+5 Київ
Уранці 20 лютого 2014 року нам почали обривати гарячі лінії "Євромайдан SOS". Люди дзвонили, що на Майдані розстрілюють мирних демонстрантів. Наші волонтери поїхали в морги, храми, лікарні, щоб задокументувати інформацію про вбитих і поранених. Нам передавали фото тіл загиблих, їхніх документів, опис особистих речей. Ми дуже поспішали, бо не знали, скільки в нас самих лишилося часу, щоб ідентифікувати всіх, кого вбив режим Януковича.
Десь у цей час мене набрав мій чоловік. Він сказав, що він на Майдані, що любить мене, і попрощався. Мені ще ніколи в житті не було так страшно.
Я тільки нещодавно зрозуміла, чому під час виступів у мене постійно прориваються сльози. Уже за кілька днів після розстрілів на Майдані ми готували першу мобільну групу в Крим. А далі я з головою пішла у викрадення, катування, сексуальне насильство й убивства цивільних на окупованих територіях. Я так і не відплакала ці лютневі дні за ці 11 років. Просто не було коли.
Світла пам'ять усім, хто тоді не повернувся. Сил їхнім рідним.
Джерело: Oleksandra Matviichuk / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
