0 Київ
Яворська розповіла, що вибухи в Маріуполі було чути з першого дня повномасштабного вторгнення, 24 лютого, а з 26 лютого вони стали сильнішими і її сім'я вирішила перейти жити в укриття в місцевому Будинку культури. Це місце почали активно обстрілювати 8 березня – бомбили всі високі будинки і Будинок культури теж. Його розбомбили повністю, але обстріл тривав навіть після того, як від будівлі залишився лише підвал.
"У нас не було радіо, ми не знали, що щось схоже відбувається в усьому Маріуполі. Навпаки, була образа: ми сидимо фактично без води та їжі, місто про нас не думає, не евакуює нас. Було сильне відчуття покинутості. Ми навіть не думали, що будуть бомбити центр Маріуполя. Думали, що це нашому селищу не пощастило, бо, можливо, це був якийсь стратегічний об’єкт", – розповіла Яворська.
Щоденник дівчинки, який вона вела у бомбосховищі в Маріуполі. Фото надала Наталія Яворська / graty.me
За її словами, до 15 березня російські військові зайняли більшу частину селища. Вони ходили будинками, прийшли і в це укриття і сказали, що всіх евакуюють.
"Ми запитали, чи можна залишитися – вони відповіли, що ні. І все, не можна. У наказовому тоні. Окрім укриття, нам нікуди було йти. Кільком чоловікам із великими сім’ями вдалося виїхати… У селищі було 2 тис. людей, нас було дуже багато. У нашій групі – приблизно 90 людей. Возили кілька разів. Це була примусова евакуація, ніхто з нас не хотів виїжджати з України. Якби у нас був вибір, ми б залишилися або виїхали б у бік України. Деякі говорили, що хочуть залишитися, але вони наказовим тоном казали, що це неможливо", – розповіла жителька селища.
Вона зазначила, що на той момент у більшості вже не було будинків і сховатися десь у селищі було неможливо.
"Усі здебільшого розмовляли з нами або як зі злочинцями, або як із конвойованими людьми, ми не мали права навіть дізнатися, куди нас везуть. Нам не казали до останнього. Якщо запитували: "Куди нас везете?" – відповідали: "У тепле місце". Усім своїм виглядом демонструючи, що ми мали би бути їм неймовірно вдячними за те, що нас звільнили від наших домівок", – розповіла Яворська.
Вона зазначила, що в неї з речей із собою була лише толстовка на ній і кілька забраних із дому фотографій. У деяких вивезених у такий спосіб людей не було навіть документів.
Українців привезли в окупований Новоазовськ, де організовано фільтраційні табори. Яворська наголосила, що росіяни самі їх так називають. Там жителям селища вдалося знайти інтернет і вони вперше дізналися, що бомбардують увесь Маріуполь. "А російські військові говорили, що вони вже захопили Київ і Харків", – зауважила вона.
"Фільтраційний табір – це такий намет, у якому сидить купа військових. Усі ми сиділи в автобусах, заходили по черзі. Спершу тебе фотографують з усіх боків, вочевидь, для системи розпізнавання облич, яку зараз впроваджують у РФ. Потім знімають відбитки пальців, але що найогидніше, їм було недостатньо цих відбитків, вони навіть долоні сканували з усіх боків. Потім ти проходиш допит для реабілітації: тебе запитують, які родичі лишилися в Україні, чи бачив ти переміщення українських військ, як ти ставишся до політики України, як ти ставишся до влади, як ставишся до "Правого сектору". Велика анкета, за якою тебе розпитають, але не жорстко. Далі було найбільш незрозуміле для мене: ти віддаєш свій телефон, вони під'єднують його до комп’ютера на 20 хвилин і викачують базу контактів", – описала те, що відбувалося, Яворська.
Після цього українців повезли автобусом у Росію.
Автобус із людьми з Маріуполя на прикордонному переході "Весело-Вознесенка" в Ростовській області РФ. Фото: EPA
"Російська Федерація починається зі шмону. Вибірково допитують жінок та чоловіків. Жінок менше, але я потрапила у список тих, кому не пощастило. Це п...здець, тому що ти сидиш два тижні у підвалі, тебе обстрілюють, і перша людина, з якою ти зустрічаєшся на волі, – це російський ФСБшник... Він мене допитував: чи знаю я про переміщення українських військ, що я знаю про українських солдатів і все таке інше. Але насправді більшість часу ми обговорювали мої стосунки. Це ФСБшника цікавило найбільше", – розповіла українка.
Після цього, за її словами, її сім'я намагалася самостійно виїхати, але їм не дозволили й вивезли автобусом у Таганрог, а звідти поїздом у Владимир. Із Владимира сім'я Яворської вже змогла виїхати – вони відмовилися від притулку, дісталися Ростова, де переночували у родичів, звідти – до Москви, потім – у Пітер, де змогли перетнути кордон. За словами Яворської, "виїжджати, як не дивно, було досить легко" – на кордоні був лише формальний допит для родичів.
Але дістатися до кордону реально зовсім не для всіх насильно "евакуйованих" українців. Тітка Яворської залишилася в РФ – вона не мала із собою паспорта. Щоб виїхати, їй потрібна довідка про повернення на батьківщину, але незрозуміло, як її зробити, бо українське консульство не працює. Наразі сім'я намагається вивезти її через посольство України в інших країнах.
Окрім того, проблеми виникли у тих, хто опинився без грошей. Навіть якщо їм вдається зв'язатися з родичами, скинути гроші нікуди. Деякі знаходять когось поруч, пересилають, і ті передають готівку в табір.
Тимчасовий центр для біженців у спортзалі школи в Таганрозі Ростовської області. Фото: EPA
Яворська розповіла, що телефонує друзям, які залишилися в таборах біженців, і намагається допомогти їм виїхати. Їм видали російські сімки, їх годують, але робота доступна лише низькооплачувана – касирами, продавцями супермаркетів. Декому видали одноразову допомогу в розмірі 10 тис. руб. (приблизно 3 тис. грн), але не всім.
"Плюс вони у місті, де повно техніки і на них дивляться з думками про біологічну зброю, від якої треба захищатися... Якщо їм дають не біженство, а тимчасовий притулок, вони зможуть виїхати у будь-який момент. Але ситуація із чоловіками незрозуміла. Тому що чоловіків-українців можуть не випускати з Російської Федерації. Усі, з ким я зв’язувалася, перебувають у сильній прострації, у всіх почалися проблеми зі здоров’ям. У багатьох бабусь ментальні проблеми – неясно, як організувати вивіз. У них не залишилося домівок у Маріуполі й сам факт кудись поїхати – це дуже складно", – підсумувала Яворська.
