+20 Київ
Фронтові картини дуже контрастні. Одні міста спустошені, без жодних ознак життя. Серед зруйнованих багатоповерхівок пересуваються військові і, зрідка, місцеві, позбавлені будь-яких відчуттів у силу безкінечних обстрілів.
Інші – доглянуті, живі, виблискують у променях заходу сонця. Вулицями гуляють молоді сім’ї з дітьми, їздять машини, столики барів заповнені відвідувачами. Найсумніше, що часто ці міста схожі один в один: ті самі хрущовки, ті самі площі, ринки, магазини... І в цих контрастах ти розумієш масштаб подвигу ЗСУ, які зупинили нашестя орди, врятувавши життя багатьох українських міст.
А разом із цим ти розумієш, що для нас війна не закінчиться ніколи. Для нас – це для цілого покоління. Для тих, хто сьогодні в ЗСУ проходить пекло лютих боїв. Для тих, хто волонтерить і вже збився з ніг, втративши купу своїх ресурсів і сил. Для тих, хто втратив усе і сьогодні живе в очікуванні завершення бойових дій, перебиваючись гуманітарною допомогою. Для тих, хто вже півтора року не бачив своїх чоловік, батьків, які служать у ЗСУ.
Перемога не стане кінцем війни для нас. Ми будемо із жахом думати про відбудову, відкриваючи численні злочини орків на звільнених територіях. Ми будемо обходити лісопосадки й поля, на яких іще десятки років буде висіти табличка "Міни". Простір навколо нас буде наповнюватися іменами загиблих героїв і невинних жертв. Із нами повсюдно будуть ветерани війни в орденах, протезах та інвалідних візках. Щомісяця ми згадуватимемо день народження тих, хто віддав своє життя за нас. А за сусіднім столиком у кафе завжди буде хтось розповідати, як він з міномета гасив орків. І ми завжди будемо мовчати на третьому тості.
Ми стали поколінням війни. Хочемо ми цього чи ні. Жоден присмак перемоги не зможе забути, стерти, викинути пережите. Війна залишиться з нами вже до кінця нашого життя.
І, мабуть, найважливіше, що ми маємо зробити, – це не залишити війну своїм дітям і внукам.
Джерело: Політика Андрусіва / Telegram
