+14 Київ
Серед усіх аргументів, що супроводжують війну та мобілізацію, найбільш дивний – це апеляція до справедливості.
Війна по суті несправедлива. Справедливість на ній умирає першою. Особливо в умовах, коли на мирну країну напав кратно більший ворог. Звісно, у нас у всіх були трішки інші плани на життя, звісно, російська агресія їх перекреслила, але зараз уже немає сенсу лити над цим сльози. Зараз має сенс рятувати Україну й українців.
Довоєнні часи були найбезтурботнішими в моєму житті. Я працював у чудовій компанії в умовах, про які й мріяти не міг, виписував усе, що хотів, у свій уже тоді досить читомий блог і здобував додаткову освіту на філософсько-теологічному просто тому, що міг. І якби мені хтось сказав, що я піду служити в армію, я б сміявся з пів години.
Не хочеш – мусиш. Я зрозумів це тоді, коли вже не міг відвідати дім, у якому виріс.
Після повномасштабного вторгнення це варто було зрозуміти всім.
Мобілізація цивільних – несправедлива, неприємна річ, яку ми дуже хотіли б залишити в минулому. Але за всю свою історію людство так і не знайшло іншого способу перемогти сильнішого супротивника. Тому подібне відбувалося всюди, у будь-якій країні в подібній скруті, і в нас методи залучення людей до війська чи не найлояльніші. Якщо ми не змогли залишити в минулому війни в центрі Європи, ми просто маємо до цього вдаватися.
І знаєте що? Воно працює.
Мені доводилося спілкуватися не з одним і не з двома хлопцями, які не хотіли самі йти до військкомату. Вони воюють, і знаєте що? Воюють непогано. Деякі вже командують невеликими підрозділами. За окремими яскравими винятками страх минає ще десь між ТЦК і БЗВП.
Бо це, якщо чесно, не страх перед смертю чи каліцтвом. Якби серед українців це було поширено, ніхто б не гуляв вулицями під час повітряної тривоги. Це один із найпотаємніших людських страхів – страх перед зміною життєвих обставин. Людина боїться потрапити у незвичне для себе середовище, де життя йде за іншими правилами, а її попередні статуси та здобутки залишаються десь там.
Це нормальний страх, і немає психічно здорової людини, яка б його не відчувала. Але, як і будь-який інший, його треба вміти в собі помічати. І вміти долати тоді, коли цього вимагають обставини.
Бо це потрібно не тільки країні. Це потрібно тобі самому. Це та перемога над собою, яка залишиться з тобою назавжди, це знання, що зробив правильний вибір. Навіть якщо тебе до цього вибору за руку привели. У нас скоро Великдень, і в церквах читатимуть слово Іоанна Золотоуста – усього сторінка тексту, а чи не найкраще, що було написано у святоотецькій літературі за 2 тис. років. Бог щедрий, каже автор, прийме і того, хто з першого дня постився, і того, хто в останню годину прийшов.
Підручник історії України теж. І ваше власне сприйняття себе. Стати в лави захисників країни не пізно до тих пір, допоки не спиняється агресор, а він поки ще огризається.
Коли ми його спинимо, будемо знати, що хай які б ми не були смішні, сварливі й часом безпорадні оболтуси, але кращих за нас людей на цій блакитній кульці немає.
Джерело: Victor Tregubov / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
