+10 Київ
Нещодавно мені зробили дві пропозиції, від яких я не зміг відмовитися.
Дмитро Гордон під час останнього відвідування Києва запропонував спробувати себе в новій для мене ролі – блогера. А незадовго до того в Москві мене запросили брати участь в організованій центром "Гуманітарний діалог" (Швейцарія) спробі "помирити" Росію з Україною.
На першу пропозицію я погодився відразу. Зізнаюся, після 20 років дружби я ні в чому не можу відмовити Дмитру Гордону, утім, як і він мені. Згоду на другу пропозицію я обумовив відповіддю на кілька запитань. Ось вони.
Чи розуміють організатори діалогу російських і українських експертів, як далеко вся ця – за Пушкіним: "суперечка слов'ян між собою" – зайшла?
Чи розуміють вони, що відносини зіпсовані капітально та коливаються на межі повного розриву?
Чи усвідомлюють вони, що навіть повернутися до того стану, у якому відносини Росії й України перебували наприкінці 80-х і навіть на початку 90-х років, уже неможливо? Що на це підуть не роки, десятиліття?
І, нарешті, чи усвідомлюють вони, що вибір сьогодні невеликий. Він великою мірою полягає в тому, воювати чи навчитися певний час жити з тим, що вважаємо несправедливим і неправильним, але не можемо змінити?
Оскільки на всі запитання я отримав задовільну, на мою думку, відповідь, я дав згоду на свою участь у зустрічі експертів.
Тим паче, що провести її пропонували на острові Кіпр, де я ніколи не був і який після відомих трагічних подій 1960-х років (криваві зіткнення між кіпріотами, греками та турками, що вимагало введення миротворчого контингенту ООН, який перебуває там і досі) може стати об'єктом для порівняльного аналізу недоліків і переваг того чи іншого розв'язання згаданої проклятої дилеми.
Об'єднавши дві мої згоди в одне завдання, я спробую розповісти про те, що я для себе виніс із розмови на Кіпрі та що було далі. Робити це я маю намір регулярно з низки причин.
По-перше, я – українець. Україна – моя Батьківщина. Я її люблю та хочу бачити успішною та щасливою в родині таких самих успішних і щасливих народів, включно, зрозуміло, і з російським.
По-друге, Україна для мене – останній шанс побачити реалізованими за життя хоча б деякі цілі, які колись привели мене в "команду" Михайла Горбачова.
І, нарешті, по-третє, тому, що сьогодні я зайнятий, не враховуючи редагування журналу "Современная Европа", майже виключно вивченням України в Центрі українських студій в Інституті Європи РАН.
І оскільки, судячи з усього, результати цього вивчення поки що російській владі абсолютно не цікаві (їй потрібен не "портрет" України, а карикатура на неї, чого я за жодних умов робити не буду), я спробую стати блогером.
Отже, до нових зустрічей у Дмитра Гордона.
Джерело: "ГОРДОН"
