0 Київ
Історія третя. Муслім Магомаєв (утрачені можливості).
Мабуть, одні з найсвітліших і, одночасно, найсумніших спогадів.
Нещодавно я побачив по телевізору анонс фільму про Мусліма. І згадав нашу останню зустріч у палаці "Україна" на одному з ювілеїв газети "Бульвар". Муслім, як зазвичай, заповнив собою і своїм чарівним голосом увесь величезний зал, підкоривши кожного із глядачів, що сиділи і стояли вздовж стін...
Як завжди елегантний, спокійний, у білосніжному смокінгу, він співав – і весь зал підспівував йому. Незабутнє, чарівне видовище. За кілька хвилин ми зустрілися за лаштунками, обнялися, поскаржилися на те, що давно не бачилися і... не попрацювали. На прощання він простягнув мені руку і сказав традиційну фразу: "Ігорю, будеш у Москві, зателефонуй, заходь, я чекатиму. Ми й так утратили купу часу, треба встигнути попрацювати".
Я бував у Москві не раз і не два відтоді. Але не зателефонував, не зайшов... А тепер і телефонувати нікуди, і зайти ні до кого. Муслім занадто далеко, дасть Бог, ми зустрінемося там...
А починалося все в далеких 60-х. Мене викликали в міністерство культури і доручили створити дівочий вокальний ансамбль. І я його створив. Уже доволі незабаром колектив "Мрія" завоював популярність, нам випала можливість виступати на "перших" майданчиках країни.
Так ми опинилися в Москві на фестивалі. Здається, назву він мав "Московські зорі". "Зелений театр", який був основним майданчиком фестивалю, відчув на собі всю ту любов і обожнювання, які обвалилися на молодого, але фантастично талановитого виконавця Мусліма Магомаєва. Немає його в сітці вечірнього концерту – зал напівпорожній, є – за периметром кінна міліція і натовп, який ледве стримували правоохоронці. Виступати до нього було складно, після нього – безглуздо. Ішли не на концерт – ішли на Магомаєва. Ми перетиналися, навіть віталися, але близько не були знайомими.
Познайомилися ми за кілька років. Після концерту в Колонному залі Будинку спілок, який давав Йосип Кобзон, нас – мене та Юрія Рибчинського – запросили в гості до народної артистки Радянського Союзу Людмили Зикіної в ту знамениту московську висотку, яку потім ми бачили у фільмі "Москва сльозам не вірить". Компанія була невелика: господиня дому – Зикіна, Світлана Моргунова – відома радянська телеведуча, сам Йосип, ми з Юрою і Муслім. Ми посиділи, випили, і Йосип попросив: "Мусику! Зіграй нам що-небудь, заспівай, якщо не важко".
Жодних заперечень, жодних "ломок", Муслім узяв келих із коньяком, відпив трохи, підвівся й рушив до піаніно. Скажу чесно, я, котрий з ранньої юності підробляв акомпаніатором, був просто вражений його технікою гри. Неймовірно! Чудово! І раптом він заспівав. Але не своїм голосом, не тим, до якого звикли сотні мільйонів слухачів! Він став наслідувати відомих зарубіжних виконавців того часу – Тома Джонса, Френка Сінатру, Іва Монтана! Ось закрий очі, і ти не відрізниш. Ми ахнули... А потім він став співати джазові композиції.
Але ще за кілька хвилин ми пороззявляли роти – Муслім заспівав нам кілька партій із мультика про Бременських музикантів, який тоді знімали! Це було щось! Ми сміялися і захоплювалися одночасно!
Сказати, що я був враженим, – не сказати нічого! Це було відкриття, я побачив і почув зовсім іншого Магомаєва – безмежно, божественно талановитого і неповторного... Коли ми розходилися пізно вночі, він простягнув мені номер телефону і попросив: "Зателефонуй. Ми попрацюємо. Я буду чекати".
І я зателефонував. Ми зустрічалися щоразу, коли я бував у Москві. Завдяки Мусліму в мене завжди був номер у найсучаснішому на ті часи готелі "Росія", ми обговорювали, будували плани, він розучував щось нове. А одного разу він сказав мені: "Слухай. Ну скільки ти будеш мотатися з Києва в Москву? Може, давай, сходимо до мера, я виб'ю тобі квартиру, переїдеш сюди, і ми, нарешті, зможемо попрацювати по-людськи, а не наскоками?". Але я відмовився... Мій дім – Київ, а не метушлива і чванлива Москва.
За рік мене запросили в Москву у важливій справі. Нашу з Юрієм Рибчинським пісню "Глаза на песке" обрали для виконання на міжнародному фестивалі в Чилі. На ті часи нечувана річ – радянська пісня на фестивалі у країні, із якою, по-моєму, у нас і дипломатичних відносин не було. Але можу помилятися...
Виконувати її мав Муслім. Я повернувся, зайнявся оркестровкою і за місяць привіз у мінкультури Союзу готовий варіант. Сиджу у приймальні міністра, чекаю на запрошення. І раптом повз пролітає якийсь маленький чоловічок із газетою в руках. Шепоче щось на вухо секретарці і прослизає в кабінет міністра. За пів години виходить червоногарячий і задоволений собою. Без газети.
"Ігорю... Тут така справа, – звертається до мене міністр, – ви з Юрою, звісно, молодці й усе таке, але...". Він простягає свіжу газету "Известия" зі статтею, яка вщент розносить дві пісні – нашу і "Эти глаза напротив". Авторкою статті була дружина поета Роберта Рождественського Алла Кірєєва. Природно, про поїздку з цією піснею і говорити було не варто. Усе, крапка. Зарубали. І нас із Юрою, і Мусліма, який уже готував її.
Тим чоловічком був відомий радянський композитор, автор музичної "Ленініани" Серафим Туліков. Більше ми його не бачили. А от Кірєєва за кілька років підійшла, покаялася, сказала, що зробила величезну помилку, але... пізно, пісня так і не пролунала у виконанні Магомаєва. Схоже, йому просто не дали її заспівати. Такі були часи.
За кілька років Муслім зателефонував мені: "Ігорю. Привіт. Я в Києві, можеш під'їхати? Я в готелі "Україна".
А ще за годину ми обнімалися й раділи зустрічі. Однією з умов поселення Магомаєва в готельний номер була наявність інструмента. Він сів за рояль і заспівав мою "Кохану". Сьогодні це єдиний збережений запис моєї пісні в його виконанні. Я дуже ціную його.
Той день, коли ми бачилися востаннє, я запам'ятав на все життя. Нам нічого не заважало зустрітися. Нам нічого не варто було працювати всі ці довгі десятиліття, але ми весь час відкладали і зустріч, і роботу "на потім". А "потім" не сталося...
Муслім... Такої слави, такого обожнювання, такої всенародної любові, упевнений, більше ніхто й ніколи не доб'ється. Ніхто, крім нього, не піде зі сцени в розквіті сил. Тому що буде жаліти себе і страждати без усього, що супроводжувало його протягом довгих років. Навряд чи хто з нинішніх визирне у вікно ресторану в день свого весілля і співатиме для шанувальників, які зібралися під стінами, – занадто горді і самозакохані нині "зірки". І, якщо вже зовсім чесно, він і був тією самою єдиною "зіркою"! Такий рівень підвладний небагатьом. Поєднання всіх найкращих людських рис, помножених на безмежний талант, – це те, чого не набути! Це те, чим може нагородити Бог. Розгубити все це – справа нехитра. Виплекати і примножити – величезна праця. І Магомаєву це було під силу.
Минає час. Сьогодення минає. На зміну приходить ерзац, який заполонив сцену й душі. Тим важливіше не забути світле й чисте. Муслім такий – світлий і чистий. Усіх забудуть, а його будуть пам'ятати. Упевнений.
Єдине, що мені залишається сьогодні, – подякувати долі за такий щедрий подарунок – дружбу з геніальною людиною. Нехай там, нагорі, йому буде так само світло й тепло, як на Землі, яку він прикрасив своїм талантом. Світла та вічна пам'ять тобі, Орфею ХХ століття.
Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
