ГОРДОН
 
 
Леонід Швець

Український журналіст.

Наскільки ж драматичною наразі є ситуація з керівними кадрами, якщо в пошуках дійшли навіть до Тігіпка

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Сергій Леонідович Тігіпко – явище настільки в українській політиці особливе, а слід, залишений ним, настільки незабутній, що сам ветеран політичної сцени, свідомо чи інтуїтивно, вибрав єдино вірний спосіб поведінки – поменше відсвічувати. Навряд чи він зараз щасливий від того, що обговорення його ймовірного призначення до Кабміну сколихнуло спогади співвітчизників про заслуги вічно юного і перспективного політика перед батьківщиною.

Час потроху бере своє, і Тігіпко тиждень тому відзначив шістдесятиріччя, поважний вік для політичної сцени, яка дуже помолодшала. Він на шість років старший за Порошенка і плюс-мінус одноліток Тимошенко і Бойка. Цей унікум попрацював в урядах Лазаренка, Пустовойтенка та Ющенка, як говорили в Радянському Союзі, бажаючи підкреслити сиву давнину, "ще за Маленкова". Вважається, що він програв Януковичу боротьбу за право успадкувати президентський пост Кучми, але боротьба – це геть не про Сергія Леонідовича.

У 2004 році Тігіпко, начальник виборчого штабу Януковича, поїхав до Австрії кататися з коханою на лижах відразу після початку Помаранчевої революції, а у 2014 році, будучи заступником голови фракції Партії регіонів і заступником самого Віктора Федоровича в партії, кудись загубився після бійні на Інститутській. Але амбіції нікуди не поділися, ідея поліпшити свій результат – третє місце на президентських виборах 2010 року – була настільки привабливою, що вчорашній соратник втікача не посоромився висунути свою кандидатуру на нові президентські вибори, розраховуючи зібрати під себе кинуту "лідером" партію. Регіонали Тігіпка послали, довелося реанімувати забуту "Сильну Україну", яку сам же розпускав, закликаючи влитися до Партії регіонів. Прийшла черга бути посланим виборцями.

У рамках передвиборчої кампанії Сергій Тігіпко з'їздив на початку квітня 2014 року до Луганська, де вже щосили працювали росіяни. Після тривалої розмови з місцевими представниками сепаратистів і ще бог знає з ким кандидат у президенти України залишив будівлю обласного управління СБУ і, за спогадами журналіста Євгена Спіріна, кинув у натовп: "Пацани, усе нормально, за місяць ми в Росії". Задокументувати слова Тігіпка не вийшло, але журналіст упевнений, що йому не почулося. У своїх публічних виступах у Києві вчорашній регіонал був обережнішим, закликаючи про все домовитися з Донецьком, Луганськом і Путіним. Утім, тоді усі вони кликали домовлятися.

Не ставши в нагоді країні-воїну, Сергій Тігіпко знову зосередився на бізнесі, як колись після першої епопеї з регіоналами у 2004 році. Нова влада до нього претензій не мала, а Петро Олексійович вигідно вів із Сергієм Леонідовичем справи, зокрема, продав йому свою власність на Рибальському острові у столиці.

Так би й жив Тігіпко, поживав, тихо мільйони наживав, та вже у наступної, постпорошенківської влади стався гострий кадровий голод. Уряд, нашвидкуруч зліплений із представників експертного середовища, не переконує навіть найбільш переконаних прихильників Зеленського і самого президента, який хотів би відчувати помітне посилення за рахунок урядової команди, а не покривати її слабкість ціною свого рейтингу. Досвідчених і тямущих у нас раз-два та й усе, і Сергій Тігіпко, безсумнівно, належить до їх числа, якщо ігнорувати інші його якості та заслуги. І Зеленський, і Гончарук визнали, що розмовляли з ним про можливе працевлаштування. Напевно, це найяскравіше свідчення, наскільки драматична ситуація з керівними кадрами, якщо в пошуках дійшли навіть до Тігіпка.

Той усю політичну кар'єру залишався на побігеньках у більш сильних фігур, не реалізував свій лідерський потенціал, теоретично міг би зараз розкритися на повну силу на тлі молодих дилетантів. З іншого боку, вічна вторинність, схоже, і є головна характеристика цього діяча, який так і не сподобився на справжні вчинки тоді, коли це дійсно потрібно, а потрібно було неодноразово. Із чого б раптом двадцять із гаком років демонстровані боягузтво і догідливість перетворилися на мужність і принциповість.

Володимир Зеленський нині, подейкують, дедалі частіше просить поради в Леоніда Кучми. Не виключено, що це Данилич напоумив його згадати про Тігіпка, відчуває старий свій гріх за Януковича. Але існує гарне життєве правило – не повертати тих, хто був давно і далеко посланий і вже пройшов велику частину шляху. Сергія Леонідовича тут не чекають. Та й ніколи по-справжньому не чекали.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги