-11 Київ
"Право сили". Операція США у Венесуелі, яка завершилася арештом президента Ніколаса Мадуро і його вивезенням у США без санкції Ради Безпеки ООН, стала подією, значення якої виходить далеко за межі Латинської Америки. З погляду міжнародного права, це пряме порушення принципу суверенітету й усієї повоєнної архітектури застосування сили. Але ще важливіше інше: США – архітектор і головний гарант світового порядку після 1945 року – діють поза межами тієї системи, яку самі десятиліттями підтримували. Це не захист старого порядку. Це його демонтаж.
Після розпаду Радянського Союзу світ існував у режимі негласної однополярності. Її не оформили юридично, але ухвалили політично: США були арбітром, міжнародне право – універсальною мовою, а правила – механізмом легітимізації сили. Навіть воєнні операції Заходу супроводжувала риторика норм і винятковості, що давало можливість зберігати ілюзію стійкості системи.
Перші серйозні тріщини в цій будові з'явилися 2007-го після мюнхенської промови Володимира Путіна, коли Росія відкрито заявила про неприйняття американської монополії на ухвалення рішень. Після слів були дії: війна з Грузією 2008 року, анексія Криму 2014-го, а потім повномасштабне вторгнення в Україну 2022 року. Ці кроки стали грубим порушенням міжнародного права, але тривалий час їх сприймали як дії ревізіоніста, котрий кидає виклик правилам, а не як кінець самих правил.
Проте авантюра 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, радикально змінила становище самої Росії. Замість відновлення статусу великої держави вона дістала затяжну війну, стратегічне ослаблення, технологічну деградацію і критичну залежність від Китаю. Сьогодні Росія – не полюс нового світу, а військово небезпечний, але політично й економічно ослаблений актор, чиї можливості визначаються межами ресурсів і виживання. Ставити її в один ряд із Вашингтоном і Пекіном – означає ігнорувати реальний баланс сил.
Усі ці роки паралельно посилювався Китай, який не руйнує системи різкими жестами, а методично вибудовує альтернативу – економічну, фінансову, інституційну. Пекін зацікавлений не в хаосі, а в керованому демонтажі західноцентричного порядку, де правила більше не універсальні, а Захід – не єдиний суддя.
На цьому тлі воєнна операція США у Венесуелі стає якісним переломом. Якщо раніше ігнорування міжнародного права йшло від тих, хто кидав виклик системі, то тепер поза її межами діє сам гарант. Коли арбітр починає грати за тими самими правилами, що й обвинувачені, арбітраж перестає існувати. Масштаб операції вторинний. США створюють прецедент, і він стає вирішальним. Із цього моменту право перестає бути обов'язковим навіть для тих, хто його створював.
Так світ остаточно переходить від "сили права" до "права сили". Це не означає миттєвого краху глобального устрою, але означає кінець універсальності норм. Їх дотримуються не тому, що вони обов'язкові, а тому, що це вигідно – доти, доки вигідно. Міжнародні інститути втрачають роль останньої інстанції, поступаючись місцем ситуативним коаліціям, угодам і балансам загроз.
Для України це означає, що 2026-й не стане роком автоматичного миру. Російсько-українська війна входить у фазу, де результат визначається не абстрактною справедливістю й не деклараціями, а поєднанням військової стійкості України, меж виснаження Росії й послідовної підтримки Європи. Для Європейського союзу допомога Україні – це вже не питання моралі чи солідарності, а питання власної безпеки. У світі, де більше немає універсальних правил, лінія оборони Європи проходить не за дипломатичними документами, а за українським фронтом. Послаблення України за цих умов означало б пряме посилення нестабільності на всьому європейському континенті.
Для Південного Кавказу демонтаж старого ладу створює ще жорсткішу реальність. Послаблення Росії різко скорочує її здатність контролювати регіон, але водночас зникнення глобальних правил робить мир між Азербайджаном і Вірменією не продуктом зовнішнього тиску, а результатом холодного розрахунку. У цьому контексті майбутні парламентські вибори у Вірменії й дискусія про перегляд конституції набувають стратегічного значення. Наявність в основному законі Вірменії положень, котрі містять територіальні претензії до Азербайджану, стає не ідеологічним символом, а реальною перешкодою до миру – і офіційне Баку прямо вимагає їх усунення.
Вірменському суспільству важливо тверезо оцінювати ситуацію. Вірменія сьогодні – слабка сторона, Азербайджан – переможець війни й де-факто лідер Південного Кавказу. В умовах глобального хаосу ставка на реваншизм для Вірменії означає зростання ризиків і втрату майбутнього. Натомість мирний договір із сильним сусідом, хай яким болісним він здавався б, відкриває вікно можливостей – для безпеки, розвитку й виходу з регіональної ізоляції. В епоху "права сили" мир стає не ідеологічним вибором, а стратегічною потребою.
Саме тому 2026-й стає вододілом. Старі орієнтири більше не працюють, нові ще не оформлені. Світ живе в паузі між системами – а такі періоди в історії завжди були найнебезпечнішими. Події у Венесуелі – це не просто чергова операція. Це символічний знак кінця системи, у якій міжнародне право вважали верховним над національними інтересами наддержав.
"Коли закон перестає бути силою, сила стає законом".
Цей афоризм не просто гарна формула. Він відбиває суть того, що відбувається: право поступилося місцем силі, і світ вступив у нову, значно турбулентнішу епоху.
Джерело: Ramis Yunus / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
