Саме тому Трамп шукав "почесний вихід" через пакистанський субпідряд

Давайте разом із вами спробуємо подивитися на позиції сторін напередодні переговорів в Ісламабаді (за умови, що вони відбудуться) з точки зору стратегічних ігор. Що важливо для участі в таких іграх: перш за все – стати гравцем, тобто здобути суб'єктність; друге – залишитися у грі, тобто зберегти свою суб'єктність, попри все; і третє – виграти гру, іншими словами – посилити свою суб'єктність до рівня, коли стратегічний результат вважається позитивним.

США, без сумніву, є ключовим гравцем і ніколи не виходили з гри. Вони залишаються у грі, але по ходу "вистави" доводиться переформатовувати саму гру – змінювати цілі постфактум і називати це "перемогою". Це ознака того, що свою суб'єктність Вашингтону довелося захищати, а не розвивати. Це означає, що стратегічний результат поки що не є позитивним.

Іран, у свою чергу, став не просто гравцем – він нав'язав свою суб'єктність силою. Режим вистояв, ядерна програма вціліла, протока залишається під контролем. Для Тегерана залишитися у грі – це і є головне досягнення кампанії. Тегеран зберіг суб'єктність, попри удари по інфраструктурі, загибель попереднього верховного лідера й командирів КВІР. Це надзвичайна інституційна стійкість. Якщо майбутня угода зафіксує навіть частину іранських вимог – стратегічний результат буде позитивним.

"Хезболла" тут – цікавий окремий кейс. Технічно вона гравець, але її суб'єктність повністю похідна від Ірану. Це робить її унікальним випадком: інструмент, який прагне стати актором. Саме тому Іран так наполягає на включенні Лівану в будь-яку рамку угоди – легітимізація "Хезболли" як регіонального актора є частиною іранської стратегічної страховки, а не проявом солідарності.

Ізраїль був ініціатором кампанії, але опинився поза переговорами, які визначають її результат. Суб'єктність на полі бою є, а суб'єктності за столом переговорів – немає. Звідси завдання залишитися у грі через Ліван. Але це вимушена гра на єдиному фронті, де ще є можливість впливати на події. Ганц це розумів, коли формулював свої три умови – це спроба повернути суб'єктність через публічну фіксацію вимог. Наразі стратегічний результат для Ізраїлю скоріше негативний: він ризикує опинитися в ситуації, де угода між США й Іраном буде укладена без урахування його ключових інтересів.

Для Ісламабада стати гравцем є головною метою. І це вдалося, нехай навіть ціною конфузу з драфтом. Відкритим залишається питання – чи вдасться залишитися у грі. Якщо переговори провалюються – Пакистан втрачає і статус, і репутацію. Якщо вони будуть успішними – він закріпить за собою роль регіонального медіатора.

Найцікавіший парадокс: єдиний гравець, який послідовно проходить всі три рівні – стати, залишитися, виграти – це Іран. І він робить це не за рахунок сили, а за рахунок стійкості й чіткості цілей.

США мають силу, але розмиті цілі. Ізраїль має цілі, але втратив суб'єктність у ключовому форматі. Пакистан має амбіції, але похідну суб'єктність. Іран має чіткі мінімальні цілі – і саме тому виглядає найбільш суб'єктним гравцем, попри найбільші матеріальні втрати.

Занадто теоретично? Добре, ось вам ще один стратегічний фрейм – асиметрія витрат і переваг.

США й Ізраїль вели дорогу кампанію із чіткими цілями: зміна режиму (артикульовано Ізраїлем), знищення ядерної програми, роззброєння проксі. Жодна не досягнута. Іран витримав удар і зберіг головне. У теорії ігор це називається negative-sum war with asymmetric outcomes – війна з від'ємною сумою й асиметричними результатами: обидві сторони зазнали втрат, але одна втратила значно більше відносно своїх початкових цілей.

Іран застосовує класичну стратегію слабшого гравця проти сильнішого – не перемогти, а вижити й виснажити противника. Маоїсти називали це "затяжною народною війною", реалісти – cost-imposition strategy (стратегія нав'язування витрат). Суть: змусити противника платити ціну, яка перевищує його готовність терпіти.

Іран продовжує контролювати Ормузьку протоку, озброює проксі, калібрує удари – але не переходить поріг, який вимагав би тотальної відповіді. Це escalation dominance at the lower rungs of the ladder – домінування на нижчих щаблях ескалації за Германом Каном. Іран не найсильніший гравець, але він найкраще контролює темп та інтенсивність.

Вашингтон опинився у класичній commitment trap (пастці зобов'язань): відступити – значить підірвати довіру до майбутніх погроз; залишитися – значить продовжувати дорогу кампанію без досяжних цілей. Саме тому Трамп шукав "почесний вихід" через пакистанський субпідряд.

Найточніший стратегічний опис поточного моменту: Іран іде в Ісламабад не як сторона, що шукає угоди, а як сторона, що фіксує результати. Це bargaining from a position of achieved deterrence – ведення переговорів із позиції досягнутого стримування. Стримування вже спрацювало, тепер треба легалізувати його дипломатично.

Головний парадокс цього етапу війни у стратегічних термінах полягає в тому, що стратегічно виграє той, чиї мінімальні цілі збігаються з реальністю, а максималістські цілі противника виявляються недосяжними.

Джерело: Igor Semyvolos / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора