-3 Київ
Данілкіна сказала, що багато місяців провела на передовій на запорізькому напрямку, де "стільки небезпеки було поряд", але відчувала, що щось трапиться саме в Херсоні.
10 лютого разом із побратимами вона їхала автомобілем, коли почався обстріл. За словами Данілкіної, в автомобілі, крім неї, було ще двоє військовослужбовців. Основний удар припав на бік, де сиділа Данілкіна. Інші військовослужбовці також дістали травми.
"Перший снаряд не влучив, другий теж, третій ліг зовсім близько. І його уламки пробили наскрізь машину... Ми їхали, неподалік був блокпост. І було зрозуміло, куди вони стріляли. Я впевнена, що "пташка" нас уже супроводжувала. Мабуть, третій чи четвертий вибух – пробивається машина. І я хапаюся... Двигун глушиться, але машина котиться, ми з'їжджаємо [на узбіччя] – я ось так ховаю голову, відводжу вбік. Бо одразу ж іще вибухи. Я хапаю ногу. І коли я вже розплющую очі, ми стоїмо на узбіччі... Ну, я все побачила: що все в машині вирвано... Я тримаю кістку... Бо все розірвано: уся штанина розірвана, видно, що шкіра – усе... І це було зрозуміло. Але не хотілося вірити. Дуже сильно не хотілося вірити", – сказала Данілкіна.
Вона згадала, що намагалася розпитати в товариша по службі, які травми дістала, оскільки сама оцінити свій стан не могла.
"Я кричала товаришу по службі: "Що там?!" Він дивився. Я бачила, як він опускає погляд, дивиться туди, повертається на мене – і в нього течуть сльози, він кричить. Усі в машині насправді на той момент кричали. Був пекельний біль, жахливий запах, жахливі почуття... Але, слава богу, мене врятували", – сказала Данілкіна.
Військовослужбовиця розповіла, що в неї із собою не було джгута і їй вдалося вижити лише завдяки тому, що ззаду їхали бойові медики.
"Вони підбігли до мене, наклали мені джгут. У цей момент обстріл [тривав]. Вони відбігли. Я заплющила очі й почала молитися, щоб не поцілило", – розповіла Данілкіна.
За словами військовослужбовиці, її швидко евакуювали до лікарні в Херсоні. В автомобілі, за її спогадами, "ногу поклали безпосередньо збоку".
"Я тоді вже зрозуміла... Коли мене підняли на руки, я відчувала, що нога висить, але не хотілося вірити. Я кричала, що я не хочу і не можу в це вірити, – згадала Данілкіна. – [У лікарні] мене переклали одразу на каталку, я кричала і просила, щоб швидше мені дали наркоз. Це був нестерпний, пекельний, лютий біль, якого я ніколи не забуду і який надає мені ще більше сил іти вперед".
За словами військовослужбовиці, отямилася вона вже в Миколаєві, куди її перевезли з Херсона. Вона добре пам'ятає діалог із лікарем, який її оперував.
"Коли я приїхала до лікарні, я пам'ятаю лікаря над собою. І я кажу: "Будь ласка, скажіть – не обіцяйте, просто скажіть: [є] хоч 1%, що можна врятувати її?" Він сказав: "Так". Але я вірила, що ні. Мені здається, він просто не хотів мене засмучувати. Цей лікар – він плакав, коли мене оперував", – розповіла Данілкіна.
Військовослужбовиця втратила багато крові. Медики сказали їй, що "буквально 10 секунд" – і її могли не врятувати.
"Мені просто пощастило, що мені вчасно наклали джгут. Я б не доїхала просто до лікарні", – зазначила Данілкіна.
Військовослужбовиця зараз готується до протезування.
