+5 Київ
8 травня. Чи можлива українська історія Другої світової?
Нинішня війна, крім усього іншого, має "потопити" велику масу радянсько-російських наративів Другої світової. У той же час росіяни будуть пробувати потопити нинішню війну в наративах Другої світової. І для нас це одна з найбільших гуманітарних битв майбутнього.
1. Останні два десятиліття ми пишемо амбівалентну історію України. Історію, у якій ми пробуємо примирити непримиренні наративи. Найкращий приклад – Хмельницький. Він – герой і зрадник. Спроба відійти від чорно-білої концепції – це крамола й маргінес для науковця. У кращому випадку ми дозволяємо собі маленькі реверанси. Це не проблема. Це хвороба росту й дорослішання. Головне, цю фазу пройти.
2. Друга світова та її історія мислиться в цій же пастці-парадигмі. Ми або за глорифікацію бандерівців, або за продовження радянського наративу про те, який вклад зробили українці у Другій світовій війні.
3. Але зараз, як би це дивно не звучало, нам, можливо, не так важливий єдиний наратив. Справа в тому, що нам катастрофічно не вистачає правдивого фактажу. Саме об цей фактаж розіб'ються із часом обидві нинішні концепції. Точніше, не розіб'ються, а перетворяться на щось нове.
4. Чому я говорю про правдивий фактаж? Справа в тому, що ми знаходимося під тиском радянсько-російської міфологеми про народну війну, підкріплену десятиліттями пошуків науковців, сотнями книг і фільмів. У нас, умовно кажучи, на 100 російських документальних і не дуже сторінок є п'ять-шість наших. Плюс є амбівалентний наратив у суспільстві, яке тільки завдяки нинішній війні почало толерувати червоно-чорні прапори на південному сході. Але ще раз повторюся: нам катастрофічно не вистачає фактажу й узагальнень. Ми 40 років говоримо про сталінізм, але в нас досі немає жодної вагомої монографії "Україна і Сталін". І це лише один із прикладів.
5. Вище я вже говорив про амбівалентність нашого історичного наративу. Але є ще одна проблема: ми пишемо не українську історію з її плюсами й мінусами, а переважно (повторюся, переважно) пробуємо писати наратив, який спростовує російську версію подій. Простіше кажучи, ми самі себе заганяємо у прокрустове ложе замість того, щоб ширше подивитися на процеси. Якщо ми пишемо про Хмельницького, то, за малими винятками, ми боїмося говорити про те, що повстання було вигідне, а може, й інспіроване Портою. Якщо ми говоримо про модних нині шістдесятників, то нам потрібен італійський автор, щоб вказати на банальний факт: частина цього руху виросла з комсомолу. І в цьому немає нічого поганого. Це не принижує ані Хмельницького, ані Чорновола. І, більше того, це не ламає національний міф. Це робить цей самий міф сильнішим. Бо він перестає бути пласким. І він не розбивається об правду, як міф про 28 панфіловців.
6. Головна проблема в тому, що на державному рівні немає замовлення (боюся, розуміння) важливості цієї роботи. На рівні університетів, боюся, є страх братися за цю тему. Без держзамовлення це не полетить.
7. А тепер про майбутнє. Нинішня війна, крім усього іншого, має "потопити" велику масу радянсько-російських наративів Другої світової. У той же час росіяни будуть пробувати потопити нинішню війну в наративах Другої світової. Вони докладуть масу зусиль для того, щоб це потоплення відбулося й у нас. Коли ми нарешті задумаємося про нашу історію Другої світової, її не можна розглядати у відриві від визвольних змагань початку ХХ століття (починаючи з революції 1905 року, яка в нас незаслужено забута) і від нинішньої війни.
Дуже сподіваюся, що хтось захоче це почути.
Джерело: Vadym Denysenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
