+12 Київ
Коли у Києві вішали німців, бабуся не пустила свого дев'ятирічного сина дивитися, хоча він дуже хотів. Він пережив усю окупацію з мамою і молодшими сестрами, батько був на фронті, мій маленький дядько Вова міг загинути щохвилини, тож хотів побачити, як вішають німців. А бабуся, яка пережила розкуркулювання, Голодомор, поховала в мертвому селі першого чоловіка і двох синів, вирвалася з оточеного села і дісталася Києва, де познайомилася з моїм дідом, народила трьох дітей і пережила окупацію, не пустила. Вона ненавиділа радянську владу, Леніна, Сталіна, комсомол, комунізм, Гітлера та піонерію, але не пустила. І як вішають німців не дала подивитися, і в піонери вступати не дозволяла.
Уже після війни на мою маму стукнула її однокласниця, яка прийшла у гості й почула, як бабуся зовсім без поваги щось ляпнула про "сталінське плем'я". Наступного дня маму викликала директорка. "Поясни, будь ласка, своїй мамі, що не треба в такому тоні говорити про уряд, коли в будинку сторонні". Але бабусі марно було пояснювати, мама просто більше не запрошувала однокласниці, у якої тато був партійним працівником, а однокласниця хотіла, як краще.
Київський будинок, у якому бабуся з дітьми жила у 41-му, на самому початку окупації згорів. Поневірялися по підвалах. Якийсь час їх підгодовував молодий німець. Тобто окупант. Стукав у підвальне вікно: "Матка, шнелле!", – простягав каструлю з макаронами. Потім він зник, і макарони скінчилися. Поруч були німецький штаб і продовольчий склад, дядько Вова бігав туди красти картоплю. Охоронець-німець вдавав, що не помічає. А потім заступив інший німець і мало дядька Вову не вбив. Але вижили. Перемогли, і навіть дід повернувся наприкінці 45-го інвалідом 2-ї групи, але з руками та ногами. У 46-му дітей стало четверо, настав повоєнний голод.
Якось дядька Вову відправили отоварювати картки. Черги були гігантськими, багатогодинними. Підійшла прекрасна жінка у чудовій сукні: "Хлопчику, ти, напевне, втомився так стояти. Іди відпочинь, купи собі морозива (дала грошенят), я постою замість тебе. Якщо черга підійде, візьму, давай картки". Він віддав. І побіг купувати морозиво. Морозиво! Коли повернувся, черга просунулася, але прекрасної жінки ніде не було. Плакав, благав, пояснював – ніхто не бачив. Боявся йти додому. Прийшов, сказав, що вкрали. "Як украли? Кажи!" Пояснив про морозиво. Дід підвівся й розмахнувся. Але моя прабабуся Мотрона кинулася йому під руку – й удар припав їй в обличчя. Усе обличчя було синім. Прилетіло тещі. Дядько Вова знову вижив.
Мій дід-фронтовик міг убити або покалічити свого маленького сина через лярву в чудовій сукні. Яка не була ворогом, не починала війни і не бомбила Києва.
Відома пітерська колекціонерка Валентина Голод, яка теж не починала війни й нікого не бомбила, свою колекцію табакерок почала збирати під час блокади Ленінграда. У неї був доступ до спецрозподільника, і за цінну річ люди, які намагалися вижити й урятувати дітей, отримували склянку крупи або навіть шматок масла. Стара лярва Голод (прізвище справжнє) назбирала неабияк, прожила 101 рік і свою колекцію заповідала рідному місту.
Пост без моралі. Кілька моментів.
Біль, радість, совість, відвага, почуття гумору, такт і взагалі будь-які властивості й особливості людської натури викроєні за індивідуальною міркою, не за колективною. Те, від чого вам, наприклад, кльово та весело, іншим може бути тупо й соромно. За колективними мірками шиють пропаганду. Будь-яку. У межах якої в роки мого дитинства наказували також "вместе весело шагать по просторам". Тому на всіх колективних фотографіях мого дитинства в мене максимально злісне обличчя.
Дуже різних людей може об'єднувати спільна мета. Наприклад, перемогти ворога. І тут ми разом, а в усьому іншому – по-різному. Мене нудить від ваших жартів, вас – від мене, це нормально. Повернемося до мети.
Стрічку почало заливати лонгрідами філософської глибини – мовляв, закликати до людинолюбства можуть тільки лицеміри, які не зазнали в житті справжнього горя. Узагалі ні до чого не закликаю, але засуньте свою філософську глибину собі в дупу.
І поглибше.
Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
