+5 Київ
Чи я зможу жити у країні, яка погодиться здатися після чотирьох років боротьби?
Чи я зможу дивитися в очі хлопцям, які втратили частину себе, захищаючи місяцями 200 м² землі, якщо ми віддамо все, за що вони воювали, і ще клапоть землі, по якому їх тягнули до еваків?
Чи я зможу пояснити матері, яка поховала сина на війні, що я втомилася від блекаутів і хочу світла без перебоїв?
Чи я зможу заспокоїтися, якщо ті, хто вбивав і катував, скажуть, що це все й вони зупиняються, бо на папері стоїть їхній підпис про припинення вогню?
Чи я зможу віддати зброю, бо хтось за океаном пообіцяє вступитися за мене?
Чи я зможу підвести риску у списку поранених тіл і понівечених облич і зафіксувати це як кінець війни й початок перемир'я, бо мені кажуть, що зима буде страшніша за продовження боротьби?
Чи я зможу колись знову пити каву десь на березі Італії й пояснювати, чому я стала частиною рішення зупинитися, коли в мене ще були шанси виграти битву?
Чи я зможу знайти винного й виправдати себе, якщо через рік або два воювати підуть ті, кому зараз 14, за те, що ми не змогли відстояти зараз?
Чи я зможу лишитися тут будувати країну суперлюдей, якщо країна визнає, що суперлюди втомилися?
Відповіді на запитання залежать від того, кому ми їх ставимо.
Більше того, кому ми ставимо запитання – визначає відповіді. Отже, я питаю себе.
Запитання, які ми ставимо, і відповіді, які ми отримаємо, залежать від часу.
Я б хотіла відповісти так, як ми всі відповідали в перший тиждень війни. Але біда в тому, що через чотири роки війни ми набули сміливості, але втратили єдність.
Єдність у бажанні не просто жити в мирі, а жити в мирі на наших умовах.
Джерело: rudnieva_olga / Instagram
Опубліковано з особистого дозволу автора
