+2 Київ
Учора проводила лекцію суддям судових палат у кримінальних справах апеляційних судів.
Чотири роки я викладаю проблеми кваліфікації злочинів у сфері політики. І починали ми нашу роботу ще до революції та війни. Тоді ключовою проблемою були висновки деяких міжнародних організацій та місій щодо політично мотивованих рішень вітчизняних судів. Рішень таких було небагато, але проблема була, і ми з нею розбиралися.
За ці чотири роки актуальність питань докорінно змінилася, і тепер основна проблема – кваліфікувати неправомірні дії осіб у зоні АТО. У мене завжди на заняттях є судді з Донецької та Луганської областей. Вони несуть основний тягар по цих справах на собі. І вчора в обговоренні теми я вкотре переконалася, що юридична невизначеність у державі щодо подій на сході (війна/АТО) робить суддів заручниками.
Надзвичайно складно давати юридичну оцінку історичним подіям, які тривають. Бо сьогодні нам очевидно, що це війна, а завтра все може завершитися, і влада остаточно залишить за подіями статус АТО.
І тоді не лише в підручниках історії доведеться відображати офіційну позицію влади, але і погодитися із кваліфікацією "терористичний акт", "фінансування тероризму" тощо. Бо як кваліфікувати, наприклад, ведення агресивної війни або посягання на територіальну цілісність, якщо влада офіційно визнає, що цього не було?
Зараз офіційно у нас АТО. Прокуратура логічно з цього робить висновок, що в зоні АТО вчиняються терористичні акти, фінансування тероризму, створення терористичної організації. Та, відповідно, так і кваліфікує правопорушення в зоні АТО. Саме з такою кваліфікацією провадження надходять до суддів. Але, як кажуть, не вір очам своїм. АТО є, а тероризму немає. Нам треба або вносити зміни до ст. 258 Кримінального кодексу України (терористичний акт), або офіційно назвати війну війною.
У мене давно закралися підозри, що АТО – це зручний спосіб перекладання відповідальності.
Джерело: Anna Maliar / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
