0 Київ
Коли український геній-письменник несе полем дівчинку, що помирає в нього на руках від голоду, важко стримати сльози… Для мене це певна кульмінація художнього фільму Тараса Томенка і Fresh Рroduction Group "Будинок "Слово". Нескінчений роман".
Його сьогодні презентуватимуть у Харкові, у місті, яке було важливим росіянам тоді, у 20–30-ті роки минулого століття. І яке так важливе сьогодні, коли його, як нездоланний символ спротиву українського народу, просто хочуть стерти з лиця землі. Фільм, до речі, частково і про Харків, українську столицю модернізму.
…Росіяни стирають багато. Від Сибіру до Кавказу. Але завжди найбільш ласим шматком була для них багата землею й талановитими людьми Україна. "Будинок "Слово" – неймовірно атмосферна й красива стрічка про те, як укотре росіяни пробували стерти з обличчя світу українське мистецьке відродження, як згинали митців і вбивали тих, хто відмовлявся гнутися й обирав залишатися митцем. Це історія про неймовірно талановиту плеяду українського відродження – Миколу Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Леся Курбаса, Івана Багряного, Остапа Вишню тощо…
Коли я зараз перечитую твори цих геніїв, я усвідомлюю, наскільки українська література тоді звучала на тлі літератури світової. Вірніше, могла б звучати, але… її били, нищили, гнули, аби світ дедалі говорив про "вєлікую русскую". Її вбивали й нищили на тлі геноциду всього народу, бо в селян забрали землю й зерно, які мали забезпечити совєтам індустріалізацію і промисловість. Ціною життів мільйонів українців.
Їхня російська національна ідея – розширюватися і знищувати: людей, таланти, культуру, творчість, ідентичності. Наша – вижити й не стати ними. Лишитися собою – самобутніми, талановитими. І українськими.
У фільмі є кадр, коли якийсь партначальник включає сигнал повітряної тривоги й заганяє всіх митців із будинку в один підвал на ніч, аби командним тоном добитися від них нормативу – вдягати протигаз за 10 секунд. Я пишу ці слова через 91 рік, а на моїй київській вулиці в цю мить знову лунає повітряна тривога, бо росіяни знову роблять свою звичну справу – хочуть знищити українців. Цей фільм дарує нам не лише мистецьку атмосферу 20-х років, але й нові відкриття в особі акторів, що зіграли Хвильового, "сіру моль" Володю Акімова й Раєчку. Українське кіно має запалювати нових зірок, і Тарасу Томенку це вдалося.
У мене так багато думок про це кіно. І про те, що вбити себе, часом, є єдиним форматом, щоб вижити як митець, як це зробив Хвильовий. Про те, що справжні ті, хто хоче бачити й знати, як живе його народ (зокрема, бачити Голодомор), бо лише стратегії колективного виживання здатні вберегти нас як націю. Стратегії виживання індивідуального – це завжди про поразки. Хтось обрав правду свого народу, загинув і лишився генієм літератури, хтось індивідуально зігнувся і присвятив свій талант оспівуванню ворога, написав багато творів, але генієм так і не став. Хоч і зберіг українську літературу як явище. І це дуже часто стає складним вибором.
Наша історія сторічної давнини вже дала нам відповіді: яка стратегія здатна вберегти нас як націю. Багато думок про те, яка ж красива українська мова й наскільки багата вона літературно, тож зрозуміло, чому зросійщення українців стало таким важливим завданням. Причому як для імператриці Катерини, так і для Сталіна. Уся наша українськість так відчувається саме в мові й поезії, особливо на тлі романсу пушкінських "Бєсів", які перед смертю співає Хвильовий, що звучать так по-російськи.
Вибачте за так багато літер і складний текст. Бо, на відміну від цього тексту, фільм – легкий, красивий, дуже емоційний і такий, що ви просто маєте його подивитися. І показати дітям. Бо він про те, хто ми, чому і чому зараз ми живемо знову у війні. Чому і за що боремося.
Джерело: Вікторія Сюмар / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
