-4 Київ
"Ми прокинулися о 4.30 24 лютого від вибухів: почалися бойові дії, штурм аеропорту Гостомеля. Із того дня вибухи не закінчувалися до моменту деокупації", – згадує чоловік.
Він розповів, що у місті залишалося багато людей, у перші дні з міста виїхало приблизно 15% осіб. Більшість просто не могла повірити у те, що відбувається. Але за кілька днів евакуюватися було вже дуже небезпечно: машини розстрілювали, місто окупували, постійно відбувалися бої. У Бучі зникло світло, було перебито комунікації. У міській раді, де працює Дмитро, створили центр допомоги жителям і колцентр, де можуть надати інформацію та психологічну підтримку.
"Перший коридор повинен був відбутися 9 березня, але окупанти не дозволили проїхати автобусам, і люди, які вирішили поїхати на своїх автомобілях, поїхали на свій розсуд. Дуже небезпечно, але їм удалося. Я це знаю, бо тоді виїхали мої діти і дружина", – згадує Дмитро.
Сам він не розглядав можливості виїзду, щоранку з колегами приходив до міськради розвантажувати автобуси з гуманітарною допомогою. 15 березня прийшли окупанти і забрали в полон трьох охоронців, двох працівників і волонтера. Одним із працівників був Дмитро.
"Зв'язали руки, зав'язали очі, поставили біля стінки. Ми чекали на капітана, який повинен був нас допитувати, але він не прийшов. Нас перевели у підвал, розв'язали. Ми розуміли, що треба шукати спосіб вибратися", – розповідає чоловік.
Дмитро зізнається, що страшно було тоді, коли чекали на допит. Кожен думав про рідних. Окупанти між собою обговорювали, що полонених просто вивезуть у ліс і вб'ють. Дмитро переживав через те, що тіла ніколи не знайдуть і дружина й діти не дізнаються, де його поховано. Але вранці чоловіки скористалися шансом: багато військових поїхали, охороняли їх не дуже уважно, тому вдалося вийти на вулицю поза зоною огляду снайперів і розійтися в різні боки.
"Хто не відчув окупації, той не зрозуміє, як було важко. Ми щодня молилися про те, щоб вижити. Я зміг оговтатися через два-три місяці, але слід від пережитого залишається й досі. Проте треба жити й боротися", – каже Дмитро.
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова – це найбільший у світі архів історій мирних жителів України, які постраждали від війни. Архів музею вже нараховує понад 40 тис. історій.
Розповісти свою історію можна так: написати її на своїй Facebook-сторінці із хештегами #Голоси_Мирних, #розкажіть_свою_історію і запросити друзів та рідних приєднатися; відвідати портал музею та натиснути "Розповісти історію"; зателефонувати на безплатну гарячу лінію за номером 0-800-509-00.
