0 Київ
Історія 14-та. Тамара Міансарова. (Не родися красивою...)
За все своє довге творче життя я чув багато голосів. Були сильні, гучні, потужні. Були тихі, проникливі і вкрадливі. Але голос цієї співачки я можу порівняти з гірським кришталем. Чистий, свіжий, ніжний.
Тамарочка... Моя подруга. Мій добрий і трепетний ангел. Із долею, яку не побажаєш і ворогові...
Не знаю, чи є серед людей мого покоління ті, хто не чув "Солнечный круг", "Черный кот", "Топ, топ, топает малыш". Упевнений: немає таких! Цих пісень якщо й не знали напам'ять, то вже принаймні наспівували "ля-ля-ля" всі! За популярністю з ними не могло зрівнятися ніщо! Це були супер-, мегахіти свого часу. Зрозуміло, що я їх теж знав. Але про зустріч зі співачкою-виконавицею і не думав. Де я і де вона – зірка всесоюзного масштабу, лауреатка і переможниця кількох міжнародних конкурсів? Ми крутилися на різних орбітах в одній сфері діяльності – на естраді. Тільки вона була в самому центрі галактики під назвою "Сцена", а я тільки набирав обертів. Доля звела нас у Тернополі, де я гастролював зі своїм ансамблем. Якимось дивом там же опинилася вона – неперевершена Тамара Міансарова. Її прізвище після перемоги на міжнародному конкурсі виконавців естрадної пісні в Сопоті було на вустах у всіх!
Того вечора в моїй гримерці з'явився директор концертного залу і сказав:
– Ігорю, тут до вас жінка якась проситься. Пускати?
– Звісно. Як можна тримати жінку за дверима? Запросіть!
Вона ввійшла – маленька, тендітна, усміхнена.
– Здрастуйте, Ігорю. Ну ось нарешті ми й зустрілися. Дивно, що тільки зараз. Адже вашу "Кохану" співає весь Союз – усі, крім мене. По-моєму, це несправедливо, вам не здається? – вона залилася гучним і дзвінким сміхом!
Й одразу ж простягнула свою крихітну долоньку: "Давайте знайомитися. Тамара Міансарова".
Я обімлів. До мене у гримерку заглянуло сонечко. Я схопився, підбіг до неї, і ми відразу, негайно, обнялися!
А потім була ніч. Попросивши дозволу в дирекції залу, ми пройшли до рояля і застрягли там надовго. Вона просила показати їй щось нове, потім ми згадували пісні, які вже звучали. І так до самого ранку! Непомітно для самих себе ми перейшли на "ти". А вранці, не відходячи від інструмента, вона попросила:
– Знаєш, це все приголомшливо. Я навіть не припускала, що почую щось таке так, наживо. Давай домовимося: абсолютно все, що ти напишеш, ти відразу надсилаєш мені, у Москву. Дамо пісням нові крила. Нехай вони лунають по всій країні, поки я маю силу співати.
Ми розлучилися, натхненні перспективами співпраці, пообіцяли не губитися і роз'їхалися по своїх домівках.
А потім відбулася та незабутня зустріч зі співавтором – чудовим українським поетом Юрієм Рибчинським. У моєму багажі вже були пісні, а ось у нього досвіду такої роботи ще не було. Нас звела доля в армії. Ми довго і щільно працювали над матеріалом. І це була титанічна робота! Але головне – саме там, в армії, народилася наша перша спільна пісня – "Глаза на песке". Ні хвилини не сумніваючись, ми надіслали її Тамарі. Сьогодні, слухаючи всі наступні версії, я розумію: так заспівати, як її заспівала Тамара, не зміг ніхто. Навіть великий Муслім Магомаєв (на жаль, той запис не зберігся... про цю історію я вже писав. Плівку за вказівкою "зверху" розмагнітили). Із її тоненьким і ніжним голосом дати таку міць – це талант... Вона прожила пісню кожною клітинкою свого тіла! Пісня складна, драматична, на рівні трагедії. І вона заспівала її. Заспівала приголомшливо! Це була наша перша робота. Перша, але, слава богу, не остання. Далі були "Околица", "Коханий", "Дикі гуси" та безліч інших. Як ми й домовлялися, усі нові пісні я спочатку показував їй. І вона виконувала їх одну за одною – усе, що я їй надсилав.
Так почалося наше творче співробітництво, яке переросло в міцну, справжню, щиру дружбу завдовжки майже в пів століття.
Звісно, дружба передбачає постійне спілкування. Але відстань між нашими містами не давала нам змоги бачитися часто. Приїжджаючи до Москви, я, як правило, зупинявся в готелі. Але тільки в тому разі, якщо про мій приїзд не знала Тамара. А вже якщо знала, то лунало: "Ти з глузду з'їхав?! Який готель?! Швидко до нас!".
І я їхав, діватися було нікуди – образилася б страшно! І ось уже там, у них удома, починалося: "Сідай! Зараз буду тебе годувати! Борщ зварю. Хоча, знаєш, ось як не крути, а такого смаку, як в Україні, не вийде! Ось чому? Ті самі продукти, усе те саме, а смак інший. Ніяк до цього звикнути не можу".
А ще чай... Боже! Той чай я не забуду ніколи! Над заварником чаклував її чоловік. Відверто кажучи, не пам'ятаю, за ким вона тоді була заміжньою. Налив він мені чашечку, я випив, до того ж уранці, а до вечора я зрозумів, що падаю з ніг, помираю! Що це було? Чим він мене напоїв, досі не розумію, але серце вискакувало із грудей, пульс зашкалював, у поїзді довелося шукати лікаря, боявся, що не доїду додому! Гарний такий, як зараз пам'ятаю, міцний, справжній китайський чайок! А дні ми проводили, працюючи над новими піснями і просто розмовляючи ні про що – про погоду, про друзів, про творчість, про себе...
Ми працювали багато. Нехай навіть у різних містах. А в один момент вона раптом пропала з поля зору... Зникла. Це сьогодні, в еру інтернету, ми в курсі всього, що сталося, а тоді – тиша, уривчасті відомості від друзів і знайомих, але, на жаль, більше кружляли плітки, де брехні було більше, ніж правди... Ми були знайомі кілька десятків років, а Тамара так і не розповіла, що ж тоді сталося в Москонцерті. Як сталося так, що вона залишилася поза сценою? Подейкували, що її не злюбила тодішня міністерка культури – всемогутня Катерина Фурцева, за іншими чутками – занадто відверті й наполегливі "залицяння" високого московського чиновника, яких Тамара ніяк не могла позбутися... Це більше схоже на правду. Могутніми вони були... мерзотники. Ламали життя, як вербові прутики. Але факт є факт – на сцену її більше не пустили... Так у самому розквіті сил співачка залишилася без роботи, без свого глядача, без пісень... Це було жахливо...
Якраз у цей час і я надовго пішов із пісні в театр. Мене захлеснула хвиля оперет, мюзиклів, про пісню я згадував украй рідко, а тому і пропонувати мені їй було нічого...
Багато й часто пишуть про складну особисту долю Тамари. Це правда. Я точно знаю, що практично всі чоловіки в її житті займалися тільки тим, що обманювали й обкрадали її і відверто, безсоромно користувалися її ім'ям та її славою... Це було бридко, дрібно і гидко. Тільки в доволі зрілому віці вона зустріла Маріка – людину, яка стала для неї і чоловіком, і опорою, й янголом-охоронцем. Ми познайомилися і дружимо до сьогодні.
Чудова людина. Як же шкода, що він не зустрівся на шляху Тамари раніше, може, і життя її по-іншому склалося б...
Але минали роки. Ми так само зідзвонювалися, сміялися, згадували наше щільне співробітництво. А одного разу вона приїхала до Києва, на зйомку якоїсь телепрограми. Вона – співачка, яку скинули зі сцени. Нахабно, безпардонно, по-хамськи. Через ревнощі. І от про неї згадали! Вона мчала до Києва, окрилена радістю! Природно, того разу пролунало вже від мене: "Який готель? Ти з глузду з'їхала? А ну давай швидко до мене!"
Усе ж під час зйомок вона вважала за краще пожити в готельному номері, але після закінчення все ж переїхала до мене. Ми не бачилися багато років, а тому сиділи цілодобово, говорили, згадували, співали. Дружина приготувала їй той самий, справжній, український борщ, Тамара їла його, заплющивши очі – ось воно! Те, чого їй не вистачало в Москві!
І раптом вона вимовила сумно: "Ігорю, у мене тут, у Києві, є одна незавершена справа. Чи не міг би ти допомогти мені знайти одну жінку? Мені порекомендували її вдома, у Москві. Сказали, що вона живе в Києві. Її звуть Марія. Ні... Там подвійне ім'я... Зараз згадаю... Марія-Стефанія! Так. Саме так. Мені поговорити б із нею".
Я обімлів... Марія. Та сама Марія, яка називала мене братиком, а я її – сестричкою! Ми дружили вже багато років, часто бачилися, а ще частіше зідзвонювалися. Шукати? Навіщо шукати, якщо вона завжди поруч. Я піднявся й рушив до кімнати по телефонну книжку. У цей час пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала вона! Марія!
– Ігорьочку, ти вдома? Я тут поруч, можу заскочити на годинку, ти не проти? Тоді я йду!
Ну от що це? Доля, не інакше! Навіть шукати не довелося! І вона прийшла. Я залишив жінок на кухні, дружина налила їм чаю і теж пішла. А за годину вийшла Марія і покликала нас на кухню. Вони з Тамарою сиділи, обнявшись... Тамарочка була вся мокра від сліз. Ми поговорили трохи, питати, що сталося, мені було ніяково. Марія побула ще недовго, попрощалася й пішла. І тоді Тамара заговорила:
– Я шокована... Я просто шокована. Що це було? Ігорю, вона знала про мене все! От просто все! Але то таке... Вона розповіла мені, що я маю робити, як вчиняти! Ти не уявляєш, яка я вдячна тобі за цю зустріч...
Вона поїхала додому, а з Марією вони розмовляли ще пів року, витрачаючи шалені гроші на міжнародні переговори... Й одного разу Тамара зателефонувала мені: "Я багато бачила, багато пережила, але так, як мене змогла повернути до життя ця дивовижна жінка, не вдавалося нікому... Усі мої проблеми вона розклала "по поличках" і фактично просто підказала шляхи їх розв'язання... Спасибі і їй, і тобі. Це була неймовірна зустріч. Знакова".
А проблем там вистачало... Абсолютне нерозуміння у стосунках із рідним сином, неприємності і навіть більше – із дочкою. Заперечення родичами очевидного факту: Марік – це та людина, яку послав їй Бог... Божевільна, всезнищенна ненависть і заздрість – усе це оточувало й поступово вбивало маленьку і беззахисну Тамару...
Про сцену вона вже не згадувала. Стала викладати вокал. Щоправда, іноді її кликали в якісь ретро-концерти, і знову лунало "Пусть всегда будет солнце", знову вирували хвилі, коли вона всією душею кричала: "Верни глаза его, верни слова его!" А одного разу їй навіть влаштували бенефіс у концертному залі готелю "Росія". Як вона хотіла заспівати в Україні! Готова була на будь-який майданчик – чи то Палац "Україна", чи зал Будинку офіцерів... Але не склалося...
Того літнього вечора я почув знайомий голос: "Ігорю! Вмикай канал NN, там зараз буде програма про Тамару! Уявляєш, ми записувалися майже п'ять годин! Тамарочка так втомилася... Але ти навіть уявити собі не можеш, як вона готувалася! Ми тиждень їздили, сукню їй вибирали! Того дня з ранку вона вже сиділа у кріслі, у перукарні, потім боялася поворухнутися, щоб нічого не порушити. Як дитина, їй-богу! Знаєш, як їй це треба було... Щоправда, там дещо трапилося неприємне, але не думаю, що вони це вставлять у програму. Усе-таки це програма про зірку! Коротше, потім зідзвонимося! До зв'язку".
Марік поклав слухавку, я ввімкнув той самий канал і став чекати.
Ось вона ввійшла у студію – красива, із незмінною усмішкою! У новій сукні і з зачіскою! Я й сам усміхнувся! Тамарочка! Ось твій "зоряний час"! І канал не з "останніх"... Нарешті про тебе згадали! Як же я помилявся...
На екрані замиготіли кадри з музичної хроніки – ось "Черный кот", а от Сопот, от її гастролі. Я дивився на реакцію Тамари і радів разом із нею... Дочекалася! Потім ведучий поставив кілька запитань, вона відповіла. І раптом... усе пішло не за планом. Звідкись у студії з'явилися люди, які почали верзти якісь нісенітниці і про саму Тамару, і про її чоловіка. Найжахливіше – у цьому мерзенному хорі виконував соло її рідний син...
Ситуація у студії змінилася до невпізнання, емоції загострилися до межі... Усі кричали, щось доводячи одне одному, Маріку довелося відбиватися від поганих нападок... Я втиснувся у крісло, не в силах зрозуміти, що відбувається. Це було обурливо! І тільки Тамара, яку покликали, щоб зняти програму про "зірку радянської естради", сиділа, опустивши голову... Мені здалося, що вона плаче. Я просто фізично відчув той її біль! Я зрозумів, наскільки підло і бридко вчинили з нею, літньою співачкою, яка щиро зраділа тому, що про неї нарешті згадали і заговорять з екрана телевізора...
Це відчуття огиди не покидає мене досі, я згадую той ефір і здригаюся... Якими ж треба бути мерзотниками, щоб так вчинити з тендітною і беззахисною жінкою? Писати програму п'ять годин, щоб залишити всього годину нескінченних скандалів! Як?! За що? Я довго не наважувався взяти слухавку і зателефонувати в Москву. Але зібрався із силами і набрав її номер. Ми говорили довго, майже пів години, я щось намагався вичавити із себе, а вона просто тихо відповіла: "Не треба, Ігорю... Ти сам усе бачив... І я бачила... Це кінець. Тамари Міансарової більше немає. І не буде ніколи. Усе..."
Після того триклятого ефіру вона більше не з'являлася на людях. Здоров'я похитнулося. Одна за одною з нею траплялися біди – перелом шийки стегна, тиск... І пневмонія... Із неї вона вже не вигребла, її життєвих сил не вистачило. Усе, що вона змогла, вона в цьому житті зробила... Але її оточення зробило набагато більше – вони методично і довго штовхали її до прірви. Вона зірвалася із самого краю кручі під назвою "життя"... Мені здається, навіть не намагалася вхопитися хоч за маленьку горезвісну соломинку. Просто втомилася... Просто не витримала.
Ще один дзвінок. Уже після того, як її не стало. Зателефонував Марік.
– Ігорю, Тамара говорила тобі про те, що пише книжку. Вона її написала. І залишила на твоєму екземплярі автограф. Я передам її тобі. Як же вона хотіла вручити тобі її особисто... Не судилося.
Мені привезли цю книжку за кілька місяців після її смерті... Я читав і плакав. Зворушлива, ніжна, беззахисна Тамара. Як же тобі дісталося в цьому житті. А зараз ти там, де немає підлості і брехні. Де тебе не скривдять і не зрадять. І де лунає гордо "Пусть всегда буду я!".
Зазвичай кажуть: "Спи спокійно..." – а я не стану! Лети! Розправ крила, які тобі підло підрізали все життя, і лети! Через вічність лети! Співай! Твій ангельський голос лунатиме завжди й усюди! Навіть там, де ти зараз! А я буду пам'ятати і любити тебе, як раніше. Твій Ігор.
P.S. Поки матір лежала в лікарні, згасаючи на очах у всіх, син не з'явився біля її ліжка ні разу...
Марік... Вірний, котрий усім серцем любив свою Тамарочку. Він довго відбивався від настирливих родичів, які стверджували, що він користується її грішми... Марік продав ту нещасну двушку, купив маленьку гостинку, а на решту грошей установив прекрасний пам'ятник тій, кого любив... Зараз живе складно. Дуже...
Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
