Бульвар Шоубіз
 
17 сiчня, 2022
 
Новини ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Режисер Лавренчук: Коли ти перебуваєш у лігві ворога, як Шарапов у Горбатого, тобі кажуть: "Хохли нас убивають". А ти мусиш мовчати або пояснювати щось цим людям. Я зрозумів, що віддаю щось

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Лавренчук: Мені не потрібно, щоб люди мене зрозуміли. Коли мені кажуть: "Ми не зрозуміли", чхав я на ваше розуміння! Я займаюся своєю справою. Розуміння це не моя робота
Лавренчук: Мені не потрібно, щоб люди мене зрозуміли. Коли мені кажуть: "Ми не зрозуміли", чхав я на ваше розуміння! Я займаюся своєю справою. Розуміння – це не моя робота
Фото надав Євген Лавренчук

Головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету Євген Лавренчук в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" розповів, чому, на його думку, культура є ворогом творчості, про оперні постановки режисера Романа Віктюка, як став свідком розмови російської оперної співачки Олени Образцової з мінкультом РФ після анексії Криму, про заборону свого спектаклю в Росії, переїзд із цієї країни 2014 року до України, свої захоплення і сексуальну орієнтацію.

Театральний режисер Євген Лавренчук став першим лауреатом державної театральної премії України імені Леся Курбаса за оперну постановку (La Traviata), лауреат ІІІ Всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА". Він засновник Польського театру в Москві (2003), засновник Школи театрального мистецтва, учень покійного режисера Романа Віктюка. Інтерв'ю з Лавренчуком записали за день до смерті його вчителя.

Коли віночки надівають герої Параджанова – це одне, а коли це робить Поплавський – це інше

Фото надано Євгеном Лавренчуком
Фото надав Євген Лавренчук


– Євгене, ви народилися у Львові, вчилися в Москві, жили у Варшаві, Вроцлаві, Тель-Авіві, працюєте в Одесі, буваєте часто в Києві. У якому місті вам, як людині культури, найкомфортніше жити?

– Я не вважаю себе культурною людиною, як ви сказали в запитанні.

– Я сказала "культури"...

– О, тим паче! Я не вважаю себе людиною культури. Це дуже важлива і принципова моя позиція. Я ненавиджу слово "культура". І вважаю, що все найгірше, що відбувається в мистецтві, через культуру. Культура – це узаконене законсервоване мистецтво. Часто в міщанській і масмедіальній свідомості мистецтво і культура мають знак рівності. Але, якщо подивитися в корінь, культура – це не рідна сестра мистецтва, а головний його ворог. Мистецтво – це енергія творчості. А творчість – це завжди тремтливі тоненькі ручки, і єдине, що у них є, – це власне безумство поета і художника, який знаходить інструмент, щоб своє безумство реалізувати. А культура тільки спить і бачить, щоб це все померло, як привласнити собі, назвати "ізми", дати премії, звання, але боїться розвитку. Культура таємно думає про смерть творчості.

– Але Національна опера підпорядковується Міністерству культури...

– Міністерство культури має займатися менеджментом. Але й Опера – не твердиня народження творчості. Чи відчуває людина, яка йде вулицею, дивлячись на Оперу, що там народжується мистецтво? Ні. Це як братська могила, палац культури. А проходите повз підвал, з якого лунають голоси, якісь люди щось там роблять... Там є чиста творчість. І якщо з'єднати два потоки енергії, було б чудово. Я це і намагаюся робити.

А найлегше мені дихається в Тель-Авіві. Це місто, яке полюбило мене з перших секунд перебування там. Із рештою нам одне одного треба було завойовувати. Мегаполіси створюють люди. Ось Львів – він і без людей – Львів. А Київ без людей – не Київ, і Варшава без людей – не Варшава. А її я терпіти не міг, але часто бував там, і полюбив у підсумку, але андеграундну. Тепер Варшава – це місто, у якому живуть мої друзі.

Я ніколи не любив Одесу. Коли працював у Одесі постановником у драматичному театрі, приїжджав раз на рік, і мені здавалося, що там усі не вміють працювати. Жартують, на розслабоні. Одеса була не та, яку я знаю з розповідей моєї бабусі (її батьки з Одеси). Той космічний гумор мене завжди приваблював. Але в сучасній Одесі я його не знаходив. Ті всі євреї, які його створювали, поїхали або повмирали. Залишився міф. Космос із комунальної квартири пішов, а комунальна квартира залишилася. І мене це дуже душило. Я завжди бідкався сестрі, з якою дуже близький, що, як на заслання, їздив до цієї Одеси! Коли мені щось не вдавалося, сестра навіть говорила: "Ти б ще до Одеси поїхав це реалізовувати!"

Але за останні чотири-п'ять років Одеса дуже змінилася. Там виникло те, що має назву, спроби золотої молоді реалізуватися. Пішла та комуналка, і, слава богу, ми відійшли від міфу одеського комунального дворика. Тепер Одеса починає набувати нових смислів.

– Багато хто, навпаки, бідкається, що колорит, дворики пропадають.

– Слава богу, що пропадають. Дворики нікуди не подінуться. Але їх уже експлуатували люди, які до цього колориту не мають жодного стосунку. Коли віночки надівають герої [Сергія] Параджанова – це одне, а коли це робить [Михайло] Поплавський – це інше. Тут різниця є.

Якщо люди не прийдуть, не куплять квитків або їм не сподобається, я відповім: "Що ж". Але нічого міняти не буду

Фото надано Євгеном Лавренчуком
Фото надав Євген Лавренчук


– Ви в одному з інтерв'ю говорили, що театр – це вульгарне мистецтво, оскільки дуже доступне. Опера завжди була елітарним мистецтвом. Чи повинна вона такою залишатися?

– Так, опера – це жанр великих імператорів і великих комуністів. Але почнемо зі слова "повинна" – воно в моєму списку заборонених слів. Ніхто нікому нічого не винен. І так, і ні – немає однозначної відповіді. Нехай розцвітають усі квіти під сонцем. Який є художник – нехай так і робить. Навіщо його засовувати в якісь межі? Особисто для мене опера – це елітарний жанр. І я вважаю, що він не має ставати доступним. Я балансую на двох полюсах. Опера – елітарний жанр, і вона має такою залишатися. Мені не потрібно, щоб люди мене зрозуміли. Коли мені кажуть: "Ми не зрозуміли", чхав я на ваше розуміння! Я займаюся своєю справою. Розуміння – це не моя робота. Я займаюся структурним розбором партитури, тонально-тембральної драматургії, тобто речами, які взагалі нікому не потрібні. І якщо я буду думати про те, хто що як зрозуміє, я з’їду з глузду. І ніколи не буду опускатися до цього. Але водночас у мене є хобі – продюсування. Я обожнюю папірці, роботу з цифрами, проєктами, з кошторисами. Обожнюю запаковувати свої ідеї в проєкти. Я думаю, як, не опускаючи планки, зробити так, щоб про тебе говорили. І я зрозумів, що люди говорять або не говорять про культурний продукт не тому, що він гарний чи поганий. Зараз приходиш у книжковий магазин, і всі купують книжку Вахтанга Кіпіані ("Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР". – "ГОРДОН"). А поруч лежать книжки [Василя] Стуса. Кому до них є справа? Те, що запитують книжку Вахтанга Кіпіані, не свідчить про неї ні добре, ні погано. Це свідчить про паралельний процес, що відбувається навколо цієї книжки.

– А що це говорить про людей, які її купують?

– Нічого. Завжди були люди, ласі на сенсації. Годі й говорити про тезаурус Вахтанга Кіпіані, якусь лексику, побудову композиції. Це неважливо. І це не свідчить про те, який він письменник: гарний або поганий. Так само і те, як сприймають люди мої постановки, не говорить, який я режисер: гарний чи поганий. А в тому, як твір "запакувати", я демократ. Ще не було такого, щоб уся Одеса була обвішана рекламою "Травіати"! Просто як передвиборча агітація. Ми це зробили за допомогою фонду Одеської національної опери, який я заснував два з половиною роки тому. В Одеської опери є гроші, це небідний театр, добре заробляє завдяки правильним діям дирекції, але законодавство недосконале. Маючи багато грошей, витрачати ми їх особливо не можемо, як і залучити фахівців із піару. Водночас є погані статті витрат. Це визнають усі. Але ніхто не може це змінити. Можу цим зайнятися! Засновуючи фонд, я сподівався, що можна буде залучати позабюджетні кошти, якими буде можливість вільно розпоряджатися. Здобувши грант, ми кинули його на рекламу "Травіати". Ось вам баланс: ми не переодягаємо нікого у джинси, не виконуємо репу, а водночас робимо все, щоб двері були відкритими й максимальна кількість людей увійшла. Але, звертаючись до внутрішнього художника всередині мене, скажу собі: якщо люди не прийдуть, не куплять квитків або їм не сподобається, я відповім: "Що ж". Але нічого міняти не буду.

– Ви сказали, що у джинси нікого не переодягаєте. Але оперу "Запорожець за Дунаєм" плануєте перенести в сучасність? Ви розповідали, що в постановці буде використано декорації у вигляді коміксів, неонові кольори...

 – Там відбувається загравання з українським знаком. Я завжди розгублююся, коли запитують про епоху. Що є час? (Усміхається.). Мій бухгалтер у минулому, Тетяна Олександрівна, яка живе в Москві, сказала якось мені: "А я помітила, усі ваші спектаклі позачасові". І вона ж сказала, що я продовжувач традицій режисерів Параджанова і Пазоліні. Якщо взяти фільми Пазоліні "Медея" або "Цар Едіп", там, звичайно, історизм. Ніхто не ходить у джинсах. Але якщо придивитися, то такого, як показано там, ніколи не було. Не було ніколи таких кокошників із пупсами пластиковими, як у Марії Каллас у "Медеї". Якщо дивитися Параджанова, – ну, етніка, вишиванки, Карпати, Прикарпаття. Але, якщо вдивитися в те, яка вишивка, які вінки, це вам нічого не скаже. Це такий міф про щось. Мені дуже подобається естетика артдеко і початку 1920-х років. У будь-якому спектаклі у мене буде елемент цієї епохи. Мені здається, я звідти, але також я розумію, що нічого не буває, жодного дизайну, без XIX століття. Це золотий перетин усього. Елемент звідти обов'язковий. У дизайні важлива наявність трьох напрямів. Уявіть собі: якщо взяти ампірне крісло або золоте, рококо, Людовик XIV, і поставити його на шкуру леопардову. Поруч – торшер із 1950-х років, ззаду повісити картину авангардну супрематичну, і все це у ф’южн-простір. Усе це одразу працює!

– Леопард і золото. Я відразу Версаче згадала.

– Правильно, але у Версаче не було б супремату. А візьміть ампірне крісло, шкуру леопарда і помістіть у Версаль. Це буде масло масляне. Це не буде дизайн, а буде музей. Як намет на три сторони розстібається: x, y, z, так само і будь-яка дизайнерська ідея відбудеться, якщо має трьох адресатів. Для сьогоднішньої людини орієнтир XIX століття непохитний. Нехай у мене у спектаклі будуть підбори квадратні з 1940-х років, якісь піджаки неймовірні, біжутерія, але завжди буде щось із XIX століття. Музика Шопена все це обрамляє... Й одразу буде висота! Але це для мене. Я не кажу, що для всіх. І в "Запорожці за Дунаєм" є комікси. Але хто сказав, що це стилістика сьогоднішня? Вони були і в НДР, і раніше. І в XIX столітті були комікси. Так, кольори в постановці дуже сучасні, але там будуть західноукраїнські візерунки.

– В Одеській опері буде йти "Запорожець за Дунаєм" тільки в такому варіанті?

 – Так.

– Уже класичного не буде?

 – Ні. Цей варіант і стане класичним.

З Росії я їхав таємно, тому що знав, що на мене будуть тиснути і вмовляти залишитися

Фото надано Євгеном Лавренчуком
Фото надав Євген Лавренчук


– А ви стикалися з критикою у зв'язку з тим, що замінюєте традиційні постановки новаторськими?

 – Ви що, постійно! Я втомився, мені набридло. Я все це вже чув. Ці патерни, ці шаблони. Мені було цікаво спостерігати за критиками ще із 16 років. У них є деякі етапи. "Що він скимлить? Ще нічого не поставив! Нехай спектакль поставить – подивимося". Поставив. "І що? Пройде двічі, нікому це не треба, це така фігня! Ось обгидився!" Вистава йде в театрі. "Нє, ну зрозуміло, людям подобається, вони ходять, аншлаги. Ви б ще наркоту продавали в залі!" Потім губернатор дає квартири, здобуваємо премії "Золота маска". Реакція: "Нє, ну зрозуміло, з таким піаром. Це, звичайно, рівень. Подивимося, що він ще поставить", потім: "Ну, це стабільно добре". Потім мене зазвичай виганяють. І все знову.

– Вам було прикро, а потім виробили імунітет?

– Ні. Я весь час стежив. Це як сьогодні політична розмова про Крим або Донбас. Уже всі знають контраргументи інших людей. Або, наприклад, одностатева любов. І починається... "Ну, це нормально" – "Але в Біблії написано" – "Зачекайте, в Біблії ще інше написано" – "А Чайковський?" – "Ну що ви рівняєтеся?" тощо. Усі вивчили. Набридло. Чому сьогодні ніхто не обурюється вже через афіші "Травіати"? А що там було! Розвал, розкол і смерть. Де ці люди, які говорили, що я нічого не маю права робити в театрі, бо непрофесійна людина? Коли мені дали премію Леся Курбаса – уперше в історії за оперний спектакль, усі чомусь притихли. Я можу за них говорити критичні аргументи, а на них – контраргументи. Я в дитинстві так грав у шахи сам із собою. Але по-чесному.

– У зв'язку з критикою вистави "Анна Кареніна" у РФ ви навіть дійшли до судового розгляду...

– Я подав до суду за наклеп. Цей спектакль ішов у Томську два роки із шаленими аншлагами, він здобув усі "Золоті маски". Резонанс був по всій Росії. Віктюк приїжджав із комісією дивитися спектакль. Ми за цей спектакль дві квартири виграли. І два роки в репертуарі – це багато для драмтеатру. А в головній ролі був начальник департаменту з питань культури Томської області Андрій Кузічкін. Це я так придумав. Мені потрібен був не актор, а персонаж – людина з неприємним верескливим голосом, з вусиками і яку б усі не любили. Я довго шукав персонажа, побачив Кузічкіна і зрозумів: "Ось хто Каренін". Він грав, а потім почалися вибори. І під нього почали копати: "О, начальник департаменту і у виставі грає. Чи має право?" Я кажу: "Це я покликав його". Виникли запитання: "А що це за режисер? А що у нього в "Кареніній"? Так це ж наруга над класикою!" І почалося. Це було ще до заборони кулябінського "Тангейзера" (спектакль режисера Тимофія Кулябіна. – "ГОРДОН"). Я був першим, кого заборонили. І ось вони давай: "Кажуть, там усі на унітазах сидять, а Кареніна – на гінекологічному кріслі розпинають". Виставу почали закривати й забороняти. Якісь фото показували не з моєї вистави. Говорили: "Нічого, що не ваші, вам явно така естетика подобається!" І всі стали раптом православними й образилися. Почали на мене гнати, переходячи на особистості. Якась рада старійшин із православним і патріотичним присмаком почала заявляти, що цьому режисерові тут не місце. Мені набридла ця вся справа. І я подав на них до суду. Але, оскільки ця рада старійшин перебувала при мерії, я, подаючи до суду на них, побічно подав на мерію Томська. Звичайно, суди там корумповані. Це як якщо у нас якийсь режисер на Кличка в суд подасть. І хто там виграє? А в суд я подавав за наклеп. Справа була однозначно виграшною. Але мене в російській пресі виставили так, як ніби це на мене в суд подали! Виставу заборонили. Але я зробив телеверсію. А недавно, уже під час карантину, з Томська виникла ініціатива показати її. Я надіслав їм запис. І вже за день прийшла відповідь: "Ви не повірите, нам заборонили" Анну Кареніну "показувати". Заборонили негласно, як завжди це роблять у Росії. Вони побоялися, що знову сколихнеться конфлікт. Але ми показали телеверсію в Україні на цифровій платформі.

– Скандал з "Анною Кареніною" вплинув на продовження вашої кар'єри в Росії?

– Ні. Я ніде не влаштовувався в Росії на роботу, усе робив сам. Заснував Польський театр, запрошував тільки тих, кого хотів. За весь час не взяв із Росії ні копійки грошей. Усе брав із Євросоюзу та Польщі. Я був невразливим. На мене не тиснули. Я поїхав з огляду на політичну позицію. І сьогодні не можу натішитися цим. Є велика спокуса залишитися, коли у тебе все добре: свій бізнес, трикімнатна квартира на Чистих прудах, своя школа театральна, свої люди, яких я люблю досі.

– Вашу школу спочатку в Москві заснували?

– Так. Зараз усі напрацювання перенесено до Одеси. Філії будуть у Львові та Києві.

Я не можу уявити, що був би ватником, але й пояснювати щось там – це непристойно

Фото надано Євгеном Лавренчуком
Фото надав Євген Лавренчук


– З Віктюком підтримуєте спілкування?

– Віктюк зараз у реанімації. У нього цілий букет проблем. Це великий для мене біль. Я не можу з ним бачитися. Він не приїжджає вже сім років до України, а я не можу поїхати до Росії. Він як людина публічна і чесна останнім часом припинив давати інтерв'ю. Людина, яка давала на день по сім інтерв'ю! Але він не з тих, хто може говорити і вашим, і нашим. У Росії він може втратити театр. Сам він цього не боїться. В Україні йому дадуть театр. Але є люди, які без нього осиротіють. Він не може підставляти їх. А з Росії я їхав таємно, тому що знав, що на мене будуть тиснути і вмовляти залишитися.

– А як усе-таки вирішили поїхати?

– Неможливо перебувати у країні, яка вбиває твоїх братів. Я плачу податки там, і, виходить, підтримую... Я переїхав до України 2014 року.

– Те, що відбувається на сході України, болісно для вас, ви близько до серця це сприймаєте?

– Війна – це страшно. Страшно, коли вмирають люди з обох боків. Зараз мені не дуже-то боляче. Я не кажу, що байдужий до цих питань, але біль – це дуже сильне почуття. Але не болить, оскільки я не зобов'язаний всередині себе знаходити компроміси у зв'язку з тим, що відбувається. Існує чітка експозиція: є моя країна, є ворог. Усе. Крапка. Мені з цим комфортно. Ворог – він поганий, війна – на війні помирають люди. Є допустиме зло. Але коли ти перебуваєш у лігві ворога, як Шарапов у Горбатого, тобі кажуть: "Хохли нас убивають". А ти мусиш мовчати або пояснювати щось цим людям. Я зрозумів, що віддаю щось. Ніколи патріотизм не був моєю сильною стороною, але змушування зайняти якусь позицію, а вона у мене є... Це непристойно. Я не можу уявити, що був би ватником, а й пояснювати щось там – це непристойно. Я б нагадував дурника з України, якого чпокають у [Ольги] Скабєєвої, а він має вигляд ідіота. Є система, яка зробить так, що ти матимеш вигляд ідіота. У них немає думки. Є чітка установка. І коли я бачив, як близькі мені люди, яких я люблю, розмірковують про Україну, бандерівців, розп'яття... Скільки можна? Я що, борець із фейками? Був би таким [Олексієм] Навальним у мистецтві. Не хочу. Мені це неприємно.

– А коли у РФ дізналися про ваш переїзд, як відреагували? Зокрема, Віктюк?

– Дізналися за годину! Я ще три роки думками жив у Москві, тому що працював там. Не міг одразу закрити театр, школу, були свої фінансові зобов'язання. Віктюк не знав, що я їду. Потім, коли я деякий час у Тель-Авіві жив, ми з ним там зустрічалися. А тепер не знаю взагалі, побачимося чи ні. Це для мене пекуча тема. Я б усе віддав, щоб із ним зустрітися. Я поїду до нього куди завгодно, крім Росії. Але не знаю, чи поїде він кудись.

– А що саме з ним зараз? Із якими хворобами він бореться?

– Онкологія, інсульт, COVID-19. Три разом. Одне підсилює інше. Він дуже сильно здав. На нього ще п'ять років тому не можна було сказати "старий". Він інсульт пережив на ногах, бігав, репетирував. Літав літаком. Це все дало різкий збій.

Телефонна розмова Образцової з міністерством культури РФ відбулася на моїх очах. Тому я можу зробити висновки, як її зарахували до лав тих, хто підтримав анексію. (...) А Світлична – цілковита дурепа, істероїдна дуга

Фото надано Євгеном Лавренчуком
Фото надав Євген Лавренчук


– З кимось із колег, які підтримали анексію Криму, спілкуєтеся чи довелося розірвати зв'язок?

– Таких немає. Усі мої друзі правильної політичної орієнтації. Єдиний момент був неоднозначний з Оленою Василівною Образцовою. Але її телефонна розмова з міністерством культури РФ відбулася на моїх очах. Тому я можу зробити висновки, як її зарахували до лав тих, хто підтримав анексію.

А Світлана Опанасівна Світлична – цілковита дурепа, теж моя подружка. Але вона цілковита дурепа! Що з неї взяти? Вона говорить і любить бути в центрі уваги. Вона – людина-перформанс, істероїдна дуга. Людина, яка, крім стриптизу в "Діамантовій руці", нічого не зіграла. Але це найпопулярніша актриса Радянського Союзу. Що з неї взяти?

Але Олена Василівна Образцова... Ми сиділи на Малій Бронній у кафе, де вона неподалік жила. І тут їй дзвінок. Перешкоди. Я чую: "Так, це Олена. А хто з міністерства культури? Так, ну звичайно! Так, пишіть". Така відповідь була. А потім публікація із заявою, що вона підтримала, як там у РФ формулювали, повернення Криму. Я телефоную: "Олено Василівно, що за херня?" Вона каже: "Подзвонили з міністерства культури. Перше запитання: "Чи знаєте ви, що російськомовних людей багато у світі, у Криму? "Вона: "Так". – "Чи маємо ми їм допомагати, підтримувати культуру, мову, давати грошові гранти? "Вона: "Звичайно!" Вони: "Тобто, якщо Володимир Володимирович [Путін] ухвалить рішення допомагати активно, ви підтримаєте це?" Образцова: "Так". Це як в анекдоті: папа римський прилітає до Токіо. Спускається з трапа. До нього підбігає людина і запитує: "Падре, як ви ставитеся до токійських борделів?" Він: "А що, у Токіо багато борделів?" На ранок виходить стаття: "Першим запитанням папи римського було "А чи багато в Токіо борделів?" І ось Образцова сидить, розповідає про "Пікову даму", дзвінок... І їй же не телефонують із поясненням: "Ми вб'ємо стільки-то людей". І я думаю, що таких ситуацій, як із Образцовою, було багато. Але були й такі, звичайно, як [Еліна] Бистрицька, у якої, я гадаю, усе нормально з орієнтацією пропутінською. А Образцову, кадебешницю, яка знала всі ці ходи, обдурили, розвели, як молоду.

Друзів-ватників у мене немає. Мій духівник, батько Яків Кротов, ваш колега, на "Радіо Свобода", "Голос Америки" працює, він абсолютно опальний, катакомбний. Він учень отця Олександра Меня. Це лінія, яка завжди була в опозиції у РФ. Ми спілкувалися з Валерією Іллівною Новодворською, істинною опозиціонеркою. Ви знаєте, коли виник [Володимир] Жириновський? У той момент, коли виникла Новодворська, як фейкове відтінювання її. Вона істинною опозиціонеркою була.

А інші мої друзі поза політикою. Але мені дивно, коли люди не знають, що відбувається навколо. Нещодавно мені хлопець у месенджері пише: "А можна, я прийду до вас у Оперу прослуховуватися?" Я йому відповів, що доведеться почекати, поки часи зміняться, тому що ми не можемо людину з РФ оформити, хоч як би вона співала. Хлопець: "А що таке?" Я кажу: "Війна на Донбасі. Чи чули взагалі, що відбувається?" Він: "А до чого тут Росія? Ну, там Америка з бандерівцями". Тобто зв'язати двох слів не може, але думка щодо цього є.

– Зараз ви створюєте інклюзивний оркестр і хор, у якому 25% учасників будуть люди з інвалідністю. У кого виникла така ідея і чому зараз вирішили її реалізувати?

– У мене давно ця ідея виникала. Мене завжди цікавила людина всередині процесу. Ідея залучення людей з інвалідністю в моїх думках набувала різних, зокрема фрікових форматів. Наприклад, я замислювався про джазове тріо. Але дедалі більше мене приваблювала робота з класичним форматом. Мої ідеї поки не були остаточно оформлено. Але, коли Український культурний фонд оголосив програму "Інклюзивне мистецтво", моментально в мені сформувалося те, що я хочу зробити. І передусім навіть не для тих людей, які стануть учасниками проєкту. Це створення прецеденту. Коли я жив у Тель-Авіві, часто бачив людей з інвалідністю. Вони там постійно заповнювали якісь форми в установах, банках, міністерствах, вимагали до себе певного ставлення. І я сестрі зазначив, що в Ізраїлі дуже багато людей з інвалідністю. Вона мені сказала, що в Україні їх набагато більше, просто ми їх не бачимо. Життя їхнє неадаптоване: брак пандусів, будь-яких допоміжних гаджетів. В Ізраїлі навіть дворняжкам, у яких немає лап, прилаштовують два колеса. Таке ставлення там навіть до тварин. І мені важливо, щоб в Україні був прецедент. Це не про те, як музикант грає Паганіні без руки. Це насамперед має бути високого рівня виконання. І люди – не музиканти, професіонали з інших сфер, у яких є інвалідність, зрозуміють, що все можливо. Адже сьогодні вже нікого не дивують чемпіони-паралімпійці.

– Чи будуть якісь вікові обмеження?

– Ні. Учасниками хору та оркестру можуть стати музиканти від 18 років, оскільки починаючи з цього віку людина може мати професійну освіту. І кордонів у нас немає.

– Ви готуєте аудіо- та відеоверсію "Травіати". Коли і де вона вийде?

– Виставу зробити, навіть гарну, мало. Важливо добре її запакувати, провести супроводжувальні заходи. Але карантин показав, що театри виставляють онлайн якусь порнуху, а не телеверсії. А оперна відеоверсія – це просто нереально. Для того, щоб зробити оперний спектакль, потрібно окремо записати студійний звук. Для цього потрібно було б перекрити театр на тиждень. І ми на це зважилися. Бюджет нашої телеверсії – приблизно $15 тис. Звук, світло, камери. Ми також записуємо окремо компакт-диск цієї постановки.

– А де покажуть телеверсію?

– Ми про це ще не думали. Зараз записуємо, потім DVD-диск буде у продажі.

– У вас є титул графа. Ваша ясновельможність, як ви його здобули? Це була ваша ініціатива?

– Боже збав! Я б що, до такого додумався? У Польщі є монархічний рух. Я познайомився з ними через дружину польського консула в Парижі, Еву Пшибишевську, внучку [польського письменника] Станіслава Пшибишевського. Вона дивилася мій спектакль "Сніг" за однойменною драмою свого діда, і була вражена. І ось ці польські монархісти з'ясували, що за жіночою лінією батька у мене було графське прізвище – рід Вишинський. І мені дали відновлений титул. На їхню думку, мій батько не є графом, а на моїх імовірних дітей він би поширився. Але це ж комікс. Це смішно. Мені ця історія лестила. Мені здається, сьогодні мало аристократизму в житті. Нехай це буде останнім рятівним колом.

– Яке значення для вас мають державні звання?

– З одного боку, це фуфло, порожнеча, але з іншого, ми живемо у світі за матеріальними законами, і це симулякри. Ми живемо в системі симулякрів. І хтось за цими законами працює. Щоб полегшити цим людям ухвалення рішення щодо тебе і того, що ти робиш, – ось для чого це треба.

– Ви сказали, що із сестрою дуже близькі та дружні. Чим вона займається?

– Вона нічим не займається. Просто живе. Ростить сина. Мій племінник Кай.

– Це старша сестра?

– Ні. Молодша. На шість років. Вона просто живе.

– У Львові?

– Ні, в Тель-Авіві. Я їй так попсував життя тим, що я її із собою до Москви забрав. Вона була альфою і омегою. Вона була всім. Працювала. 15 років не бачила взагалі життя. Вона гарувала, гарувала, гарувала. І тепер я радий, що вона просто живе. Займається вокалом.

– А батьки ваші...

– Так, у Львові...

– Хто вони за фахом?

 – Мама – педагог англійської мови, один із найкращих фахівців із технічного перекладу у Львові, голова методоб'єднання. А тато – юрист за освітою. Працював на митниці. Тепер пенсіонер.

– Вас вигнали зі школи після 10 класу за погану поведінку. Що ви таке робили?

– Я постійно бунтував. Мене все не влаштовувало. Мене не влаштовували ритми, подача, не подобалося, що нас мають за ідіотів, що в учнів не виховують власної думки. Учні вчаться погано не тому, що вони недоумкуваті. Вони бунтують проти самого педагогічного формату. Я погано вчився, але всього Пушкіна напам'ять знав, мови опановував. Я хамив. Бунтував. Ховався в шафу, коли вчителька виставляла "н-ки". Клітинку в журналі було заповнено, і вона не могла поставити погану оцінку. Казала: "Слава богу, що Лавренчука немає". А я виходив і говорив: "Ось я".

– Улаштовували спектаклі.

– І дуже витончені. Я б себе у школі ненавидів, якби був учителем. Був противним.

– А ви здобули атестат про повну загальну середню освіту?

– Давайте так: сьогодні це вже неважливо. Я до ДІТІС вступив, кажучи, що в мене є атестат, у школу прийшов, сказав, що вступив до ДІТІС. У мене є вища освіта, а середньої немає.

– Коли зрозуміли, що хочете стати саме оперним режисером?

 – Я вступав до Віктюка. А він викладав на оперному факультеті. Я не розумів, навіщо мені це треба, але я дуже до нього хотів. І коли потрапив до нього, я зрозумів, який він розумний, мудрий. Сам він нічогісінько в опері не розуміє, у партитурі, любить оперу як любитель. Спроби постановок опер "Шукачі перлів" та "Іоланта" – це дуже погано було. Але він мав рацію, що за оперною режисурою майбутнє. І я аплодую йому стоячи три години.

– У вас є диплом французької кулінарної школи Le Cordon Bleu. Коли ви встигли здобути і цю освіту?

– Я вже випустився з ДІТІС. Але завжди любив навчатися. У мене ще є медична освіта.

– І медична! З якої спеціалізації?

– Терапевт. Остеопатія, мануальна терапія. Але з Le Cordon Bleu було цікаво, тому що я, коли вже закінчив ДІТІС, хотів ще вчитися. (У мене є ще диплом про закінчення "Вищих "кіношних" курсів). В один прекрасний день я потрапив у кафе "Рагу" в Москві, і мій знайомий, шеф-кухар Ілля Шалєв (він зараз у США працює) подав мені на тарілці шедевр. Я дивлюся і розумію, що в поезії немає граней, що це не просто їжа – за виглядом, за смаком, за всім. Я тоді збожеволів, вирішив, що хочу цього вчитися. Ілля сказав, що в їхньому ресторані є кухарська школа. І, навчаючись там, я заочно пройшов усю програму Le Cordon Bleu. Їздив, складав іспит, навчався, відбув два модулі – базовий, кулінарний і найскладніший – кондитерський. Саме кондитерські вироби готувати дуже складно. Там узагалі не можна помилятися.

– На практиці застосовуєте знання?

– Звичайно. Збираюся кафе високої кухні відкривати в Одесі. Я буду в ньому бренд-шефом. Відкриття заплановано за місяць. Матиме назву Lavrenchuk Place.

Я живу один і в певних обмеженнях. Це можна назвати целібатом. А любов до іншої людини не має статі

Фото надано Євгеном Лавренчуком
Фото надав Євген Лавренчук


– У вас є колекція вінтажної парфумерії. Давно збираєте?

– Усе життя. Дуже люблю. Запах, як і смак їжі, це найшвидший шлях у несвідоме людини. Це як столітні записи оперних співачок. Так і тут. Наприклад, вдихаєш запах, яким користувалася Ладиніна. Це "Блакитна скринька" 1941 року. Його створив Григорій Павлович Самохін, якого потім назвали Жорж Самошан. Він потім до Парижа поїхав і Chanel №5 зробив.

– А скільки у вас експонатів у колекції?

– Ой, я не рахував. Але все заставлено.

– Чи користуєтеся?

– Так! Іноді смердить, як стара баба! Обожнюю шипри.

– А де ви в Одесі живете – у квартирі чи приватному будинку?

– Мені театр виділив квартиру. Але тепер я живу в дуже великій квартирі, 15-кімнатній, яка мені дісталася за щедрістю небес.

– Це ж цілий поверх!

– Так! Величезна, найбільша квартира в Одесі, в будинку з найбільшим балконом у Європі.

– Ви живете один?

– Так, я живу один. І завжди жив один. Ти бог, живи один! Я нестерпний у спілкуванні. Тільки моя сестра могла мене терпіти. У мене немає сім'ї. Це моя позиція. Я сповідую чернечий спосіб життя.

– Леонардо да Вінчі говорив, що справжнього художника взагалі часте спілкування відволікає.

– Так. А греки говорили: "Або діти, або книжки".

– Чи є у вас схильність до певної сексуальної орієнтації?

– Ця тема ніколи не була для мене табу. Але я, коли питають про епоху, у яку відбувається дія моїх постановок, щиро розгублююся, не знаючи, що сказати. Так і тут: я не знаю, що сказати. Я не можу віднести себе ні до якого табору. Я живу один, і в певних обмеженнях. Це можна назвати целібатом. А любов до іншої людини не має статі.

– Це сублімація?

– Ні, сублімація – це якесь насильство. А в мене таке життя.

Вікторія ВОРОНІНА
журналістка
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

Новини

 
усі публікації
 

Відео

 
усе відео