"2000 метрів до Андріївки" Чернова – найстрашніше кіно про війну, яке я бачила. Тому я піду ще

"2000 метрів до Андріївки" Чернова – найстрашніше кіно про війну, яке я бачила. Тому я піду ще. Бо перший раз дивилася, як у тумані.

"Один із них мені якось сказав, що опинитися тут – це все одно, як на іншій планеті, де все намагається тебе вбити. Але це – не інша планета. Це центр Європи".

Чернов каже, що за 12 років, які він провів у зонах збройних конфліктів, війн, революцій, він перестав вірити в те, що мистецтво, кіно, журналістика можуть щось глобально змінити у світі. Але він продовжує працювати. Зневірився, але не відступає. Власне, ця війна тримається на тих, хто не відступить. Цей фільм про них. Я ще після "Реалу" Сенцова думала, що таке кіно тре знімати заради хлопців і їхніх рідних. А не заради світу, який подивиться і через пів хвилини забуде.

"Зніми мене ось так! Я красивий?" – питає справді красивий, але трошки замурзаний. Це самий початок фільму. І одразу починається жахливий бій. І до звільнення українського села Андріївка Бахмутського району Донецької області ще отаких 2 тис. метрів. Убивають наших хлопців на наших очах. "Гагарін, Гагарін, друже, братику! Гагарін, по ходу, 200-й!"

Убивають наші хлопці, ідуть уперед, беруть у полон підарів. "Здавайся, уй...бище! Вилізай, якщо жити хочеш! Чого ти прийшов сюди, розбомбив мою хату?! Чого ти прийшов?! Вилізай!" Одне уй...бище хотіло кинути гранату, але не встигло, друге вилізло: "Мужики, мужики!.." Поранене, віднесли його кудись, дали води.

Потім уже менше метрів до Андріївки, потім ще менше, ще. Наші йдуть і йдуть уперед.

"Ніколи не хотів бути військовим, не мріяв. Я пішов воювати, а не служити. Це різні речі", – каже Федя, командир. Федя – оптиміст. Федя – це позивний.

Мене завжди розриває від їхніх позивних. Федя, Гагарін, Казанова, Фрік, Шева. Пам'ятаю з "Реалу" Сенцова – Геній, Скачик. Такий хлопчачий напівдитячий світ, таке наче "накося-викуси" дорослому світові, де все намагається тебе вбити. "Х...й вам! Я – Казанова".

Пам'ятаю з "Реалу", ніколи не забуду. "Грунт, це – Донбас. Ми ще живі".

А Фрік – молодий, 22 роки. Веселий, увесь час усміхається. Теж у Харкові навчався, як і Чернов, який у Харкові народився. Чернова ми в кадрі не побачимо, він спілкується із хлопцями на цьому страшному "нулі", у бліндажах. На цей "нуль" нереально було дістатися невійськовому влітку 2023-го, тільки через особисті зв'язки. Хтось утікає із країни завдяки особистим зв'язкам, хтось пхається в саме пекло. "Хтось узяв зброю, я взяв камеру".

Фрік отримає важке поранення під час бою через п'ять місяців. Його тіла так і не знайдуть.

"Та виженемо п...дара, відбудуємо все, буде ще краще, ніж було", – каже Федя. "Я з ним не сперечаюся", – каже Чернов за кадром.

У Мстислава Чернова, окрім відваги, гідності, таланту, скромності, є ще окремий дар – уміє підібрати адекватний тон, емоційний регістр, знайти доречні й змістовні слова в ситуації, коли слів бракує, коли відбирає мову. Він – не такий оптиміст, як Федя, але, попри свій досвід, скепсис і зневіру, хоче бути почутим із того боку, де ніякої війни немає. Але всі стомилися від війни.

Я проревіла більшу частину, сильно накрило, коли вони вже дійшли і Федя дістав наш прапор, щоб підняти над Андріївкою. А де його там, бляха, підняти, коли все розбито вщент? Бо Російська Федерація, коли драпає, так залишає після себе випалену землю і купи гімна. Але знайшли якісь три стіни якогось сарайчика. І Федя так лагідно розгортає наш прапорець – "Та ти шо!" А фільм іде ще з англійськими субтитрами, і наше "Та ти шо!" англійською переклали як amazing. І я вже почала і ревіти, і ржати.

Кадри з тизера, який, можливо, багато хто бачив, – у самому кінці. "Ну шо ти такий кислий? Улибайся! Улибайся!" – "А якщо ця війна буде до кінця нашого життя?"

Останні кадри – перед строєм викликають за позивними загиблих. "Казанова!" – "Присутній!" "Фрік!" – "Присутній!" – "Гагарін!" – "Присутній!"

Присутній! Присутній! Присутній!

А ще вони там кошака знайшли, у мертвій Андріївці. Живого і трошки очманілого. Нагодували, запхали в рюкзак і понесли із собою далі. А він мявкав, бо йому некомфортно. "Терпи! Козаком будеш".

А ще там є офігенно красиві кадри цього лісу навколо Андріївки. Ну, лісу там давно немає, щось стирчить зліва-справа, якісь колишні дерева і кущі, усе попалено, потрощено, але ж сонце заходить, підсвічує, і воно красиве. Прямо божественне. Бо божественному насрати на цю війну, і всі інші війни, на все це криваве жахіття, на чиєсь єдине зруйноване життя і раптову смерть, на Російську Федерацію, що лізе і лізе. У божественного свої невідворотні цикли й закони. Своє буремне існування, своя боротьба.

Природа сходить і заходить, і новий ліс відростає. І ти думаєш: "Бляха, ну як це може бути красиво? Ти шо, кончена?" І якийсь час про це думаєш, чого воно тобі красиве. Як казав один мій молодий знайомий, який пішов добровольцем (тіла так і не знайшли): "Думати за таку х...йню – бєзполєзна трата врємені".

Присутній! 

Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора