками, ходять із нами одними вулицями. Ті, чиї біографії вивчатимуть у школах, надсилають нам меми в месенджерах.
Я, як і раніше, вважаю, що ми круто справляємося – усупереч вигорянню й утомі. Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей, концентруючи злість на окремих персоналіях. Так само вважаю, що мені пощастило з епохою, бо будь-яка інша тепер виглядає як прелюдія до нашої.
На початку 2022-го я планував менше працювати й більше подорожувати. Усе здійснилося. Потрібно просто точніше формулювати.
Мені лишилося скинути ще 7 кг.
Джерело: "Українська правда"
