Рада суддів України своїми рішеннями фактично на свій смак перекрутила і перетлумачила закон, перевищуючи надані їй повноваження

Ця стаття є реакцією на різні, переважно поверхневі, емоційні, хаотичні погляди в суспільстві щодо суддівської винагороди, яку професійний суддя отримує з державного бюджету України за рахунок платників податків. Одразу зазначу, що такі випадки не є безпідставними, проте вони не містять глибинно-предметного аналізу і не сегментуються. Винуватцями у цьому є як представники суспільства, які не обтяжують себе системним аналізом своїх претензій, так і носії публічної влади, які своїми рішеннями (законами) та іншими нормативними документами, а переважно діяльністю (бездіяльністю) створюють хаос і непорозуміння у порядку формування суддівської винагороди, зокрема й ігноруючи принцип справедливої оплати.

Спочатку необхідно усвідомити, що повноваження і відповідальність за законне та ефективне використання бюджетних коштів на виплату суддівської винагороди (зарплата) відповідно до Бюджетного кодексу України та законів у сфері судової діяльності покладено на розпорядників бюджетних коштів. У сфері правосуддя щодо фінансового забезпечення левової частки органів судової влади (крім Вищої ради правосуддя, Вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду і Конституційного Суду України) такими розпорядниками є Державна судова адміністрація України (головний розпорядник бюджетних коштів) та її територіальні органи (розпорядники коштів нижчого рівня) стосовно місцевих судів, і ніхто інший.

Не буду вдаватися до політологічної дискусії на кшталт велика чи ні у грошовому вимірі суддівська винагорода. Це окрема історія. Моя мета – по цеглинах розкласти сумарну виплату суддівської винагороди з її складових із позиції законності та справедливості нарахувань як через призму додержання букви закону, так і трактування (інколи маніпулятивного) положень закону органами суддівського самоврядування і Конституційним Судом України.

На відміну від посадового окладу судді доплати до нього є преференціями, що залежать від певних статусних обставин.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 135 закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі – закон №1402-VIII), суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим законом, і складається з посадового окладу та доплат. Види цих доплат вичерпно визначені: 1) вислуга років; 2) за перебування на адміністративній посаді у суді (голова або заступник голови суду); 3) науковий ступінь; 4) робота, що передбачає доступ до державної таємниці.

Якщо перші два види доплат не потребують дискусії, оскільки є зрозумілими і необхідними, то два наступні види потребують оцінювання.

Що стосується доплати за науковий ступінь (15% і 20% від посадового окладу відповідно за кандидата і доктора наук), то в мене була постійна заперечувальна позиція ще із часів розробки перших законів у сфері судового устрою незалежної України, бо якісний розгляд конкретних справ у суді ну ніяк не залежить від наявності наукового ступеня. Однак так імперативно вирішив законодавець, і тут можна лише дискутувати з ним

Суддя отримує суддівську винагороду за здійснення правосуддя.

Сутнісний зміст четвертого виду доплати не є однозначним у праворозумінні і, як наслідок, у правозастосуванні. Розгляд цієї норми буде пізніше. Необхідно також усвідомлювати, що, на відміну від посадового окладу судді, доплати до нього є преференціями, що залежать від певних статусних обставин.

За що ж суддя як носій судової влади отримує суддівську винагороду? Якщо системно ознайомитися з різними положеннями закону, то він отримує суддівську винагороду за здійснення правосуддя. Однак із приписів закону додатково випливають певні нюанси, які й мають обумовлювати розмір суддівської винагороди.

За законом, особи, які належать до корпусу суддів, поділяються на тих: 1) які перебувають на посаді судді та здійснюють повноваження судді, тобто безпосередньо відправляють правосуддя шляхом постановлення судових рішень; 2) які, хоча і перебувають на посаді судді, але з певних причин не здійснюють повноваження щодо відправлення правосуддя, тобто вони не постановляють судових рішень і таким чином не несуть відповідальності за їхню якість. Указана градація обумовлює відмінність щодо нарахування вказаних доплат до посадового окладу судді. Сьогодні ж ми маємо "роздрай" і несправедливість у нарахуванні доплат указаної другої категорії суддів через відсутність у нормах законів чіткості стосовно правної конструкції "з певних причин не здійснюють повноваження".

Маємо "роздрай" у нарахуванні доплат суддям через відсутність у нормах законів чіткості.

У статтях 49, 54, 55, 56, 82, 89, 109, 113, 116, 136, 147 закону №1402-VIII указані випадки, коли суддя не здійснює правосуддя. Безперечна єдність у владних органів щодо позбавлення суддів доплат стосується лише двох випадків: коли особу відсторонено від посади судді у зв'язку із притягненням його до кримінальної відповідальності або до судді застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. У всіх інших випадках, що вказані у перерахованих статтях закону, єдиного підходу немає, про що навіть зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 (абз. 7 п. 3.4.). Це стосується делегування судді до інших органів у системі судового устрою, ситуацій із переводами до інших судів або перебуванні у стані очікування перепризначення у зв'язку з реформуванням судової системи тощо. І навіть у цьому недолугому рішенні Конституційний Суд України не наважився визначити право на доплати суддям, повноваження яких припинені у зв'язку із закінченням п'ятирічного строку повноважень, на який вони були призначені.

З одного боку, наш законодавець, не вдумуючись у змістовність правового навантаження стрижньового словосполучення "здійснює правосуддя", розширив категорію осіб, які, не здійснюючи саме правосуддя, отримали право на доплати. З іншого боку, органи суддівського самоврядування, та й Конституційний Суд України, через різні трактування норм законів доклалися до необґрунтованого "забезпечення" такими доплатами осіб, які, хоча і перебувають на посадах суддів, але не мають права на нарахування доплат, оскільки безпосередньо не здійснюють правосуддя (не розглядають судових справ і не постановляють по них рішення).

Спробуємо розібратися. Відповідно до ч. 10 ст. 135 діючого закону №1402-VIII: "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу". Це конкретний імператив закону! Саме така ж норма-близнюк існувала і раніше в тексті ч. 10 ст. 133 закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI і в законі України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII, у якому п. 9 було викладено нову редакцію закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI.

Суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Конституційний Суд України рішенням від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 (п. 2 резолютивної частини) визнав неконституційним положення ч. 10 ст. 133 закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII для цілей застосування окремих положень закону №1402-VIII (ст. 55, 56, 82, 89, 147), обґрунтовуючи свою позицію тим, що однаковий підхід до всіх випадків нездійснення суддями повноважень є невиправданим, несправедливим і надмірним. Однак на момент постановлення такого рішення (грудень 2018 року) вже більше ніж два роки діяла ч. 10 ст. 135 закону №1402-VIII, про яку Конституційний Суд України нічого не сказав, тобто положення ч. 10 ст. 135 закону №1402-VIII щодо ненарахування доплат, окрім двох випадків (тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), має на сьогодні імперативну силу!

Саме тому ні Державна судова адміністрація України, ні будь-які органи суддівського самоврядування ніякими їхніми актами не можуть замість законодавця вирішувати питання щодо нарахування доплат до посадового окладу суддям, які не здійснюють повноважень відправлення правосуддя.

Однак окремі рішення Ради суддів України, прийняті протягом 2019–2023 років, містять протилежне. Рада суддів України під головуванням Моніча Б.С. (а до цього Ткачука О.С.) вдалася до ревізії законодавства, формування хибної правної думки в середовищі суддів, спотворення судової практики з питань, що стосуються бюджетних витрат на виплату суддівської винагороди.

Державна судова адміністрація не може замість законодавця вирішувати питання щодо нарахування доплат суддям.

Зокрема, рішенням від 19 квітня 2019 року №21 за підписом Ткачука О.С. Рада суддів України вирішує поінформувати суди з наступних питань: "2. Суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу із дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15)".

Таким чином, цим рішенням Рада суддів України, по-перше, фактично скасувала обмеження Вищої ради правосуддя для суддів, яких притягнуто до дисциплінарної відповідальності із зобов'язанням обов'язкового проходження курсу підвищення кваліфікації та процедури кваліфікаційного оцінювання, по-друге, провела ревізію законодавства, дозволивши не виконувати приписи ч. 10 ст. 135 закону №1402-VIII, згідно з якою судді, що не здійснюють правосуддя, не мають права на доплати до посадового окладу.

Рада суддів України фактично скасувала обмеження Вищої ради правосуддя для суддів, яких притягнуто до дисциплінарної відповідальності.

Наступним рішенням від 3 вересня 2021 року №38 за підписом Моніча Б.С. Рада суддів України свідомо продовжує практику ревізії чинного законодавства, уже не обмежуючись стандартним рекомендуванням, імперативно надає такі вказівки:

"1. Звернути увагу розпорядників бюджетних коштів органів судової влади, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу із дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.

2. Обмеження у виплатах доплат суддям, які не відправляють правосуддя на підставі ч. 10 ст. 135 закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII із наступними змінами допустимо лише у випадку притягнення їх до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком чого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, а будь-які обмеження виплат доплат до посадового окладу суддям, які не здійснюють правосуддя з незалежних від них підстав, є недопустимими та такими, що суперечать Конституції України та рішенню Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018".

Рада суддів України свідомо продовжує практику ревізії чинного законодавства.

Таким чином, зазначене рішення Ради суддів України фактично скасовує ч. 10 ст. 135 закону №1402-VIII, яку Конституційним Судом України не було визнано неконституційною. У цьому ж рішенні планується звернутися до суб'єктів законодавчої ініціативи про визнання норми такою, що втратила чинність. Тобто в одному рішенні є протилежні позиції, зокрема, не дотримуватися вимог чинного закону №1402-VIII уже зараз, але на всякий випадок (так, про запас) ініціювати скасування "незручних" для "кишені" суддів нормативних приписів.

Шкідлива політика Ради суддів України у питаннях виплати доплат у складі суддівської винагороди всупереч чинному законодавству знайшла продовження також у рішеннях від 28 січня 2022 року № 4, від 14 березня 2022 року №10, від 5 серпня 2022 року №24, якими фактично скасовуються імперативні приписи ч. 10 ст. 135 закону №1402-VIII.

То що, у нас судова влада вже узурпувала компетенцію законодавчої влади?

В одному рішенні є протилежні позиції.

Чи, може, уже пора всім тим, хто уявив себе носієм державної влади (але не став державником – моя ремарка), а саме – законодавцям у написанні законів, чітко визначати змістовність відповідних явищ хоча б у тій нормі, що складає глосарій понятійного апарату для суддів, особливо суддів Конституційного Суду України, у разі визначення ними чогось там неконституційним, розкрити змістовну суть правних визначень, у нашому випадку – це поняття "здійснює правосуддя".

Мені якось незрозуміло: наприклад, судді, яких делеговано до органів суддівського самоврядування, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії, Національної школи суддів України тощо – вони що, здійснюють правосуддя? Бо відбулося чи ні правосуддя у суддівській діяльності, можна побачити лише через зміст судового рішення, яке безпосередньо постановив суддя, коли виконував свої повноваження судді, а не якісь інші, хоча і визначені законом, обов'язки.

Ще французький математик, філолог і філософ Рене Декарт (1596–1650) наставляв: "Визначте значення слів – і ви позбавите людство половини його облудних уявлень". Конституційним Судом України не було розкрито поняття правосуддя, тому і не склалося уявлення щодо його правового розуміння. Правосуддя, зважаючи на його цільове філософське призначення, – це правозастосовна, ціннісноорієнтована, завершальна (кінцева) діяльність суду (судді) з об'єктивного розгляду і справедливого вирішення питання його компетенції, до якої належить застосування нормативних приписів законів, яке ґрунтується на принципі верховенства права і суддівському розсуді. І скажіть мені, до чого тут суддя, який викладає в Національній школі суддів України або "ганяє" суддю по поверхах у приміщеннях Вищої кваліфікаційної комісії суддів України? Якою б витіюватістю не займався Конституційний Суд України, маніпулятивно "граючись" рішеннями Європейської хартії щодо статусу суддів, але без серйозного глибинного аналізу правних положень в українському праві не можна погодитися з тим, що суддя здійснює саме правосуддя, не постановляючи судових рішень.

Перейдемо тепер до четвертого виду доплати до посадового окладу суддівської винагороди. Гадаю, що її треба вже проаналізувати безвідносно до раніше вказаних двох категорій суддів, бо ті, які не здійснюють правосуддя безпосередньо, відповідно до приписів ч. 10 ст. 135 закону №1402-VIII, не мають права на будь-які доплати. Раніше вказані рішення Ради суддів України від 28 січня 2022 року №4, від 14 березня 2022 року №10, від 5 серпня 2022 року №24 по-приказному визначають підстави й умови нарахування суддям, які здійснюють правосуддя, маючи допуск до державної таємниці, відповідної доплати до їхнього посадового окладу, спираючись на такій підхід.

У п. 1 рішення Ради суддів України від 28 січня 2022 року №4 зазначено, що положення ст. 30 закону України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ, п.п. 2, 5 положення про види, розміри і порядок надання компенсації у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року №414, слід розуміти так, що необхідною умовою отримання компенсації у зв'язку з виконанням робіт, які передбачають доступ до державної таємниці, є наявність в особи допуску до державної таємниці (на підставі якого надається доступ до державної таємниці), та не обов'язково залежить від виконання робіт/завдань та/або посадових обов'язків, які вимагають доступу до державної таємниці, чи з огляду на поставлені завдання передбачають виникнення необхідності у такому доступі.

Далі, п. 2 зазначеного рішення Рада суддів України з перевищенням її повноважень надає, як на мене, хибне трактування чинного законодавства щодо нарахування та виплати компенсації за роботу, пов'язану з державною таємницею. Зокрема, безапеляційно стверджується наступне: Рада суддів України надає хибне трактування законодавства щодо компенсації за роботу з державною таємницею."2. Допуск до провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, наданий відповідно до законодавства про державну таємницю судді чи працівнику апарату, які працюють за посадами згідно з номенклатурою посад працівників, перебування на яких потребує оформлення допуску та надання доступу до державної таємниці, за суттю та правовою природою в умовах режимних обмежень вважати таким, що дає право особі на отримання компенсації (доплат до посадового окладу) на постійній основі".

Опана, стоп, Федю, як у нас в Одесі кажуть, а ну, панове члени Ради суддів України, читайте уважно і вдумливо положення, яке зазначено у п. 4 ч. 2 ст. 135 закону №1402-VIII, а там зазначено: "Робота, що передбачає доступ до державної таємниці". Ключове, наголосне слово у визначеній законодавцем юридично-філологічній конструкції є "робота", саме робота, яку пов’язують із допуском до державної таємниці, а не сам допуск до державної таємниці. Відповідно до наведеного положення закону №1402-VIII, суддя, який має доступ до державної таємниці, має право на доплату за виконану роботу, тобто за розгляд справи, у якій містяться матеріали, що складають державну таємницю, а не за сам безплідний допуск та доступ до такої таємниці. За статистикою, таких справ не так уже й багато, то куди ж летять гроші платників податків? За "не роботу", оскільки кількісний обсяг таких справ (тобто саме робота) складає мізер.

До речі, на помилковість позицій у цьому рішенні Ради суддів України як в аргументації, так і в посилах на норми законів, які втратили чинність уже більш як 10 років тому, вказувала і Служба безпеки України листом від 14 лютого 2022 року №26/2-739, що адресований голові ради суддів України і керівництву Державної судової адміністрації України. Однак ні пари з вуст від Ради суддів.

Суддя має право на доплату за розгляд справи, у якій містяться матеріали, що складають державну таємницю, а не за сам безплідний допуск до такої таємниці.

Зазначене рішення грубо порушує законодавство з питань державної таємниці, воно свідомо також не враховує такі важливі аспекти застосування правових норм із цих питань, як обов'язковість мати не лише допуск, а й доступ громадянина до інформації, що містить державну таємницю, і здійснення роботи (дій) щодо обробки такої інформації у ході провадження ним діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

Поглянемо на ще один викрутас Ради суддів України, коли вона вже наведеним рішенням від 3 вересня 2021 року №38 фактично зобов'язала розпорядників бюджетних коштів здійснювати суддям уже проаналізовані доплати, а при спробі не погодитися з такою вказівкою приймається погрозливе рішення Ради суддів України від 30 серпня 2023 року №36, яким визнається незадовільною робота Державної судової адміністрації України у питаннях фінансового забезпечення діяльності органів судової влади у 2022 році та за січень – серпень 2023 року з ініціюванням перед Вищою радою правосуддя відкриття дисциплінарного провадження щодо керівництва Державної судової адміністрації.

Варто нагадати панам із Ради суддів України, що їхні повноваження зазначені у ст. 133 закону №1402-VIII, за змістом якої вони не наділені контрольними функціями щодо цього розпорядника бюджетних коштів.

Рада суддів України не наділена контрольними функціями щодо розпорядника бюджетних коштів.

Більше того, відповідно до ст. 151, 152 закону №1402-VIII у комплексі з приписами ч. 2 ст. 22 Бюджетного кодексу України (основний регулятор порядку використання державного бюджету України), Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів, спрямованих на фінансування діяльності судової влади (окрім Вищої ради правосуддя, Вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду і Конституційного Суду України). У цьому контексті також нагадаю, що, відповідно до приписів ст. 20 Бюджетного кодексу України, на головного розпорядника бюджетних коштів покладено зобов'язання у бюджетному процесі застосовувати програмно-цільовий метод, одним зі складових якого є результативні показники – тобто у нашому випадку це те, за що здійснюються доплати до посадового окладу судді за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (здійснення правосуддя безпосередньо з виконанням роботи, що передбачає доступ до державної таємниці).

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Бюджетного кодексу України, розпорядники бюджетних коштів в особі їхніх керівників організовують внутрішній контроль і внутрішній аудит та забезпечують їх здійснення у своїх установах і на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління таких розпорядників бюджетних коштів.

Виходячи з наведеного, ніякі органи суддівського самоврядування не можуть "командувати" розпорядженням бюджетних коштів, що спрямовані на фінансування діяльності судової системи.

Резюмуючи викладене, можна стверджувати, що Рада суддів України своїми рішеннями фактично на свій смак перекрутила і перетлумачила закон, перевищуючи надані їй повноваження.

Деструктивними наслідками для державного бюджету і платників податків від такої діяльності є:

• дестабілізація діяльності головного розпорядника державного бюджету України у сфері судової влади – Державної судової адміністрації України та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня на місцях – її територіальних управлінь;
• реальні втрати державного бюджету України від незаконного та непродуктивного використання бюджетних коштів, спрямованих на оплату праці (суддівську винагороду) суддям, які з різних причин не здійснюють правосуддя;
• підрив довіри суспільства до суддівської гілки влади в цілому.

Цією статтею не беру за мету захищати Державну судову адміністрацію України у її взаємовідносинах із Радою суддів України, гадаю, що і до неї будуть претензії щодо належного виконання приписів і вимог як наведених, так і положень інших статей Бюджетного кодексу України, особливо щодо продуктивного використання бюджетних коштів, відсутності наполегливості у контролі за бюджетними витратами, наприклад, чому голови судів незаконно тримали у штаті судів осіб, які багато років не здійснювали правосуддя (так званих суддів-п'ятирічок, тобто суддів, п'ятирічний термін призначення яких давно закінчився).

Однак, щоб читача не перевантажувати "вінегретом" зі значної сукупності претензій і щоб не "плавилися мізки", поки обмежимося викладеним.

Далі буде!

Джерело: УНІАН