Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова збирає історії біженців, які повернулися до України 

Музей наводить історію Людмили, яка в перші дні вторгнення везла двох онуків із Житомира до Італії, але потрапила з ними до Німеччини. Травма війни, розповідає жінка, настільки позначилася на дітях, що, почувши пожежну сирену, вони одразу падали на землю, дрижали й намагалися накрити себе чим завгодно, навіть велосипедами.

"У Німеччині нас чудово зустріли, усе складалося гарно. Онуки стали ходити до місцевої школи. Але всі наші рідні й близькі – в Україні, тому ми все ж вирішили нещодавно повернутися додому. Треба було бачити ту емоційну реакцію онуків, коли ми тільки-но перетнули кордон з Україною", – згадує Людмила. Про її історію можна дізнатися за посиланням.

Ірина, відома лялькарка, також довірила історію своєї родини музею "Голоси Мирних". Вона розказала, як вирушила на початку вторгнення з Києва до Польщі з двома дітьми й батьком-пенсіонером. Вона згадує евакуаційний потяг, п'ятикілометрову чергу на кордоні й неймовірну гостинність поляків: незнайомі люди поставилися до них, як до рідних.

"Польща, як і Україна, має прадавню культуру, але вона інакша. У мене дуже сильний зв'язок з українською землею, я його відчуваю на інстинктивному рівні. Тож повернулася у своє місце сили", – розповіла Ірина. Її історію зберігають в архіві музею.

Через війну два роки прожила в Австрії Каріна з Дніпра. Вона поділилася розповіддю про цей час із музеєм. Старшій дитині на початку вторгнення було п'ять років, молодшій – п'ять місяців. Жінка зізнається, що їй було набагато легше, ніж іншим українкам, адже в Австрії багато років жила її мама. Проте чи не щомісяця жінка їздила до України, щоб побачитись із чоловіком.

"У кінці 2023 року ми з дітьми повернулися, і я жодного разу не пожалкувала про це. Причина – відчуття, що втрачаються зв'язки, і усвідомлення, що жити на дві країни неможливо", – зізнається Каріна у своїй розповіді для музею.