Бульвар Шоубіз
 
03 серпня, 2021
 
Новини ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Марина Кінах: Життя має властивість налагоджуватися – треба лише трохи постаратися!

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Марина Кінах: Моя "релігія" полягає в такому: життя це постійний розвиток. І сенс життя рухатися вперед, не стояти на місці, займатися пізнанням і самопізнанням
Марина Кінах: Моя "релігія" полягає в такому: життя – це постійний розвиток. І сенс життя – рухатися вперед, не стояти на місці, займатися пізнанням і самопізнанням
Фото надала Марина Кінах

13 травня відома громадська діячка, пресаташе Українського союзу промисловців і підприємців, заслужена журналістка України Марина Кінах святкує ювілей. В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" вона розповіла про свої життєві принципи та правила, сімейний лад, інтереси, стиль, найбільш пам'ятний подарунок і точку на земній кулі, яка підкорила її.

Зараз час нетривіальних рішень, думок, роздумів, "праведного суду". Це збіглося з моїм ювілеєм, є про що подумати...

Фото предоставлено Мариной Кинах
Фото надано Мариною Кінах


– Марино Володимирівно, 13 травня цього року ви святкуєте ювілей...

– Ніколи не думала, що дню мого ювілею "пощастить" збігтися з пандемією COVID-19. Начебто таке порушення планів свята має засмутити, завдати жалю. А потім послухала розумних людей – філософів, проповідників, письменників – і зрозуміла те, про що, власне, знала й раніше: нічого не буває в житті просто так, будь-яке випробування з’являється навіщось. Мені близька думка про те, що епідемія виникла, щоб людство струснулося від суєти, звільнилося від непотрібних, фальшивих маяків, усвідомило справжні цінності, спробувало розпочати якщо не з нуля, то з якоїсь нової позначки. Це саме стосується мене, моїх близьких, моєї країни. У ці дні зовсім неприпустимими є пусті балачки, плітки, ось це переливання з пустого в порожнє, яке ми без кінця чуємо як серед людей, так і на телеканалах. Пора порушувати дійсно важливі теми: як жити далі, як виховувати дітей, як піднімати економіку, країну. Нещодавно мене глибоко вразив один історичний факт: коли 2,5 тис. років тому ассирійці намагалися взяти Єрусалим і оточили його з усіх боків, цар кинувся до пророка: "Запитай у Бога, що робити, залишилися лічені дні до загибелі!" І Бог через пророка відповів: "Улаштуй праведний суд". Дивна річ! Вороги біля воріт, вони вже стріляють. І ось відповідь: не спрямуй загін на ліву вежу, а два загони в обхід, а щось зовсім нетривіальне – у диму й вогні, під стрілами та списами: "Улаштуй праведний суд"... До речі, він так і зробив, і тоді вороги відступили.

Ось і зараз час нетривіальних рішень, думок, роздумів, "праведного суду". Це збіглося з моїм ювілеєм, є про що подумати...

Робота над дитячими проєктами дає такий заряд бадьорості й оптимізму, молодості й енергії, з яким не зрівняється жоден штучний допінг, жоден стрибок із парашутом


Фото предоставлено Мариной Кинах

Фото надано Мариною Кінах


– Ви виступаєте експертом на кількох телевізійних ток-шоу, займаєтеся дитячими проєктами, буваєте на виставках, виставах, мистецьких та благодійних акціях. Для чого ви цим займаєтеся? Де знаходите сили?

– Як людина чималого життєвого досвіду, я добре знаю різницю між заняттями заради заробляння грошей і заняттями для душі, для самореалізації. Звичайно, іноді ці два види діяльності збігаються, але це дуже рідко. Наразі ми говоримо про другий тип занять.

Я почала займатися дитячими проєктами більше ніж 20 років тому з дуже простої причини – мені й кільком моїм колегам здалося несправедливим, що із життя юних українців зникли Будинки піонерів зі студіями та гуртками, залишилися тільки школа і вулиця. Ми почали за підтримки Українського союзу промисловців і підприємців (УСПП) двічі на рік – до Дня захисту дітей та свята Святого Миколая – улаштовувати щось на зразок великих фестивалів для дитячих творчих колективів країни та студій моди. Поступово виник інший напрям – до наших фестивалів приєдналися талановиті особливі діти, і ми зрозуміли, що їм підтримка у вигляді столичної сцени набагато важливіша, ніж кому-небудь. А нещодавно до нашого фестивалю, і я дуже вдячна долі за це, приєдналася відома волонтерка України Ксюша Київська, і тепер уже третій рік поспіль свято має назву "У мене є майбутнє". Ми привозимо дітей із "сірої" зони (селищ Мар'їнка, Георгіївка, Омелянівка) і влаштовуємо для них незабутні триденні свята – зустрічі з чудовими людьми, екскурсії, концерти. І, звичайно ж, ніхто не їде додому без подарунків.

Величезна кількість людей, причому ніяк не пов'язаних із цими дітьми, дякує нам за проведення таких свят. Але скажу вам потай: коли я думаю про минулий фестиваль або планую наступний, я згадую фразу з книжки Миколи Чернишевського "Що робити?" ще зі старої шкільної програми – "розумний егоїзм", і застосовую її до себе. Ці три місяці напруженої підготовки, болісного збирання грошей, складання програми, пошуку приміщень тощо, а потім три дні без сну та відпочинку, проведені з дітьми, дають мені такий заряд бадьорості й оптимізму, молодості й енергії, з яким не зрівняється жоден штучний допінг, жоден стрибок із парашутом. Спілкуйтеся з дітьми, які вас потребують, і будете молодими до 100 років!

Про мої телевізійні проєкти теж скажу кілька слів. Усе почалося, коли мене запросили у проєкт "Від пацанки до панянки" на "Новому каналі". Уперше відбувалася робота з камерою... І хто б як ставився до цього проєкту, це був дуже непростий, суспільно значущий матеріал, який вириває душу. Мені телефонували мої подруги й говорили: "Таких історій не буває, їх вигадали сценаристи і грають актори". Я б хотіла, щоб це було так. А скільки було моментів, коли доводилося забувати про мікрофон, класти чиюсь голову на коліна й гладити, примовляючи: "Заспокойся, ти хороша, усе ще можна виправити... Ці "пацанки" зі мною щось зробили. І не тому, що я увійшла у світ телебачення. Довелося буквально доторкнутися до голих нервів – тільки заради шансу дати поштовх до добрих змін у людині. Саме тому я зараз беру участь у різних соціальних ток-шоу. Вони дуже рейтингові, їх багато хто дивиться. Повірте, я дуже емоційна людина, коли чую, як ображають дитину або слабкого, готова кинутися на захист. Після деяких передач почуваюся спустошеною, хворою. Але все одно йду і допомагаю – бо вірю, що небайдуже слово може розтопити будь-яку замерзлу, "пропащу" душу. До речі, такими були мої батьки. Навіть словом можна врятувати, це істина. І таким заняттям варто присвятити частину життя...

У мене зріст 1,8 м, мені не можна не бути елегантною. Я багато їздила, багато бачила, мені було з кого брати приклад. Це і Мішель Обама, і доньки експрезидента Литовської Республіки Альгірдаса Бразаускаса

Фото предоставлено Мариной Кинах
Фото надала Марина Кінах


– Як вам вдається бути зразком стилю та елегантності?

– Ні, пансіону, типу того, що відвідувала відома всім киянам Проня Прокопівна, я не закінчувала (Сміється.). Моя мама, киянка в сьомому поколінні, Євгенія Олександрівна Алєнічева, викладала нарисну геометрію в колишньому Автомобільно-дорожньому інституті, нині Національному транспортному університеті. Це дивовижна історія – жінка і такий надзвичайно складний предмет! Водночас вона була заступницею декана дорожньо-будівельного факультету, випустила не одне покоління прекрасних фахівців, які донині їй вдячні! Ось вона була істинним фанатом "золотого перетину" і в науці, і в житті, і в побуті. Пропорція, гармонія, сполучуваність кольорів, достатність без надмірностей, зручність у поєднанні з красою – у цьому "бульйоні" ми із сестрою варилися із самого дитинства... Окрім того, у мене зріст 180 см, мені не можна не бути елегантною, якщо я почну дотримуватися стилю фолк чи еклектик, буду дуже далеко помітною. І ще я багато їздила, багато бачила, мені було з кого брати приклад, і можна було всякий раз доповнювати свій уявний образ. Це і Мішель Обама, якій мені пощастило потиснути руку на молитовному сніданку у президента США (вона виявилася одного зі мною зросту, а її природністю, красою й елегантністю я просто милувалася), і чудові близнючки – дочки експрезидента Литовської Республіки Альгірдаса Бразаускаса, і багато інших.

– Ви людина інтуїтивна чи часто роздумуєте про життя?

– Швидше, я колекціоную враження, емоції, і вони визначають мої думки й уявлення. Ось одна історія. Мій батько, який нещодавно пішов від нас, Володимир Максимович Горощеня, пройшов усю Другу світову війну, нагороджений багатьма орденами і медалями, зокрема й унікальною медаллю "За оборону Радянського Заполяр'я". До речі, така нагорода – велика рідкість, він нею дуже пишався. 17-річним добровольцем 1941 року тато пішов на флот, потрапив у Мурманський екіпаж і був скерований у школу зв'язку навчального загону Північного флоту, яка була на Соловках. Довгі роки я жила мрією побувати там, де вчився мій батько-хлопчисько, і нарешті поїхала туди.

Окрім школи юнг, від якої вже нічого не залишилося, на Соловках розташований Спасо-Преображенський чоловічий монастир, в'язнем якого був останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Ув'язнення його було суворим. Ми побачили й залишки ГУЛАГу – табору, що дістав назву СЛОН (Соловецький табір особливого призначення). Як це там химерно поєднано – пам'ять про страшні людські муки і незвичайна краса природи. Ми летіли маленьким літаком над Білим морем у момент білих ночей, коли небо було буквально перекинутим у море... Як можливе поєднання абсолютного зла й абсолютного дива? Але диво в моїй душі перемогло, можливо, через юного тата, який теж ходив цим камінням, бачив усе це багато років тому... Я об'їздила весь світ: була в Японії, Ірландії, на Сицилії, у Південній Африці, але Соловки наповнили мою душу особливим світлом. Такі враження підтримують мене на плаву довгі роки, ними я живу: поїхала щось дізнатися про батька – дізналася і про старого українського отамана, і про ГУЛАГ, і про безсмертну й байдужу до всіх наших пристрастей, але таку прекрасну природу. Тому я людина емоцій, вражень, інтуїції, хоча це не означає, що я не думаю над тим, що відбувається.

– Назвіть п'ять правил, які допомагають вам жити.

– Складне запитання... За багато років я виділила для себе таке правило: можна вірити в те, інше, третє, можна ні в що не вірити, але залишатися гарною людиною. Моя "релігія" полягає в такому: життя – це постійний розвиток. І сенс життя – рухатися вперед, не стояти на місці, займатися пізнанням і самопізнанням. Прочитати книжку, статтю, поговорити з розумною людиною, подивитися новий фільм – це тільки пів справи. Треба вміти розпочати новий проєкт, взятися за те, що вчора б тільки відлякало тебе чи зовсім не спало на думку. Як говорила Аліса, яка побувала у Країні Чудес: "Треба бігти щодуху, щоб тільки залишитися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти щонайменше вдвічі швидше!"

Я в 40 років народила свою третю дочку, коли всі навколо говорили, що я дуже ризикую. Мені було 50, коли я почала займатися телевізійними проєктами, і на мої щирі здивування і пропозиції зайнятися кастингом у групі 25+ продюсери відповідали (похвалюся), що наразі в моді розумні обличчя. І зараз я відкрита до всього нового, нетривіального, несподіваного – пропонуйте! Мені розповідала одна подруга, як із нею ділилася моя мама: "Дивна ця Марина, журналістикою зайнялася (після школи я закінчила Київський автомобільно-дорожній інститут і працювала в конструкторському бюро, а потім захопилася журналістикою, здобула другу освіту), їздить скрізь, пише. Я хвилююся, як вона впорається, а вона нічого не боїться!" Я справді не боюся, а люблю все нове. Ну навіть якщо й не пощастить одного разу, пощастить іншого. У будь-який момент, пропустимо епідемію, готова підхопитися, подолати свої недуги і поганий настрій (а таке в мене буває, як і в усіх) і поїхати на концерт, презентацію, виставку, до подружки на посиденьки. Тому що треба бігти, і з віком удвічі швидше! І всім раджу: не спіть, не закисайте, не черствійте душею! У кожного з нас – своя власна програма розвитку, часто вона не потребує ні великих грошей, ні грандіозних зусиль, але рятує й від хвороб, і від старості, і від перетворення на "старий мундштук", як казав один герой Чехова.

Інші правила назву коротко: ніколи нікому не заздрю, вмію щиро радіти чужим успіхам. Допомагаю людям за принципом: "Якщо хоч щось можеш зробити – зроби". Щодня кілька разів телефоную своїм дочкам і цікавлюся всім, що з ними відбувається.

За кілька годин до того, як піти, тато зібрав усіх своїх дітей і онуків і за келихом вина розповів нам, як треба жити без нього... Досі мурахи по шкірі...

– У вас велика сім'я. Розкажіть про неї. Не секрет, що сім'я – це не тільки радість, але й проблеми. Коли всі – особистості, їм буває важко домовитися, порозумітися. І тут мама має стати "медіатором". У вас так?

– На жаль, цю тему мені доведеться почати з утрат. Нещодавно від нас передчасно пішла моя улюблена сестра Ірина Володимирівна, яка довгі роки мужньо боролася з тяжкою хворобою. Не буду навіть говорити про те, що я відчувала й відчуваю, тим більше, ми були дуже близькими і спілкувалися щодня. Потім пішов тато, йому було 92 роки, але він був, що називається, живий патріарх – людина прозорої свідомості, величезного авторитету, широкого кола друзів. Колись він був одним із керівників "Укррічфлоту", а потім просто улюбленцем усіх Максимичем. Він так довго жив, багато знав і все пам'ятав, що я іноді думала, що він буде жити вічно. Але див не буває, хіба тільки трохи. Був такий фільм Данелії "Не горюй!", у якому лікар дядечко Леван у виконанні Серго Закаріадзе перед смертю зібрав усіх своїх друзів і влаштував у своїй присутності щось на зразок поминок. Так ось, за кілька годин до того, які піти, тато зібрав усіх своїх дітей і онуків і за келихом вина розповів нам, як треба жити без нього... Досі мурахи по шкірі...

У сім'ї я працюю медіатором. Робота складна, але дуже почесна

Фото предоставлено Мариной Кинах
Марина Кінах із чоловіком Анатолієм Кінахом. Фото надано Мариною Кінах


Про маму я вам уже казала. Чоловіка мого знає вся країна. Це відомий політик, громадський діяч, надзвичайно порядна людина, Анатолій Кирилович Кінах. Перерахування його регалій займе цілу сторінку, скажу тільки, що він працював міністром економіки, віцепрем'єр-міністром, секретарем РНБО, прем'єр-міністром нашої країни, губернатором Миколаївської області, п'ять разів обирався до Верховної Ради. Якби він залишився при владі зараз – зовсім іншою була б наша Україна. Зараз він на громадській роботі – очолює УСПП, низку інших важливих суспільних структур.

У нас троє дорослих дітей. Наталія – юристка, кандидатка наук, доцентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка (КНУТШ). Вона має адвокатську практику, є членкинею науково-консультативної ради при Верховному Суді. Але, як я думаю, сьогодні її найголовніша робота – це медіація, їй Наталка віддає дуже багато часу. У неї двоє дітей, моїх прекрасних онуків. Старша, Женя, абсолютна тезка моєї мами. Молодший – Веніамін. Діти – школярі, розумні, цікаві, просунуті. Зоя, середня дочка, лінгвістка-перекладачка, прекрасно знає італійську та іспанську мови. У неї троє дітей: Маша, Міша і маленький Максимко. Із таким чудовим, веселим і активним багатством вона поки що вдома. До речі, Маша займається співом і музикою, вона єдина в родині успадкувала від мене талант гри на фортепіано. Ну й молодша дочка Софія, їй 20 років, студентка КНУТШ, навчається на факультеті психології, на третьому курсі. Вона кругла відмінниця і взагалі перфекціоністка за натурою, чого я їй порадила позбутися. Але не може! Зараз їй подобається працювати з дітьми, і перша практика восени цього року продемонструвала, що діти їй довіряють.

Згадаю синів своєї старшої сестри Іри, яких після її смерті вважаю своїми дітьми. Старший, Андрій, займається бізнесом, у нього двоє синів, теж мої онуки. Молодший, Максим, – кадровий дипломат, працює радником у посольстві України в Німеччині.

Серйозна родина, правда? А найголовніше, це не просто список рідні, а реальна родина. Ми, щойно є можливість, обов'язково збираємося за одним великим столом, який зробив ще мій тато. Наше улюблене свято – День Перемоги, 9 Травня – традицію святкувати його із середини 60-х років минулого століття ввели мої батьки. Згадуємо своїх померлих, загиблих, а згадати є кого. Звісно, дуже шкода, що навколо цього свята останніми роками стільки політичного лушпиння і неправди, хоча я думаю, що це все мине, а пам'ять про великий народний подвиг залишиться у віках. А ще уявіть, скільки в такій сім'ї днів народження, весіль, інших дат! Чи важко бути головною жінкою в такій великій родині? Чесно відповім: нелегко. Усі до одного особистості, усі самодостатні, усі знають, як треба чинити. Іноді починають мене повчати, як мені реагувати на той чи інший вчинок. І я обов'язково слухаю і беру до уваги. Але в мене теж є свої секрети. По-перше, про все треба розмовляти, не замовчувати неприємних тем. По-друге, говорити доброзичливо – я нікого не критикую, але через усіх переймаюся. По-третє, запропонувати вихід. І мої близькі знають: так, я обов'язково висловлюся, але зроблю це максимально чесно, одразу ж запропоную допомогу і не буду реагувати на будь-які спроби встати в позу чи "згорнутися" в образу. Тому, так, працюю медіатором. Робота важка, але дуже почесна.

Не буду говорити, що моя дружба нерозбірлива. Мене приваблюють незвичайні, творчі люди


Фото предоставлено Мариной Кинах

Фото надано Мариною Кінах


– Ви хотіли б повернутися в юні роки?

– А ось тут ви можете мені не повірити, але – ні. Досвід і розуміння життя в усіх його виявах дорого коштують, водночас щасливі ті, кому вдалося зберегти свіжість емоцій, радість сприйняття кожного дня життя, я зараховую себе до таких і ні на що цього не проміняю. Звісно, іноді стаю сама не своя від часу, що розганяється. Це, до речі, багато дорослих людей помічає. "Давно ли покупали календарь, а вот уже почти перелистали", – писав Юрій Левітанський, і це з кожним роком усе сильніше. Але ліків від часу не придумали – хіба тільки нові захоплення, чудові заняття, книги, добрі справи.

– Ви часто говорите про своїх подруг і друзів. Це доволі рідкісна риса наших днів – прихильність до друзів, нині кожен якось сам. Як у вас це виходить?

– Таким був мій тато, він увесь час жив у колі друзів. Може, це й неправильно, але були моменти, коли він віддавав перевагу компанії своїх улюблених мисливців та рибалок, а не гаряче любленій сім'ї, за що мама іноді на нього ображалася. Думаю, почуття дружньої прихильності передається у спадок. Серед моїх друзів є товариші по дитячих іграх із нашого двору, мої однокласники й однокурсники, ну і, звісно, величезна кількість народу, причому і жінок, і чоловіків, які зустрілися мені за життя. Не буду називати імен, щоб нікого не пропустити і не образити, але коли я святкую дні народження, моя проблема – знайти максимально велике приміщення, щоб вмістити всіх улюблених людей.

Не буду говорити, що моя дружба нерозбірлива. Мене приваблюють незвичайні, творчі люди, і до мене тягнуться такі. Одна моя подруга раптом виявила в собі письменницький дар і пише цікаві книги; друга, і це просто дивно, стала дизайнеркою ювелірних виробів, які поступово здобувають визнання у різних країнах; третя захопилася бальними танцями, від цього надзвичайно покращала і помолодшала; четверта пише картини; п'ята створила парк квітів. Я могла б розповідати про них дуже довго. Такі історії надихають мене нескінченно. Буває, прокидаюся вранці, настрій ніякий, голова болить. І тут згадую: а ось мої подруги в цей час зайняті такими цікавими справами! Хандри як не бувало... І так у всьому, у кожній справі переді мною якийсь приклад... А подруги розповідають, як їм допомагаю я – своєю енергією, оптимізмом, добрим настроєм. Закону сполучених посудин ніхто не скасовував.

Мене захоплює робота на телебаченні. Хочу вийти на новий рівень самостійного проєкту

Фото предоставлено Мариной Кинах
Фото надано Мариною Кінах


– Які подарунки до дня народження вам подобається отримувати?

– Я завжди всім подарункам радію і вважаю, що дарованому коневі у зуби дивитися не варто. Річ абсолютно не в тому, яка на подарунку етикетка. А от про свій улюблений подарунок розповім. Кілька років тому мені подарували квітку – новий сорт гербери. Багато років я є почесною президенткою Національної виставки квітникарства. Колись це була майже аматорська виставка в Українському домі, а в останні роки – величезна експозиція з багатьма міжнародними учасниками. Вона відбувається у МВЦ на Броварському проспекті. До речі, це прекрасна й гідна справа. Ця виставка дала старт багатьом вітчизняним виробникам, навчила їх вирощувати, продавати й експортувати квіти, користуватися сучасними технологіями. Я досі беру участь у відкритті виставок, пишаюся своєю причетністю до них, підтримую стосунки з багатьма квітникарями. І от кілька років тому голландська компанія Florist Holland виступила з такою ініціативою – назвати новий сорт гербери на мою честь. Це була гербера Lаdy Mara. Я майже напам'ять запам'ятала слова представника фірми на презентації: "Глибокий насичений рожевий колір цієї гербери якраз і передає випромінювану Мариною неймовірну енергетику. Ця квітка заслуговує на те, щоб бути в центрі уваги завдяки своїй красі. А також Lаdy Mara здійснює позитивний вплив на людей та їхні почуття".

Це був другий випадок, коли квітку називають на честь української жінки. Раніше флористи презентували червоно-оранжевий тюльпан, названий на честь співачки Джамали. Тут нема чого приховувати – я була в захваті, це найкращий подарунок у моєму житті. Гербера дійсно схожа на мене: вона висока, горда, велика, а головне – яскрава. Я щаслива, що моє скромне партнерство у виставках помітили й відзначили. Найцікавіше, що цей сорт гербери наразі вирощують і в Україні.

– Пандемія коронавірусу поставила на паузу всі плани, але все ж вона закінчиться. Що плануєте далі?

– Я буду й далі займатися всіма моїми проєктами, про які говорила в цьому інтерв'ю. Буду знаходити нові можливості, відкривати нові сторони. У цих проєктах, особливо дитячих, задіяно багато людей, і всі вони чекають чергової дати з великим нетерпінням. Я не можу їх розчарувати. Як і раніше, мене захоплює робота на телебаченні. Хочу вийти на новий рівень самостійного проєкту. Поки не буду говорити нічого конкретно, але думаю, це питання часу. Собі коханій (жартую) хочу окремо побажати менше метушитися і поспішати – мене це іноді просто захльостує. Хочу більше гуляти, слухати птахів, спостерігати захід сонця. Звісно, як старий Форсайт, який на схилі років перестав читати біржові відомості "Таймс", але щодня слухав дроздів і зі спеціального крісла стежив за заходами, я жити не зможу, але щось у цьому є привабливе.

– Дайте кілька життєвих порад читачам.

– О, це я із задоволенням! Подумайте, що дав вам карантин – і не тільки поганого, а й гарного, спробуйте використати його уроки на благо, для початку чогось важливого, що вам дійсно необхідно. Живіть відкрито, не озираючись, звільніться від важкого вантажу минулого. Якщо відчуваєте, що не можете впоратися з поганим настроєм, важкими переживаннями, спробуйте почати допомагати тим, кому живеться гірше, ніж вам, – природно, у міру ваших можливостей. А такі завжди є. Будьте ласкаві до своїх близьких – батьків, дітей, членів родини, намагайтеся їх не ображати. У всьому знаходьте позитив – це абсолютно доступна річ. Життя має властивість налагоджуватися – треба лише трохи постаратися!

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

Новини

 
усі публікації
 

Відео

 
усе відео