+5 Київ
18 років тому мені здавалося, що ця історія – радше журналістська знахідка. Я тримав у руках пожовклий зошит у клітинку, у якому Левко Лук'яненко написав проєкт Акта незалежності України. І тоді мене вразило, що доля країни вмістилася в дешевий зошит, куплений, можливо, у сільській крамниці.
Відтоді щороку в День Незалежності я нагадую про цей зошит собі й усім, хто мене читає.
За ці роки Україна пережила революції, війну, мільйони сімей – розлуку, вигнання чи втрату близьких. Незалежність перестала бути словом, яке можна заховати в архіві. Вона стала практикою виживання й щоденним вибором – залишатися собою, навіть якщо довкола зруйновані міста й дороги, навіть якщо здається, що простіше змиритися.
У 2007-му я ще намагався відділяти журналістський цинізм від особистого відчуття. Я писав про зошит Лук'яненка як про випадковість, що раптом стала долею. Сьогодні я розумію, що в історії незалежності України випадковостей не було. Були вибори людей: одних знищили тюрми, інших зламала влада, треті знаходили в собі сили йти далі.
Були компроміси, помилки, зради. Але завжди залишалася та сама точка "нуль" – той зошит, із якого почалася сучасна Україна.
Із того часу до цих сторінок додалися нові – кров Майдану, анексія Криму, штурм Дебальцевого, подвиг "Азовсталі", Буча, Бахмут, Ізюм, Маріуполь, тисячі безіменних могил на полях Донбасу й Херсонщини.
Ці назви давно вийшли за межі географії. Вони стали розділами одного тексту, який пише країна, що не погодилася на чуже майбутнє.
Усе це теж чорновики нашої незалежності. Вони пишуться вже не чорнилом, а життями. І тому цінність того пожовклого зошита стала ще очевиднішою: він доводить, що слова і вчинки окремих людей можуть задати напрямок цілій нації.
Я й досі не люблю слово "гордість". Воно занадто гучне. Але за ці роки я навчився цінувати інше відчуття – упевненість, що країна, яка почалася з аркуша зошита, здатна витримати випробування, яких ніхто не міг передбачити. Незалежність виявилася не актом і не датою, а довгим процесом, де кожне покоління має свій абзац.
І якщо колись мене вразило, що великі зміни можуть початися із зошита, то сьогодні я знаю: вони продовжуються у щоденних записах – у блокнотах волонтерів, у зошитах дітей, які вчилися в підвалах під час обстрілів, у планах інженерів, що відновлюють зруйновані електростанції. Незалежність знову й знову переписується на папері, але вже руками мільйонів.
Можливо, у цьому і є головний урок. Україна почалася із зошита Лук'яненка, але її продовження – у наших власних чорновиках. І рано чи пізно вони теж стануть документами, які визначать нову епоху.
Символічно, що саме сьогодні – і День Незалежності, і день народження Левка Лук'яненка. Людини, яка почала цей текст у пожовклому зошиті. І країни, яка пише його далі.
А той текст 18-річної давності й досі можна знайти на "Українській правді" тут.
Із Днем Незалежності нас.
Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
