+11 Київ
Історія головного документа незалежності.
Проєкт Акта проголошення незалежності України написали напередодні.
Левко Лук'яненко у звичайному шкільному зошиті виводив: "Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані 22 січня 1918 року Четвертим універсалом…" Над Лук'яненком у цей момент схилився "союзний" депутат Леонтій Сандуляк.
О 10.00 в п'ятницю, 23 серпня, на третьому поверсі Верховної Ради за круглим столом зібралося кілька депутатів "Народної ради".
Сандуляк був депутатом З'їзду народних депутатів СРСР. Але в ті дні відчував, що більше потрібний у Києві, ніж у Москві. Здається, він зробив правильний вибір: не кожного дня стаєш свідком народження нової держави.
Напередодні було вирішено, що для обговорення під час надзвичайної сесії належить підготувати цілу низку проєктів постанов. Для цього і зібралися.
Левко Лук'яненко звернувся до колег:
"Комуністична партія України брала участь у державному заколоті. Заколот провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця антиконституційна змова мовою Кримінального кодексу (ст. 56) називається зрадою Батьківщини. Ця стаття передбачає кару аж до страти.
Комуністи у Верховній Раді розгублені – вони не знають, що з ними буде. Вони дивляться на Москву і думають, чи не почне Єльцин усіх їх завтра – післязавтра стріляти. Вони не знають, на що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів – чи не почнуть кияни виловлювати їх по квартирах і вулицях і бити їх чим попало, як мадяри 1956 року в Будапешті.
Ця розгубленість довго тривати не буде… Поразка жбурнула комуністів додолу і тим створила унікально сприятливий для нас момент. Він недовго триватиме.
Тому пропоную підготувати документ про проголошення України самостійною державою.
Якщо ми тепер цього не зробимо, то не знати, коли ще це можна буде зробити. Не можна проґавити можливість, яку сама історія нам принесла.
Проєкт усіх інших постанов і законів – дрібниці порівняно із цим кардинальним питанням нашої національної долі!"
– Добре, – відгукнувся Сергій Головатий, – вважайте, що ви нас загітували!
– Я беруся написати проєкт документа, – озвучив свої наміри Лук'яненко.
- І справді, кому як не Левку писати?! – підтримав ідею Дмитро Павличко.
– То дайте мені в допомогу Леонтія Сандуляка – і на 12.00 ми знову зберемося для обговорення проєкту!
Лук'яненко і Сандуляк відійшли у ліве крило на цьому ж поверсі, де стояв невеликий стіл під вікном, що виходило на Шовковичну вулицю. І ось у таких геть неурочистих умовах почалася робота над найважливішим документом у новітній історії України.
Леонтій Сандуляк згадував: "Спочатку ми обговорили концепцію документа. Вирішили, що він має бути лаконічним і оформлений таким чином, щоб за нього проголосували 239 комуністів".
Левко Лук'яненко: "Я кажу Сандуляку: "Є два підходи до складання цього документа. Якщо ми напишемо його довгим – він неминуче викличе дискусію, а якщо коротким – він має шанси бути проголосованим. Давайте напишемо якнайкоротший документ, щоб дати якомога менше приводів для дискусій!"
Лук'яненко хвилювався. Довгий документ міг спричинити довгу дискусію. Дискусія могла затягнутися на дні й тижні.
"Кравчук тепер схиляється на наш бік, а куди він хилитиметься за тиждень – два? Завтра він нам сприятиме, а чи сприятиме за тиждень – два? Страх комуністів мине, і вони перейдуть у контрнаступ, і де тоді буде Кравчук?" – міркував Левко Григорович.
Як назвати документ? Спочатку Лук'янеко написав – "закон". Потім закреслив. Адже один закон можна змінити іншим законом. Тому на аркуші з'явилося – "універсал".
Сандуляк заперечив: це слово можуть не сприйняти комуністи, бо це нагадуватиме їм про акти "буржуазно-націоналістичної" Центральної Ради.
І тут трапилося осяяння: акт!
На 12.00 проєкт акта був готовий. Півтори години зусиль. Три речення. 597 літер.
"Народна рада" погодилася із концепцією максимально короткого тексту. Але вирішила дещо відредагувати.
Сергій Головатий взяв чорну ручку і почав вносити правки.
"Акт Верховної Ради РСР про проголошення незалежності Української держави…" Останні два слова назви документа викреслили і замінили – на "проголошення незалежності України".
"Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі; продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані в її Універсалах..."
Тут знову виникла дискусія, чи не налякає згадка Української Народної Республіки та її Універсалів комуністів?
Головатий зазначив: "Пане Левку, якщо ми запишемо нашу традицію державотворення тільки від Універсалів – то вважайте, що у нас не було традиції державотворення в принципі. А ми ж мали свою державу від часів князювання Володимира та Ярослава! Хай вона тоді не називалася як зараз, а традиція державотворення була! Ярослав кодифікував право... Ми є давня нація!"
Лук'яненко погодився. Декілька слів знайшли нові закінчення і нові місця в тексті. Декілька слів викреслили. Але вже за добу акт прийшлося ще раз відредагувати.
Дмитро Павличко рухався подібно броунівській частці. Але так можна було казати лише про складну траєкторію його руху. Сам рух мав усвідомлену мету. Спочатку він спустився у "Катрусин кінозал" переконати комуністичну більшість голосувати за Акт проголошення незалежності, де намагався домовитися про компроміс щодо референдуму.
Потім він піднявся до колег із "Народної ради", щоб переконати опозицію не голосувати заборону Комуністичної партії у пакеті із проголошенням незалежності.
Після цього він спустився до "захристії" – так Павличко називав закапелок біля кабінету голови Верховної Ради.
"Я був ніби офіцер зв'язку між Леонідом Кравчуком і "Народною радою," – згадував свої траєкторії Павличко.
У "захристії" стояв круглий стіл. Навколо нього зібралася "узгоджувальна комісія" – кілька депутатів, яким колеги делегували погодити остаточний текст Акта проголошення незалежності: Олександр Мороз, Олександр Бандурка, Анатолій Матвієнко, Михайло Голубець, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Олександр Ємець. Поруч також опинилися член дорадчої групи парламенту Богдан Гаврилишин і журналіст Віталій Портников.
Богдан Гаврилишин: "Ішлося про остаточне редагування тексту акта, і це було зроблено казково швидко. Але найбільше мене вразило, коли хтось запитав: "А як має називатися країна, яку плануємо проголосити незалежною?" Перша пропозиція – "Демократична Республіка Україна" "А чому не просто – Республіка Україна?!" – запитав Іван Заєць".
Олександр Бандурка: "Виникла дискусія, як назвати цю державу, яку ми проголосимо як незалежну. Одні пропонували назвати Українська Народна Республіка, як було в 1918 році при першій спробі зробити Україну незалежною. Інші говорили – Українська Радянська Республіка: "Ради" ж – залишалися як як основа народовладдя. А "Соціалістичну" – відкинути. Була пропозиція назвати на кшталт Чеська Республіка чи Польська Республіка…"
Богдан Гаврилишин: "І тут вступає Павличко, який вміє голосно і запально говорити: "Чому не просто – Україна?!" Рішення про назву було прийнято десь за 30 секунд!"
Поруч стояв Віталій Портников: "Вони вирішили, що не буде жодної "республіки" і Дмитро Васильович Павличко сказав мені, щоб я взяв ручку і повикреслював це слово всюди, де я його побачу. Тепер, коли я беру свій український паспорт, я розумію, що там могло бути написано "Республіка Україна". І від того, що я змінив назву країни власною рукою, мені стає дивно".
Іван Заєць: "Але найбільші суперечки відбулися вже в преамбулі Акта проголошення незалежності України – там, де мова йде про те, що "Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі…" І оце викликало велике заперечення з боку Олександра Мороза, з боку комуністичної більшості: "Як це так "виражаючи волю народу"?! Ми референдум не проводили. Ми народ не опитували. Ми не маємо права цього говорити!" І Дмитро Васильович Павличко пішов на такий компроміс: він прив'язав преамбулу акта до події, яка відбулася на днях".
Дмитро Павличко: "Хоч як мені це було не до душі, я викреслив це перше речення і запропонував інший початок цього документа. Думка з'явилася блискавично, і я голосно проговорив її: "Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над українським народом у зв'язку із державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року"… Одразу я зрозумів, що думка сформульована недостатньо точно. Потрібно було вжити позаминулий час, оскільки подія 19 серпня вже була в минулому, а українська мова має таку можливість. Текст від цього став точнішим і навіть урочистішим". Замість "нависла" у тексті з'явилося "нависла була".
Іван Заєць хотів замінити "смертельну небезпеку" – "надзвичайною небезпекою". Але швидко відмовився від цієї правки. Внесли слушні зміни, озвучені Зайцем ще в залі: замість "Територія України є цілісна та недоторкана" записали "неподільна і недоторкана".
Була 17.30. Залишилося 30 хвилин до проголошення незалежності.
Іван Заєць: "Після того, як відбулося остаточне редагування проєкту Акта проголошення незалежності України, ми із Дмитром Васильовичем Павличком побігли у друкарське бюро".
Друкарське бюро знаходилося на тому ж другому поверсі, що і "захристія", де відбувалося редагування акта. Але у "підкові" – закругленій тильній частині будинку парламенту. І він так збудований, що спочатку треба було піднятися на третій поверх, потім знову спуститися на другий. Виходило, що треба було коридорами і сходами набігати метрів 150 в один кінець.
"Хто буде друкувати Акт проголошення незалежності України?" – схвильований Павличко влетів у кімнату. Усі розгубилися. "Людмило, давай швидко!" – це поет побачив керівницю парламентського друкарського бюро Людмилу Шикуту. За пару хвилин Павличко і Заєць побігли назад до сесійної зали із надрукованим текстом.
Попереду мчав Павличко. За ним ледве встигав на 20 років молодший Іван Заєць. Дмитрові Павличку здавалося, що вони бігли не одні. Йому ввижалося, що з ними біжить його брат Петро, розстріляний гестапівцями у січні 1944 року. І йому ввижалося, що з ними біжить сотенний УПА Спартан – Михайло Москалюк, який вигнав 16-річного Павличка додому з наказом вчитися, не вмирати, а трудитися на благо України. Павличку здавалося, що з ними біг його наставник у поезії Максим Рильський.
Душі, які летіли навздогін, збиралися у хмару з героїв і мучеників, поетів і шибеників, князів і простолюду, козаків і гетьманів... Аркуш, на якому був надрукований Акт проголошення незалежності, був ніби естафетною паличкою в нескінченній естафеті.
Кравчук сидів на своєму робочому місці у залі. Перерва була оголошена до 17.00. Телетрансляція відновилася вчасно. Але зал і далі виглядав напівпорожнім. Депутати більшості не поспішали збиратися. Кворуму не було. Нічого не проголосуєш.
Десь о 17.15 Кравчук не витримує і питає Плюща розгублено і роздратовано: "Де вони є?! У кінозалі? Щось ідуть по одному, по два..." Трансляція знову перервалася...
Близько 17.35 Дмитро Павличко добіг до сесійної зали. Він і ще кілька депутатів обступили Кравчука.
Ярослав Кендзьор стояв поруч і став свідком діалогу Павличка і Кравчука: "Дмитро Васильович каже: "Текст готовий, читай!" Леонід Макарович взяв у руки і не квапиться, весь час поглядає в зал. І каже він, вагаючися: "А може, не сьогодні, може, на понеділок перенесемо?" Павличко ще раз каже: "Читай! А як ні – я задушу тебе!"
Кравчук потім підтвердив: "Читай, бо вб'ю!" Або задушу... Таке було".
17.42. До проголошення незалежності залишилося 18 хвилин.
(З книжки "Як українці зруйнували Імперію зла", що у цьому році вийде у видавництві "Віват").
Джерело: Oleksandr Zinchenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
