+5 Київ
Велике свято позаду – починаються бойові будні.
Що таке для мене Україна?
Це Крим, куди мама возила мене все дитинство.
Це Бориспільська траса, де я побачив передачу олімпійського вогню в 1980 році.
Україна – це перша незабутня поїздка зі шкільним класом у 13-річному віці.
Це мої пригоди, коли ми вирвалися до Києва без нагляду завуча й допізна гуляли в парках над Дніпром.
Україна – це Київ, який став мені рідним, де я після першої паузи в чарівному жовтому корпусі, де розташовувався наш факультет МО і МП, з однокурсниками виходив до парку Шевченка пити каву.
Україна – це моє перше кохання, чарівні доторки й довгі прогулянки бульваром Шевченка, Хрещатиком, Печерськом, Усівкою, перші поїздки до Львова й Чернігова.
Україна – це мої дуже цікаві викладачі, вплив яких я відчуваю й досі.
Україна для мене – це Революція на граніті й мітинги біля Верховної Ради, де я вперше побачив синьо-жовтий стяг.
Україна для мене – це Закарпаття, де я проходив військову службу й де мене, тяжкохворого, доглядала, годувала медом і варенням, поїла гарячим чаєм чергова по вокзалу.
Україна для мене – це мої "київські батьки" – Лена Касян і Володимир Підон, люди, які прихистили мене у своїй просторій квартирі біля Софійської площі й доглядали за мною всі студентські роки, як за рідним сином.
Україна для мене – це перший Майдан, в організації якого я також узяв участь і куди я приїхав уже як президент Грузії зустрічати Новий рік разом із переможним народом.
Україна – це та країна, яка надсилала нам багато зброї, коли вона була нам особливо потрібна і коли її ніхто інший не постачав.
Україна для мене – це мій кум Віктор Ющенко, якого я і критикував, і яким завжди захоплювався. Я назавжди вдячний йому за те, що він стояв поруч зі мною у Тбілісі в серпні 2008 року.
Україна для мене – це Революція гідності, де я виступав на Майдані на самому початку, передбачивши, що саме там розпочнеться кінець імперії.
Україна для мене – це притулок, коли мене почали переслідувати. І це чарівна Одеса, у яку я закохався дуже, дуже сильно і за якою страшенно сумую, для якої я збудував дорогу Одеса – Рені.
Україна для мене – це найвідважніші воїни у світі.
Це завжди усміхнений мій помічник Володя Гавриш, який назавжди залишився під Херсоном.
Це багато моїх грузинських друзів, які загинули в боях за Україну й назавжди кров'ю поєднали рідну Грузію з Україною.
Україна для мене – це ті люди, які витягали мене з буса СБУ.
Це та вагітна українка, яка кинулася під колеса цього буса.
Це тисячі киян, які зібралися за лічені хвилини ранком, щоб мене визволяти.
Це 100 тис. українців, які зібралися під снігом, у люті морози біля ізолятора СБУ на Печерську, щоб вимагати мого звільнення.
Україна для мене – це лідер вільного світу, мужній президент Зеленський, який повернув мене в Україну і знаходить час підтримувати мене в полоні.
Україна – це мої вірні друзі, про яких я постійно думаю.
Україна для мене – це найкрасивіший дім із квітучим садом, який коли-небудь був у мене.
І нарешті, Україна для мене – це моя трирічна донька, яку я не встиг побачити і яка ховається ночами під час бомбардувань Києва.
Ось уже майже чотири роки я перебуваю в полоні російських маріонеток у Грузії і майже щоночі у снах я ходжу Хрещатиком, Приморським бульваром в Одесі й прокидаюся із твердим знанням: дуже скоро я повернуся до свого дому – у Київ, в Одесу, до рідних Львова, Чернігова, Дніпра, Харкова, вип'ю кави у Львові, з'їм найсмачніший у світі карпатський борщ, поїду у Вилкове дорогою, яку збудував, щоб з'їсти рибної юшки й випити новаку і, нарешті, повернуся у країну переможних героїв.
Я так хочу обійняти вас усіх і ще раз сказати на весь світ: "Я люблю тебе, моя Україно, і ніщо нас більше не розлучить!"
Джерело: Mikheil Saakashvili / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
