+1 Київ
Квартирне питання.
У Лос-Анджелесі відбулася 92-га церемонія вручення нагород Американської кіноакадемії "Оскар".
Напередодні "Оскара" завжди так нервую, ніби мені там теж можуть що-небудь вручити. Жодне роздавання слонів, окрім, мабуть, чемпіонатів із футболу, світ не приймає так близько до серця, як премію Американської кіноакадемії. До речі, ми цього разу теж спробували висунутися в номінації "Найкращий фільм іноземною мовою" з фільмом Нарімана Алієва "Додому", далеко не зайшли, але спроба гідна, кіно гарне, і от узагалі не соромно.
А "Оскар" особисто я люблю ще й за те, що він завжди відображає стан культури й суспільства загалом. Не те щоб культура і суспільство кардинально змінювалися від "Оскара" до "Оскара" (захід же щорічний), утім, увесь час якісь гойдалки, ніхто не знає, у яку стрічку новин вирине завтра, світ прискорюється, і то одне, то інше. І в цьому сенсі "Оскар" завжди дзеркало – за його нагородами легко зрозуміти, куди нас хитнуло. Достатньо пильніше вдивитися в найкращий фільм.
Найкращими у розіграші призів "Оскар 2020" стали "Паразити" південнокорейського режисера Пон Чжун Хо. Кіно, у якому вторинне все, якщо говорити про задум, тему, ідею, завдання і надзавдання. Де немає жодної особливої новини, окрім режисерського темпераменту. Пон Чжун Хо став лауреатом чотирьох "Оскарів" за один рік (воостаннє щось схоже траплялося з Волтом Діснеєм), прихопивши два головні – за найкращий фільм і найкращий іноземною мовою.
Три "Оскари" дісталися драмі Сема Мендеса "1917", зокрема за операторську роботу Роджера Дікінса. Гарне кіно про війну, зняте людиною, яка не розуміє, що таке війна. Розумного, тонкого, зворушливого, а ближче до фіналу – розпачливого "Кролика Джоджо" Тайки Вайтіті зачепили лише краєм, удостоївши статуеткою "За найкращий адаптований сценарій". Там у хлопчика – уявний друг Гітлер, і вся історія не дуже красива й однозначна, і частина критиків уже встигла побачити в цьому недоречний жарт, а глядачі, на відміну від критиків, народ же зовсім темний, мало хто що розгледить. Але зовсім не відзначити "Кролика" було не можна, кіно ж непересічне, а судять же академіки.
Класична добротна мелодрама Грети Гервіг "Маленькі жінки", яка стала восьмою повнометражною екранізацією роману Луїзи Мей Олкотт (цікаво, коли буде дев'ята?), отримала чесний приз за дизайн костюмів. А Рене Зеллвегер – очікувану "Найкращу жіночу роль" за "Джуді", присвячену життю і творчості відомої американської актриси та співачки Джуді Гарленд. Роль від самого початку було заявлено як оскароносну, і тут майже без варіантів. Як і не складно було здогадатися, що "Шлюбну історію" Ноа Баумбаха з чудовими роботами Адама Драйвера і Скарлетт Йоганссон максимально замнуть для зрозумілості. Психологічна драма про сім'ю та шлюб, не тільки конкретний, а про шлюб як інститут, структуру, що калічить, у якій складно буває зберегти почуття та особистість, у цьогорічний "Оскар" зовсім уже не вписувалася. Але знову-таки, зовсім не помітити не можна, тому Лорі Дерн видали за найкращу роль другого плану.
Біографічній драмі "Ford проти Ferarri" Джеймса Менголда делікатно вручили за найкращий звук. Кіно чудове, але локальна, нехай і захоплива, історія конфлікту автомобільних концернів не тягне на тлі соціально значущих "1917" та "Паразитів". Одна ж із головних особливостей "Оскара" в тому, що він майже ніколи не залишає гарне кіно непоміченим. Гарне обов'язково потрапляє у список фаворитів, але в цей самий список потрапляє і кіно середнє, і відверто слабке. І вгадати, хто з найгірших стане найкращим, часом доволі складно.
Я думала, що цього разу по повній випишуть "Джокеру" – психологічному трилеру Тодда Філліпса, який викликав шалений глядацький успіх. Але виписали "Паразитам". "Джокеру" ж дали за прекрасну музику Хільдур Гуднадоуттір, ну і Хоакін Фенікс здобув "Найкращу чоловічу роль" за свою поки найгіршу роль. Фенікс – чудовий артист і не винен у тому, що йому дали "Оскар". Що саме у "Джокері" йому зовсім нічого було грати. Він, щоправда, гарний і витиснув усе, що міг, ретельно чергуючи три вирази обличчя протягом двох нестерпних годин, поки не пішли титри. А три вирази обличчя в нещадну епоху селфі – це розкіш. Могли дати й за два.
Стариганів з "Ірландцем", заявленим у десяти номінаціях, прокотили повністю, що теж очікувано. У Голлівуді немає культових фігур, і поняття "зірка" там доволі умовне. Тому Скорсезе, Де Ніро і Аль Пачіно тільки за те, що вони Скорсезе, Де Ніро і Аль Пачіно, у Голлівуді не дають премій. Це не "Київська пектораль", де для найкращої ролі достатньо бути народним артистом України, який стоїть на порозі свого 90-річчя.
Досі немає жодного режисерського "Оскара" у Квентіна Тарантіно, який давно вже є окремою історією кіно й особливою культурою. Навіть більше, Тарантіно – це артхаус, який справно робить касу в безжальному світі голлівудського чистогана. У жоден свій фільм він не приходив порожнім, кожне його кіно – своєрідний прорив, за кожним – тільки його ідея, задум, тема. Якщо він і краде, то лише в себе, має право. І ви ще знайдіть, де він що в себе попер. Ви ще зчитайте всі його посили і прорубіться в його тончаки, посилання, підтексти і привіти. У його повітряні поцілунки. Але "Оскара" за режисуру у Квентіна поки немає. Кіноакадеміки теж люди, і ніщо людське їм не чуже. Зокрема заздрість. Це в деяких видах спорту, як зауважив один чудовий критик, судить секундомір, а в кіно вирішують живі люди, і ніби – зрозуміло. Живим кіноакадемікам давно зрозуміло, хто робить кіно, а хто – так, покурити вийшов. Тому Тарантіно стабільно без "Оскара", і всі давно звикли. І все-таки "Одного разу... в Голлівуді", якого висунули в 10 номінаціях і який переміг у двох (Бред Пітт і художник), – випадок особливий.
Адже це ще кіно про мистецтво кіно, ось у чому річ. Останній Тарантіно – це повітряний поцілунок рятівній силі мистецтва, якій підвладне все. І коли Ді Капріо шанобливо схиляється перед живою, здоровою і сильно вагітною Шерон Тейт, яка вибігає із цілком земної брами, а не райської, мліє серце. Ну який же великий романтик, ось де браво, так браво. І треба мати тарантінівську безстрашність, щоб за 50 років із чудовим блиском зважитися переписати чортову реальність і відновити потоптану справедливість, і загнати чарівним вогнеметом сили зла туди, куди їх ще ніхто не ганяв, і вклонитися Золотому століттю Голлівуду, і всім славним хлопцям, і живому Роману Поланськи, який продовжує знімати всім смертям назло у свої 86, і його прекрасній Шерон, по-звірячому вбитій на останньому місяці вагітності у себе вдома членами комуни "Сім'я" в серпні 1969-го. Треба бути разюче пунктуальним, щоб устигнути вклонитися тим, а не цим, поки ще живі ті, хто здатні оцінити.
Я припускаю, що новий Тарантіно не дійде до тих, кому плюс-мінус 30. Але в цьому немає нічиєї провини. Ті, кому плюс-мінус, виросли в іншій культурі, вона не краща і не гірша, а просто інша, світ змінюється щомиті, ще раз повторю. Але американські кіноакадеміки ж не люди з вулиці, і їм не під 30. І не зрозуміти, що "Одного разу... в Голлівуді" – жива історія кіно і диво мистецтва, не могли. За всіх індивідуальних оцінок і кутів зору. Не могли, але вдали, що не зрозуміли. І, загалом, даремно ви так.
З іншого боку, Бред Пітт, який отримав свій перший "Оскар" за роль другого плану в головному фільмі Тарантіно, – це по-своєму красиво. І навіть якось витончено. Особливо якщо згадати, як витончено вони з Лео накидали силам зла. Із Лео, якому кіноакадеміки кілька років тому теж нарешті відслинили його перший "Оскар" за найгіршу роль. Довго чекали, поки він зіграє гіршу, щоб, нарешті, вручити. Ну як тут не розчулитися. Живі ж люди. Люди як люди, і милосердя іноді стукається в їхні серця. Ось тільки квартирне питання зіпсувало їх. У разючий спосіб квартирне питання залишається смислотвірним навіть у середовищі американських кіноакадеміків. Тому найкращим фільмом цьогорічного "Оскара" став фільм не про мистецтво, а про квартиру, яку одні паразити намагалися віджати в інших.
А з третього боку, давати одного разу в Голлівуді премію за найкращий фільм "Одного разу... в Голлівуді" тому, хто й так найкращий, і всі це чудово розуміють, явний перебір. Ну самі подумайте.
Джерело: "ГОРДОН"
