Для Росії першочерговою метою є не захоплення нових територій

Зараз іде й ітиме потік різноманітних заяв сторін, у якому легко заплутатися. Щоб зберегти чітке уявлення про те, що відбувається, важливо зафіксувати основні для учасників майбутніх переговорів позиції.

Для США (а зараз позиція США – це позиція передусім і винятково Дональда Трампа) першорядним є досягнення якнайшвидшого результату – зупинення бойових дій, деталі главу Білого дому не дуже цікавлять. Не цікавлять настільки, що в перші місяці нинішньої каденції він був готовий прийняти позицію Путіна й погодитися з капітуляцією України, адже "в Зеленського немає карт". Головне, досягти голосно обіцяного – припинення війни. За пів року уявлення Трампа під тиском і власного досвіду спілкування з Путіним, і під впливом власного оточення та європейських партнерів України помітно трансформувалися, його вдалося переконати, що поразка України неприпустима. Так, він готовий вимагати від неї поступок заради переходу до мирного процесу, але не критичного характеру.

Для України такою критичною умовою є збереження суверенітету і його гарантії через максимальну долученість до європейського оборонного контуру. Україна має, за словами глави Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, перетворитися на "сталевого дикобраза, якого не в змозі поглинути потенційний агресор". Для самої Європи це також умова гарантування власної безпеки: сильна й досвідчена у воєнному відношенні Україна стає бар'єром на шляху агресивних устремлінь Росії. Про те, що Москва здатна на будь-що, у Європі відпали будь-які сумніви, і там хочуть бути готовими до неприємних варіантів. За словами тієї самої таки фон дер Ляєн, "ми живемо у складній геостратегічній ситуації, і нам потрібно бути готовими до гіршого, а значить, нарощувати оборону". Отже, позиції в Києві й у європейських столицях збігаються і їх будуть під час імовірних переговорів тісно координувати.

Ось тут і виникає головний проблемний пункт пошуку взаємно прийнятного варіанта врегулювання. Річ у тім, що для Росії першочерговою метою є не захоплення нових територій, а саме позбавлення України можливості стати частиною європейської системи безпеки. Звідси початкові стогнання про просування НАТО на схід і розповіді про те, що, якби Росія не захопила Крим, там стояли б натовські бази. Саме тепер, унаслідок дій Росії, практична інтеграція України в Північноатлантичний альянс відбувається з разючою інтенсивністю. Зупинити цей процес неможливо: запущено довготривалі програми співробітництва у військово-промисловій сфері, проєкти на багатомільярдні суми, ВПК як європейських країн, так і США набирає небачених обертів. Формально Україна не є членом НАТО і нескоро ним стане, але фактично вона зараз є головною ланкою спільної європейської оборони. Відкрутити цей процес назад Путіну не під силу, але саме на цьому він наполягатиме, закликаючи, мабуть, до нейтрального зрештою статусу України під міжнародні гарантії. Це гірше, звісно, для Москви, ніж бажаний васальний статус Києва, але краще, ніж повний відхід України в Європу.

Але Україна вже мала справу з міжнародними гарантіями, відмовившись 1994 року від ядерної зброї. Росія була однією з країн – гарантів її безпеки, разом із Великобританією і США, до яких пізніше приєдналися Китай і Франція. Результат ми всі зараз спостерігаємо.

Володимирові Путіну легше переконати себе, що його війська врешті-решт дотиснуть ЗСУ, ніж домовитися з Україною та її західними союзниками про її капітуляцію у вигляді відмови від євроінтеграції. Поки в нього буде впевненість, що це можливо, війна не припиниться, навіть якщо час від часу траплятимуться тимчасові припинення вогню заради демонстрації нібито мирних намірів Кремля.

Такий вигляд має загальний розклад перед вступом у смугу інтенсивних переговорів про переговори. Великих ілюзій він не залишає, але спробувати, звісно, потрібно.

Джерело: Haggin.az