+19 Київ
Учора ввечері стало відомо, як на онлайн-конференції ООН щодо клімату представник Росії Олег Анісімов сказав: "Зараз я виступаю не як член російської делегації, а як людина, яка проживає в Росії та висловлює своє співчуття Україні і жалкує про те, що ми не змогли запобігти цим діям".
Анісімов (доктор географічних наук, професор, завідувач відділу ДГІ Росгідромету) потрапив у новини, а "Медуза" взяла в нього розгорнутий коментар. Дуже хочеться, щоб цей коментар увійшов до підручників з історії та соціології, які вивчатимуть придушення людської волі в Росії. Там було, наприклад, таке: "Я побоююся, що мій виступ позначиться на моїй кар'єрі. Звичайно, побоююся. Але послухайте мене, мені 64 роки. За два тижні буде 65. Я живу в Росії і не хочу тікати із цієї країни, своєї батьківщини, просто через те, що я чогось побоююся... Із погляду громадянина країни я не сказав нічого такого, що цю країну зганьбило б. Нічого такого не сказав, так. І всі ці мої побоювання – ніщо проти того почуття задоволення, яке я дістав, висловивши свою позицію. Знаєте, не завжди вдається сказати так, щоб це почули всі країни ООН".
Упевнений, що майже будь-яка людина (і точно та, яка з якихось причин може говорити на велику аудиторію) стикалася із цим: у Росії відбувається щось несправедливе – ти хочеш про це висловитися, але боїшся, бо живеш у репресивній державі – зібравшись із силами, однаково висловлюєшся – тривога огортає хвилею якогось особливого, рідкісного почуття – тривога нікуди не йде, але тобі краще.
Це особливе почуття – і є те задоволення (не плутати із самовдоволенням) від того, що ти не засцяв і висловив свою позицію. Із таких задоволень, навіть із найменших і не принципових питань, одне за одним і складається людська гідність, такі задоволення, зрештою, і роблять нас людьми.
Російська влада всі останні роки цю гідність старанно розмивала, але останніми днями просто шарахнула по ній кислотою: війну з Україною не можна називати "війною", критики вторгнення в Україну – зрадники.
Чому так відбувається – зрозуміло: люди Путіну вже давно не потрібні. Це було очевидно й так, але зараз ще й заримувалося нескінченними нарадами за кілометровим столом: навіть найближчі соратники, навіть у розпал найтяжчої війни не наближаються до національного лідера та дістають ядерні накази з іншого кінця кабінету.
А оскільки людську гідність, як біцепс і прес, потрібно тренувати постійно, дозволю собі кілька разів висловити свою думку.
1. Путін вторгся на територію суверенної держави й веде там війну.
2. Влада сакралізувала свято Дня Перемоги (у тому числі ввівши до конституції та Кримінального кодексу відповідні статті), але вже чотири дні скручує та відправляє під адміністративний арешт людей, які виходять на мітинг із плакатами "Ні війні".
3. Міноборони Росії стверджує, що знищує за допомогою високоточної зброї лише військові об'єкти супротивника, але в Україні, за даними ООН, уже понад 100 загиблих мирних жителів, сотні – поранених, понад 350 тис. біженців та невідомо скільки тисяч – у бомбосховищах.
4. Путін ще у вересні 2021 року назвав головним ворогом Росії бідність, але вже за п'ять місяців торпедував економіку нашої країни та прирік більшість населення не на бідність, а на злидні.
5. "А як же Донбас усі ці вісім років?" Донбас усі ці вісім років – це трагедія з тисячами жертв. Із великою імовірністю, трагедії цієї не сталося б, якби не участь Росії. І так, усі ці вісім років там було багато несправедливого та жахливого з обох боків.
6. Путін стверджує, що основні зіткнення Росії – не з регулярною українською армією, а із загонами неонацистів та бандерівців, і ось від цього вухам, звісно, найболючіше. Добре, що неонацисти виконують накази головнокомандувача-єврея. Добре, що серед тих, хто цьому головнокомандувачу пропонує допомогу, – прем'єр-міністр Ізраїлю.
Будь-хто, кому люди ще потрібні, хто спілкується зі своїми друзями та рідними в Україні, знає: оборонятися там вийшли приблизно всі.
Зокрема ті, для кого Бандера зовсім не герой і хто кожне 9 травня зустрічає з тією ж гіркотою та теплотою, як це роблять у Петербурзі, Волгограді та Москві. Ці люди – громадяни сучасної України, котрі захищають свою домівку.
7. Не знаю, чи є ще люди, які мають на Путіна хоч якийсь вплив, але, припустимо, є. Не знаю, як вони зараз засинають і прокидаються і що тренують між пробудженням і сном. Але всім їм – від Ротенбергів до Тимченка, від Чемезова до Грефа, від Абрамовича до Мордашова, від Кудріна до Ернста – хочеться нагадати одне: людська гідність зараз – не у Кримських мостах і не в перемогах у Лізі чемпіонів. Гідність – у тому, щоб висловити вашому начальнику свою позицію (а в багатьох із вас вона багато де збігається з моєю) і пояснити йому, яка катастрофа відбувається просто зараз.
8. Фінальне й головне: цю війну має бути негайно закінчено.
Джерело: Дудь / Telegram
Дудь / Telegram
