Захід керується інтересами, а не цінностями, і захищає тих, хто йому корисний, – а на жертви, страждання, договори й міжнародні правила начхати

Учора була цікава дискусія щодо того, чому Захід захищає Ізраїль, але не захищає Україну.

Я написав, що перша причина – західні інвестиції, які прийшли в Ізраїль, тому що надзвичайно сприятливий бізнес-клімат і верховенство права. А друга причина – безумовний геополітичний вектор Ізраїлю, основою якого є відсутність ілюзій щодо майбутнього в разі поразки.

Про наш бізнес-клімат, верховенство права, геополітичну багатовекторність (закреслено) нерозбірливість, "какая разница" й загравання з Москвою протягом десятиліть – усім відомо.

Шановані мною Юрій Богданов і Віктор Трегубов заперечили аргументацію, що причина в нас самих. Вони справедливо вказували, що Захід допомагає не лише хорошим, наводячи чимало прикладів, як Захід допомагав абсолютно безнадійним покидькам – фашистам, наркоторгівцям, диктаторам тощо. Мій підхід вони заклеймили як комплекс меншовартості (мовляв, якби ми були хороші, то Захід би нам допомагав), а цей підхід не витримує критики.

І загалом основною причиною того, що Захід нам не допомагає, був названий страх перед Росією. Адже Росія не Іран, може кинути ядерну бомбу, а цього страшенно бояться. А ще єврейська діаспора у США дуже потужна, справедливо зазначали критики мого підходу.

То хто ж правий? А нема суперечності.

Спільною платформою всіх вищезазначених підходів є доросле розуміння, що Захід керується інтересами, а не цінностями, і захищає тих, хто йому корисний, – а на жертви, страждання, договори й міжнародні правила начхати, такий ось realpolitik. Таке доросле розуміння є протилежним дитячому очікуванню, що хороші дорослі дяді прийдуть і врятують, бо ж у кіно завжди щасливий кінець. Тут нема між нами жодної суперечності.

Розбіжності з'являються далі. Бо, виходячи з realpolitik, може бути об'єктний підхід: ну, не цікаві ми, що ж робити. Он вони мають потужну діаспору, (непідтверджену) ядерну бомбу, статус пріоритетного військового союзника й десятки мільярдів інвестицій. А ми маємо лише ворога, який лякає навіть своєю згадкою.

А може бути суб'єктний підхід. Ми сьогодні не цікаві, але завтра мусимо стати цікавими. Завтра ми повинні мати десятки мільярдів інвестицій (це можливо за умов сприятливого бізнес-клімату), статус пріоритетного військового союзника (хтось має бути оператором безпеки в регіоні), найцікавіші інновації у сфері військових технологій, потужну діаспору (яку треба не відрізати, а зробити частиною великої України, світової нації) тощо. І довести, що старий поранений російський ведмідь не такий страшний, а його перетворення – в інтересах наших союзників. Бо їм дістанеться його тепла хутрова шкіра.

Якщо я сьогодні здатен зробити силову вправу 20 разів, а хочу 50 разів, бо Сашко може, а я ні, – це не комплекс меншовартості. Це цілепокладання, за яким іде розробка й утілення проєкту.

Внутрішній локус контролю: відповіді на всі найголовніші запитання знаходяться всередині тебе. Хто не має власного проєкту майбутнього, той лише ресурс для тих, у кого проєкт майбутнього є, сказав Хай Тао.

Шануймося, бо ми того варті.

Джерело: Валерій Пекар / Facebook