+5 Київ
Історія завжди пам'ятає не лише тих, хто вбиває, а й тих, хто зустрічає вбивць із почестями. Це особливий жанр ганьби й співучасті у злочині, який надто часто плутають із дипломатією.
У 1978-му Лондон усміхався Чаушеску, знаючи про катівні Секурітате.
У 1970-х ООН приймала делегації Пол Пота при мовчазній згоді на мільйони вбитих у Камбоджі.
У 1930-х Ріббентроп підписував угоди в Парижі й Римі, готуючи план тотального знищення цілих народів.
У 1990-х Європа вела переговори зі Слободаном Мілошевичем, коли Сребрениця вже була закривавленою раною.
Сьогодні ця галерея доповнилася новим кадром – кривавої доріжки й параду почесної варти для архітектора Бучі, Маріуполя, Ізюма, тисяч катівень, масових розстрілів і депортацій.
Америка добровільно приєдналася до довгої черги тих, хто вважав, що можна тиснути руку палачу, не вимазавшись у його крові.
А якщо щиро, ці кадри викликають гнітюче відчуття безсилля, холодну ненависть і переконання в тому, що яким би не було майбутнє, мільйони людей у світі – не лише українці – не забудуть цього. І навіть коли підуть із життя ті, хто бачив це на власні очі, вони передадуть пам'ять про цю ганьбу своїм нащадкам – у культурі, міфах, колективній свідомості.
Стерти цю пляму може лише безумовне лідерство США у знищенні Росії – як держави, як ідеї, як джерела страт, катувань, розстріляних колон полонених, зґвалтованих дітей, спалених сіл і катівень, що смердять у кожному звільненому місті.
І до речі, найочікуваніші багатьма слова – "перемир'я" чи "припинення вогню" – так і не прозвучали ані від Трампа, ані від Путіна.
Мабуть, було якось не з руки псувати святкову атмосферу червоної доріжки якимось жалюгідним натяком на кінець війни.
Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
