Олексій Суханов: Перші свої гроші я заробив на хлібозаводі Актуально G

– Свою співпрацю з каналом "Україна" ви почали шість років тому, яким був ваш перший день на каналі "Україна"?

– За кілька років до того, як мене запросили працювати на канал, я приїхав подивитися Київ із друзями. Це було взимку. Холодно, купи неприбраного снігу... Але так було по-домашньому затишно. І тоді у мене промайнула думка: мовляв, от би попрацювати тут. А за деякий час пролунав дзвінок, і мене запросили вести проект "Говорить Україна", адже я завжди мріяв працювати в соціальному ток-шоу, де можна допомагати людям. Тому, переступивши поріг каналу, я думав про одне – мрії збуваються.

– За цей час канал "Україна" став лідером телеперегляду. Це додає відповідальності?

– Зрозуміло! Коли усвідомлюєш, що кожен випуск програми дивляться мільйони людей в Україні і за кордоном, до того ж не просто дивляться, а співпереживають, намагаються допомогти, – необхідно відповідати. Після кожної програми до нас надходять сотні дзвінків із запитаннями "як допомогти", "як склалася подальша доля героїв". Тому робота на цьому проекті для мене, як для ведучого, – колосальна відповідальність.

– Програмі "Говорить Україна" вже шість років. Можете назвати історію, яка найбільше запам’яталася?

– Кожна людина, приходячи до нас із історією, вважає її для себе в ту хвилину найважливішою і головною проблемою життя, і ми це розуміємо. Але є історії, які залишаються в серці членів команди назавжди. Наприклад, історія маленького Сашка із Чернігова, якому мама молотком вибила зуби. Зараз він живе в чудовій сім’ї, й усе в нього гаразд завдяки нашому ток-шоу. Ми щасливі, коли допомогли сироті знайти маму, яку він шукав 19 років. Ми радіємо, коли у студії вже кілька разів робили пропозицію руки й серця, і пишаємося глядачами, коли протягом кількох днів збирають необхідну суму на операцію герою.

Ведучий шість років тому. Фото з особистого архіву Олексія Суханова

– А чи доводилося ставити своїм гостям запитання, які не хотілося ставити?

– Перед тим як до нас приходить конкретний гість, ми весь час готуємося, вивчаємо якісь моменти із життя. Перед записом ми чудово знаємо історію в тих межах, які описали нам її герої. А ось під час запису можуть з'ясовуватися зовсім інші повороти, і в студії все йде зовсім не за сценарієм – із точністю до навпаки, навиворіт. Іноді буває так, що ми плануємо ставити одне під час підготовки до програми, а потім, перебуваючи з гостем у студії віч-на-віч, я розумію, що ні, так я запитати не можу.

– Чому?

– Тому що герой може образитися, може закритися. А мені дуже важливо, щоб він міг висловитися, відкритися. І це потрібно насамперед йому самому.

– Найскладніший ефір пам'ятаєте?

– Можу назвати два випуски. І вони, на жаль, пов'язані з тією бідою, яка досі нікуди не поділася. Перший був, коли Росія здійснила анексію Криму. Буквально наступного дня у нас був запис програми. Я, зрозуміло, не причетний до злочину. Але розумів: зараз вийду у студію, звернуся до глядачів та експертів і обов'язково повинен буду сказати, як ставлюся до того, що відбувається.

– І що ж казали?

– Мені соромно і боляче від того, що робить країна, громадянином якої я є. Друга програма була пов'язана з Іловайським котлом – із трагедією, яка там сталася. Навіть зараз, коли згадую про це, у мене подих перехоплює від тих страшних подій.

– Ви дуже емоційна людина. А як же думка, що ведучому потрібно залишатися поза сутичкою?

– Я вважаю, що, працюючи в такому проекті, неможливо залишатися спокійним. Для мене особисто, як для ведучого, важливий кожен герой, який довіряє нам свою історію. І йому дійсно хочеться допомогти, саме заради цього й існує програма. Звичайно, морально буває непросто. Але історії, коли вдається допомогти змінити життя людини на краще, надихають і мотивують.

Фото з особистого архіву Олексія Суханова

– Відомо, що ви багато часу проводите в Юрмалі.

– Це правда. Там єдина нерухомість, яка мені належить, – квартира. У цьому сенсі Юрмала – мій дім. Латвія для мене особливе місце на землі, де я якісно перезавантажуюся і підживлююся силою та енергією. Раз на місяць обов'язково маю там з'явитися. Як складатиметься далі, не знаю. Я взагалі вважаю себе щасливою в цьому сенсі людиною. Перебуваючи в Юрмалі, сумую за Києвом. А приїхавши до Києва, мрію скоріше знову опинитися в Юрмалі.

Фото з особистого архіву Олексія Суханова

– За Москвою не сумуєте?

– Ні. І вже давно. Напевно, багато в чому тому, що вже немає тієї Москви, із якої я поїхав кілька років тому. Принаймні вона зовсім інша з огляду на розповіді друзів, які змушені були там залишитися. Мої рідні живуть в Іванові, місті, розташованому за 60 кілометрів від Москви. Колишня дружина перебралася за океан, до Сполучених Штатів, де знайшла своє щастя. Я дуже радий за неї. Тому з Москвою мене ніщо не пов'язує.

– Ви вже досить непогано розмовляєте українською мовою.

– Навіть намагаюся нею думати! Хочу вдосконалити свою мову. Звичайно, не скажу, що я розмовляю виключно українською мовою, але дійсно вчу її активно. Кілька годин на день намагаюся говорити українською. Мова ж дивовижно красива!

– Відомо, що ви великий шанувальник і колекціонер живопису.

– Це моя давня пристрасть. Колекція в Юрмалі, до речі, поповнилася кількома полотнами. Нещодавно мені подарували чудовий малюнок Марії Примаченко і кілька робіт української художниці Зої Лерман. На жаль, її творчість залишилася недооціненою. Хоча я вважаю, що вона – абсолютний геній.

У Юрмалі не дуже багато картин із моєї колекції. Основна частина – у спеціально обладнаному складі у моїх друзів, у Бельгії. Звичайно, я мрію коли-небудь організувати виставку. Але поки що це занадто дороге задоволення.

– Телебачення зробило вас досить заможною людиною?

– Такою, яка може собі дозволити подорожувати, купити пляшку дорогого вина і пригостити друзів? Так, але, радше, це зробило не телебачення, а моє бажання працювати. Я ж хлопчик зі звичайної радянської сім’ї, що жила в обласному центрі. Але у мене завжди була мета і бажання відбутися. Водночас я з дитинства розумів, що для здійснення мрії треба щось робити. Телебачення – це засіб для здійснення задуманого. Важливо те, що я ніколи не боявся працювати, і доля мені усміхалася.

– Як заробили свої перші гроші?

– Я почав працювати, коли ще навчався в технікумі. Потрібні були гроші на літні канікули, і я пішов на хлібозавод. Стояв біля печі у великих гумових рукавицях, дістаючи чавунні болванки з-під житнього хліба. Крім того, щоразу проводячи цю процедуру, мені треба було змащувати маслом форми. Біля печі була дуже висока температура, болванки важезні. Я був досить слабким хлопчиком, і до вечора у мене буквально відвалювалися руки.

Після технікуму вирішив вступати до університету, необхідно було оплачувати уроки репетитора з математики. Я заробляв на це сам, влаштувавшись офіціантом у невеликий бар в Іванові. Рано дізнався, як дістаються гроші, і особливо не витрачав їх на всякі дурниці. Пам'ятаю, першу зарплату віддав бабусі з дідусем, у яких тоді жив. Речі в той час мене мало цікавили. Я переважно доношував одяг, який діставався мені від старших братів.

– П'ять головних принципів успішного телеведучого для майбутніх колег по цеху?

– Перший принцип – думати. Другий – відповідати. Третій – планувати. Четвертий – не боятися. П'ятий – експериментувати! Усі ці п'ять принципів вкладаються в один – працювати! Щодня і щохвилини! Над собою передусім!

Фото з особистого архіву Олексія Суханова