+12 Київ
Чай, кава, тірамісу.
В український прокат вийшла комедія Антоніо Лукіча "Мої думки тихі", яка викликала бурхливий глядацький захват.
Це перший повний метр нашого молодого режисера, картина вже здобула спецприз Міжнародного журі в Карлових Варах і кілька премій Одеського кінофестивалю. Про неї багато говорили до офіційної вітчизняної прем'єри як про одну з найочікуваніших, і це рідкісний випадок, коли глядацький успіх на батьківщині не змусив себе довго чекати. Наступного ж дня після презентації у "Київській Русі" український сегмент Facebook перетворився на суцільну рекламу фільму – мовляв, дивитися негайно і в обов'язковому порядку. Основні аргументи – дуже смішно, чудова акторська робота, класна історія. Одне слово, життєве кіно. Напевно, те, за чим наш глядач дійсно скучив.
Сучасна українська кінокомедія – жанр досить специфічний. Якщо у двох словах – її немає. Є фільми, які називають комедіями, але згадувати про них не хочеться – нічого, крім розчарування, смутку, здивування і роздратування, вони не викликають. І багато в чому миттєвий приголомшливий успіх фільму Лукіча, звичайно, зумовлений нашим комедійним кінобезриб'ям. Успіх дебютанта має такий вигляд, наче трирічна дитина, перебуваючи в компанії дорослих, раптом стала на стільчик і виразно прочитала у межах обов'язкової культурної програми віршик. Але не Тараса Шевченка, а Юрка Позаяка. І справді несподівано. І бурхливу реакцію дорослих легко зрозуміти. Треба ж, який хлопчик! Ось тільки нашому незалежному кінематографу не три рочки.
Чому за стільки років у нас хронічно не складається з комедіями – тема окрема і багатошарова, заглиблюватися не буду, але захоплена глядацька реакція на "життєве кіно", де два інфантильні, самотні і нещасні герої – мати і син – радше безцільно, ніж осмислено, тинялися в пошуках хоч якогось сенсу (це ще і роуд-муві), цілком зрозуміла і відображає всю цю концентрацію безглуздя. Я прочитала безліч відгуків, але так і не зрозуміла, про що кіно і чим воно так багатьох потішило. У принципі, у героя Вадика мета є (спойлерити не буду, раптом ви захочете подивитися), у мами теж – наприклад, влаштувати особисте життя, але, Господи, як же це нудно. Приблизно дві години тебе натужно намагаються розважати в гірших традиціях комедійних програм, і кіно розвалюється буквально відразу ж на низку скетчів і гегів, і що далі, то безвихідніше.
Як би так пояснити людям мистецтва, початківцям і не дуже, що смішне і комічне – це не набір жартів, які інтенсивно витісняють із персонажів відведений час. Що природа смішного черпається із незбагненної гущі життя, в якій біль сусідить із радістю, потворність – із красою, страх і розпач – із буденністю, і цю грань настільки неможливо розрізнити, що не треба її весь час мацати – ось зараз буде весело, увага! А зараз буде сумно – не пропустіть! Саме через складність людської природи комедія, мабуть, найскладніший жанр. І до неї не можна підходити з кондачка. І найгірше, що можна зробити, взявшись за комедію, – назбиравши анекдотів, байок і жартів різного калібру, дві години давати артиста, випробовуючи глядача на міцність. Чергувати вирази облич, від зміни яких втомлюєшся хвилин через 10, і з маніакальною завзятістю виправдовувати очікування глядачів. І коли героїня Вітовської лягає на шосе – нехай мене переїде іномарка, хоч помру красиво – це не сучасна комедія, а неймовірна традиція рідного погорілого театру. Це черговий пас з екрана в зал для глядачів, які з нетерпінням чекають новий жарт. І на цих пасах зроблено все кіно.
Власне, моє основне здивування пов'язане з повною відсутністю внутрішнього розвитку героїв, логіки сюжету і, пробачте, хоч якоїсь драматургії. Мати і син рухаються – роуд-муві ж – але з ними нічого не відбувається. Ми про них як нічого не розуміли, так і не розуміємо. Вони не дуже відрізняються від випадкових попутників по купе, які чомусь вирішили вам дещо розповісти про себе. Ну, кумедні люди, не без того. Хто їздив у купе, напевно, наслухався багато цікавого. Але кіно – це вид мистецтва, а не історії випадкових знайомих. Водночас я розумію, чому з невибагливого, хоча дещо несподіваного набору, запропонованого провідником на початку фільму: "Чаю? Кави? Тірамісу?" – глядач вибрав нудотний десерт і зжував за милу душу. Кажу ж – зголодніли.
Не буду наводити прикладів кращих сучасних європейських комедій, їх чимало, причому в країнах, де кіноіндустрія не найкраща, – Румунія, Сербія, Болгарія. Після перегляду картини Лукіча мені згадався сербський "Гаддерсфілд" 2007 року. Теж знятий дебютантом Іваном Живковичем і навіть отримав приз на нашій "Молодості". Там є і деспотична мама з хворим сином, і син без мами, але з запійним батьком-алкоголіком, і троє колишніх друзів, які намагаються визначитися з ідентичністю в розірваній війною вітчизні. І кадр там дорівнює змісту, і грань, що відокремлює комічне від трагічного, зовсім незначна, і кожен поворот сюжету відкриває героїв із несподіваного боку, і тобі весь час і смішно, і боляче, і весело, і сумно, і фінал виймає душу. Останні хвилини фільму – чистий катарсис. І це таки-так – комедія.
Один із героїв, який відсидів свого часу на ін'єкціях Галоперидолу, практично не виходить із квартири, де мешкає з похмурою мамою-конвоїром, читає Біблію і ліпить моторошні вироби. Єдиний зв'язок із реальністю – візити до сусіда-невдахи, у якого з психікою більш-менш, а з усім іншим – повний швах. Батько-алкаш, виносить із хати все, зокрема двері від нужника, відсутність роботи, молода сексуальна подружка, з якою він читає "Гамлета" по-всякому, і жінка, яка йому іноді ввижається в натовпі. Власне, цей привид – все, що тримає його на плаву. Невдаха дружить із психом, але, одного разу напившись, повівся по-свинськи. А псих все пробачив, прийшов до друга наступного ж дня і приніс у подарунок новий виріб. Він зліпив свою маму. І вона страшніша за атомну війну. У неї місиво замість обличчя і величезний роззявлений рот. "Чому вона така страшна?" – "Розумієш, їй дуже боляче, і вона кричить. Тому я назвав її "Мама-батьківщина". Вони спершу плакали, потім сміялися, а потім вирішили пити чай. А тірамісу у них не було.
Джерело: "ГОРДОН"
