+3 Київ
Саме до 30-річчя незалежності Державна служба статистики України викотила велике дослідження стану наших із вами домогосподарств. Там багато всяких цифр, але головне, що з них випливає, – ось новина! – що українці – бідні люди.
Власне, це не висновок на основі певних об'єктивних показників, а так себе характеризують самі опитані громадяни. Якщо людина називає себе бідною, мабуть, це так і є. 67% українських домогосподарств, за даними Держстату, вважають себе саме бідними. До небідних, але тих, які не дотягують до рівня середнього класу, – 32%. Лише 1% готовий вважати себе середнім класом. Багатих не виявили. Тобто вони є, звичайно, просто за паркан до себе, як водиться, не пустили.
Можна було б подумати, що наші співвітчизники звично прибіднюються, але ні. 36,6% домогосподарств відмовляють собі у найнеобхіднішому, крім харчів. 3,2% зізналися, що і на їжу не вистачає. 48,4% начебто можуть собі дозволити і продукти, і необхідні товари і послуги, але відкладати заощадження не виходить. Виходить тільки у 11,8%.
Ці дані приблизно збігаються із результатами опитування, проведеного в лютому Інститутом соціальної та політичної психології НАПН спільно з Асоціацією політичних психологів України. На запитання "чи вистачає грошей вашій родині?" 12% українців відповіли, що зовсім не вистачає, 24,4% – ледве-ледве вистачає, 39% – тільки на найнеобхідніше. Переважно вистачає – 21%. 3% – вистачає майже на все, 0,8% – вистачає цілком.
Дані опитування КМІС, проведеного наприкінці липня, свідчать про те ж: 14,1% респондентів – не вистачає на їжу, 43% – вистачає тільки на їжу, 32,8% – на повсякденні потреби туди-сюди, а ось покупка великої речі вже проблема. До людей із високим достатком віднесли себе 7,7% опитаних.
З якого боку не глянь і у який спосіб не міряй, наші люди переважно дійсно живуть бідно. Було б дивно, якби було інакше в країні, яка незмінно входить до трійки найбідніших в Європі вже не за суб'єктивними відчуттями і особистим досвідом громадян, а за узагальнювальними економічними показниками на зразок ВВП на душу населення. Коли на тлі цього незаперечного факту лунають гучні запевнення, що Україна дозріла для входження в Європейський союз, а той злочинно зволікає, стає трохи незручно, як буває в гостях, коли треба зняти взуття, знаючи, що на шкарпетках дірки.
Бідність – не просто вада, всупереч відомому вислову, це дуже соромітна вада, коли йдеться не про відповідальність окремої людини, що опинилася, часто не за власною волею, у складній життєвій ситуації, а про велику, нескінченно обдаровану природою країну, яка довгі роки клеїть дурня. Україна не може бути бідною, але вона примудряється.
Кожне наступне начальство в тій чи іншій формі проголошує кінець епохи бідності, і таки не бреше, просто йдеться про певне коло людей, а воно незмінно вузьке. Все більше здається, що ця уперта масова бідність українців триває у категорії сутнісних характеристик і буквально захищається державою як національне надбання. Не дай бог, життя налагодиться – втратимо себе і країну.
Існує безліч досліджень, які показують, що бідні громадяни – так собі громадяни, тому що за турботами про їжу і елементарне виживання їм не до високих громадянських запитів. І в цьому сенсі так, залишати людей за порогом добробуту – цілком вигідна стратегія для тих, хто перебуває при владі: менше запитань. І знаєте, судячи з підсумку до 30-го року незалежного існування України, ця стратегія довела свою успішність. Всупереч усім революціям. Міф про якусь особливу волелюбність українців лестить нам і трохи підсолоджує ту гірку обставину, що життя наше за сучасними стандартами жалюгідне й убоге. І змінити його нам досі бракує сили.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
