Більшість і українців, і американців не розділяє Росії й режиму Путіна. Це зрозуміло, але прикро

Останній тиждень провів у Вашингтоні на різних заходах експертного та політичного характеру, присвячених як російсько-американським, так і українсько-американським відносинам. Враження дуже складні й змішані. А думок усього три:

1. Більшість і українців, і американців не розділяє Росії й режиму Путіна. Це зрозуміло, але важко і сумно. Почуваєшся заручником. Я готовий боротися з режимом Путіна, але в жодному разі – не завдавати шкоди своїй країні. Та лінію фронту наполегливо проводять по-іншому.

Є, звичайно, окремі видатні представники на зразок сенатора Роджера Вікера, хто постійно підкреслює, що Росія ще вчора була іншою і може бути іншою, і що поразка Путіна – у довгострокових інтересах більшості росіян. Однак більшість думає і діє в чорно-білій логіці.

2. Я, звичайно, і раніше читав та чув про інституційну глибину американської політичної системи і що там усе влаштовано не так, як у нас. Але чути й спостерігати – різні речі.

Таке враження, що Трамп і все місто Вашингтон перебувають у щонайжорсткішій конфронтації. Із ким не поговориш – усі або прямо лають Трампа та його позицію щодо Росії, або використовують витончені фігури замовчування. Водночас багато хто із цих людей, що критикують Трампа, є держслужбовцями, тобто його безпосередніми підлеглими.

Крім держслужбовців, існують ще зовсім самостійні сенатори, авторитетні експертні центри, упливові діаспори й навіть лобісти ВПК, які прагнуть отримати вигоди з нового протистояння.

І вся ця махина спрямовує ситуацію в одному напрямі. Накручуючи пресу, заряджаючи активістів, формуючи громадську думку.

Із боку багатьох представників російського істеблішменту було вкрай наївним розраховувати на "велику угоду". На те, що наш головний домовиться з їхнім головним і все "по-пацанськи" розрулить.

Як засвідчила практика, їхній головний зовсім не справжній головний. Навіть якби на самому початку правління, ще до формування такої потужної антиросійської коаліції в американському істеблішменті, Трамп зміг би укласти якусь угоду, то це все одно б нічого не дало. У державних органах ішов би тихий саботаж її виконання, а преса спільно з політичним класом нищівно критикували б її.

Угода неможлива через цілий набір інституційних причин, осмислення яких потребує часу.

Звичайно, приємно бачити, що хоч десь ідеали здатні брати гору над міркуваннями сьогочасної вигоди (або так: система побудована в такий спосіб, що тупо вигідно не відступати від певних ідеалів), однак прикро спостерігати, що спрямовано все це проти нас.

І поки при владі в Росії Путін, цього взагалі не змінити. Наївно розраховувати на угоду. Наївно не тільки з нашого боку, але і з боку адміністрації Трампа. Уся ця американська політична машина має величезну інерцію і (з того, що я бачу) спрямована здебільшого проти Путіна особисто. Тобто, звичайно, і проти Росії, але якщо прибрати основні подразники, протягом десятиліть негатив щодо країни можна зменшити до розумних меж. А ось за будь-яку угоду з Путіним будь-якому американському президенту доведеться платити невиправдано високу внутрішньополітичну ціну.

3. На противагу пункту 2 помітна позиція щодо України, яка вибивається з "ідеалів". Неозброєним оком видно, що серед двох мотивів: власне допомогти Україні і завдяки допомозі Україні стримувати Росію – явно переважає другий.

На мою думку, яку я озвучив усім, кому зумів, це вкрай недалекоглядна позиція. Довгострокове перетворення Росії на "нормальну країну" може відбутися набагато швидше, якщо Україна продемонструє успіхи економічної політики за демократичного устрою.

Для цього економічну допомогу Україні розумно обумовлювати виконанням конкретних вимог щодо проведення економічних реформ і боротьби з корупцією. Тільки в цьому разі можливе успішне економічне зростання і рух у бік "ідеалів".

Коли ж допомога здійснюється за геополітичним принципом стримування Росії та заплющування очей на власне українські проблеми (знаменита формула "сучий син, але наш сучий син"), це зрозуміло, але контрпродуктивно на довгостроковому горизонті планування.

Звичайно, теорія інтервенцій в ім'я побудови інститутів сьогодні неабияк себе дискредитувала. Особливо після Іраку та деяких інших провалів. Але Україна набагато більше схожа на Болгарію і Румунію, ніж на Ірак. А у випадку цих двох прикладів ЄС удавалося взаємозв'язувати надання економічної допомоги та розслідування корупційних скандалів, що неабияк сприяло швидкій побудові в зазначених країнах порівняно ефективних інститутів.

Уся історія з авторитарною Росією, чиє керівництво здійснює агресивну зовнішню політику, – це історія надовго, а не про "протриматися кілька років". Ця історія не має силового розв'язання. Вона закінчиться точно тоді, коли більшість населення Росії буде відчувати, що мінусів від такого режиму більше, ніж плюсів (точно унаслідок цих причин, свого часу, закінчилася історія СРСР).

Для того, щоб наблизити настання такого моменту, знову необхідне змагання систем та побудова вітрини успішної демократії на пострадянському просторі. Однак ця парадигма поки що непопулярна.

Джерело: Дмитрий Некрасов / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора