+2 Київ
Це не втома від війни, це адаптація до обставин – то інше.
Рік тому ми були впевнені, що почався апокаліпсис. Ми не будували планів на майбутнє, бо тільки телепень будуватиме їх на порозі кінця світу. Ми діяли імпульсивно та рішуче, бо втрачати було нічого.
Минув рік. Тепер ми знаємо, що війна – це ще не кінець світу. Ми плануємо, ми будуємо, ми мислимо раціонально. Ми сприймаємо війну не як зупинку всесвіту, а як ще одну проблему.
Можна проілюструвати це прикладами багатьох бізнесів, які на початку повномасштабної вбухали все, що було, на допомогу ЗСУ та співробітникам – "хай краще піде в діло, ніж дістанеться ворогу чи згорить". Тепер все інакше – бізнес рахує, відкладає, вкладається в розвиток, адже треба дивитися на перспективу.
І це не погано. Навпаки – це чудово. Ми знову побачили майбутнє, історія не закінчилася, ми зберігаємо ресурси, щоб розвиватися.
Це класичне перетворення спринтерського ривка на марафон. У короткостроковій кризі дійсно потрібна негайна мобілізація всіх ресурсів. Це закладено в нашу природу: викид адреналіну, бий-біжи, вирішуй тут і зараз, і неважливо, скільки ти вкладеш, головне – вижити. Із довгостроковою кризою все інакше – необхідне ретельне планування ресурсів, розрахунки, системи.
Уміння переживати тривалі періоди стресу, адаптуючись до обставин, – одна з найцінніших якостей людини. Коли починається шторм – можна забитися в печеру, кинувши напризволяще рідні мисливські угіддя, але коли йде льодовиковий період – треба винаходити вогонь і шити одяг зі шкір більш морозостійких істот.
Система, процеси, інституції. Саме цього нам завжди так не вистачало. Саме це вибудовується просто зараз. Шкода лише, що такою неосяжно високою ціною.
Джерело: Maria Popova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
