Блогер Ходза: Пост топ-блогера про комерційну компанію коштує $150–300. Політичний пост коштує удвічі більше – приблизно $600 

Він входить до сотні найпопулярніших блогерів українського сегмента Facebook, їдко і дотепно висміює як реалії вітчизняної політики, так і маразми кремлівської пропаганди. Десятки тисяч підписників знають його під ніком Антон Ходза і з кумедною аватаркою а-ля "ботанік із гітлерівськими вусиками".

У реальному житті блогер зовсім не схожий на свого віртуального персонажа ні зовні, ні за стилістикою спілкування. Ходза – веселий троль, який працює, згідно з профілем у соцмережі, "заступником заступника із політичного виховання в міністерстві важливих справ". Автор Ходзи – стриманий, спокійний киянин, на вигляд йому приблизно 30 років, працює у сфері бізнес-комунікацій.

В інтерв'ю "ГОРДОН" Антон Ходза розповів, чому не розкриває свого справжнього імені, за які пости росіяни банили його у Facebook, як ставиться до "порохоботів" і чому гумор – один із найважливіших інструментів в інформаційній війні і в розвитку суспільства.

Ходза – це моя психотерапія: щоб не тримати в собі хвилювання й емоції – пишу у Facebook

– Чому публічно не розкриваєте свого справжнього імені?

– Не хочу змішувати Facebook із роботою. Коли з'явився Антон Ходза, я працював у піарі: спілкувався з бізнес-партнерами, компаніями, журналістами. Не хотілося, щоб при кожній зустрічі мене ліктем штовхали: "О, так це ти ту фігню запостив?!"

– Коли саме з'явився ваш віртуальний персонаж Антон Ходза?

– Задовго до другого Майдану, у 2009 році. Спочатку Facebook я серйозно не сприймав. Тоді був популярний "Живий журнал", я там проводив більше часу. Як більш-менш завершений літературний образ Ходза сформувався ближче до Майдану. Саме тоді в мене різко зросла аудиторія. Напевно, люди шукали нові джерела інформації і я попав у потік.

– Яке визначення даєте: Антон Ходза – він хто?

– "Щоб не плакать, я сміялась", як писала Леся Українка. Ходза – це моя психотерапія: щоб не тримати в собі хвилювань та емоцій – пишу у Facebook.

– Порівняно з Михайлом Саакашвілі, у якого більше ніж 900 тисяч підписників, або Арсеном Аваковим (400 тисяч), ви явно не топ-блогер – у вас усього 50 тисяч. Однак у соцмережі вас знають усі. Чому?

– У Саакашвілі й Авакова і має бути більше підписників. Це нормально, вони політики. У 2009 році, коли політик заводив свою сторінку в соцмережі, це було дивиною. Наприклад, на президентських виборах 2010-го той же Яценюк одним із перших залетів у Facebook, Twitter і "Живий журнал". Ясно, що його сторінки вела прес-служба, але ще кілька років тому акаунти українських політиків у соцмережах були новинкою, зараз – обов'язкова умова.

– Так чому Ходзу знають усі, хто активно користується Facebook, у чому секрет?

– Напевно, у тому, що серед 400 тисяч підписників Авакова більшість – звичайні громадяни. А в мене серед 50 тисяч підписників переважно професійна медійна аудиторія: журналісти, піарники, політтехнологи. У цьому разі інструменти "лайк" та "репост" працюють ефективніше.

Спробуйте у Facebook написати "Механіка чи автомат?", "Canon чи Nikon?", "iPhone чи Samsung?" – зберете тисячі коментарів, це тема для срачу на рівному місці

– Ваш найпопулярніший запис за вісім років існування в соцмережі?

– Ой, це був найтупіший пост, який тільки можна собі уявити. У соцмережах чомусь дуже популярні загадки з каверзою. Наприклад, математичні картинки в стилі "Скільки вишеньок на картинці?". Я одного разу повісив таку картинку – була дика кількість коментарів, лайків, репостів.

– І про що це свідчить?

– Що люди не дуже люблять серйозні теми. Пишеш на дійсно важливі теми – про інформаційну агресію Росії, про внутрішньоукраїнські проблеми – шукаєш підтримки суспільства, але... Серйозний пост ніколи не розійдеться так, як приколи або свідомо "срачні" теми. Спробуйте у себе у Facebook написати "Механіка чи автомат?", "Canon чи Nikon?", "iPhone чи Samsung?" – зберете тисячі коментарів, тому що це тема для срачу на рівному місці.

Усі медійники це зазначають, усі плачуть: як тільки намагаєшся щось серйозне і важливе донести – аудиторія іде. Люди не хочуть напружуватися, їм не потрібні складні меседжі. Я і по собі це бачу. Мені теж не завжди хочеться напружуватися, ледве вникаю в судову або медичну реформи, схему "Роттердам плюс" і так далі. Це не моє, я в цьому нічого не розумію. Можу поставити лайк-репост, але це буде без душі. Однак за останні роки число людей, які якісно і критично мислять, помітно збільшилося.

– Найпровальніший ваш пост?

– Були моменти, коли я лажанувся і повівся. Замість того, щоб перевірити інформацію 10 разів, – ухопився і поніс її далі за принципом: "А-а-а, зрада!" Потім виявлялося, що це не зовсім так, або зовсім не так. Потрібно знаходити в собі сили вибачитися і написати правду про власну лажу.

– А можна швиденько стерти пост, поки ніхто не бачить.

– (Усміхається). Було. Точно вже не пам'ятаю, здається, пост був пов'язаний з особистим випадом проти політика. Написав щось, а потім самому стало незручно. Мучишся докорами сумління і... видаляєш. Один–два рази було і таке.

Перший раз забанили, коли я вивісив мішень із Путіним. Другий раз – за мішень із Кадировим

– Коли ваш проект із відверто розважального перетворився на інформаційно-волонтерський?

– Відразу після Майдану і з початком анексії Криму. До цього я стібався над внутрішніми ворогами України – усякими януковичами, льовочкіними і клюєвими. Як тільки в гру включилася Росія, усвідомив: ось справжній ворог – і перемкнувся на інформаційну антикремлівську війну.

– Скільки разів вас банили?

– Разів п'ять точно, переважно з російської лінії. Перший раз забанили, коли я вивісив мішень із Путіним. На мене наскаржилися і заблокували через день. Другий раз забанили за мішень із Кадировим.

Одного разу пішов в бан за слово "хохли". Тоді якраз пішла хвиля мема "А че там у хохлов?". Ми обстьобували, як російське ТБ усі ефіри присвячує винятково темі України. У підсумку самі росіяни почали масово скаржитися на пости: мовляв, обзивають українців хохлами, принижують гідність. Facebook став пачками банити українських блогерів, хоча слово "хохли" ми використовували в іронічному сенсі.

– Остання хвиля банів популярних українських блогерів була минулого року. У 2017-му така масова атака зникла. Із чим ви це пов'язуєте?

– Думаю, кремлівські бюджети переорієнтувалися. Росія зараз доблесно "воює" зі США і в Сирії. Найімовірніше, на український напрям уже немає таких грошей, бюджет просів. Аби вести інформаційну війну в інтернеті, потрібно утримувати значний штат співробітників. Зрозуміло, що якісь агенти впливу продовжують працювати в українському полі, але не так масово, як раніше.

– А самі баните тролів, ботів або ватників?

– Зараз так. Раніше розважався: залишав парочку, які забрідали до мене з Росії. З ними можна було розважитися: постібатися, поганяти день–два – а потім усе одно забанити. З російськими ватниками, звичайно, веселіше – вони шизануті. Але все одно їх баню. Втомився, не приносить задоволення.

– Як чините з українськими ватниками?

– Якщо трапляється більш-менш адекватний, який не скочується до образ, – залишаю для плюралізму думок. Але відвертих ідіотів, навіть якщо вони не ватники, баню. Особливо тих, хто пачками постить образливі картинки про українців.

– Хто з блогерів вам подобається?

– Ті, хто пише легко і з гумором. Наприклад, Іван Оберемко. Багато хто чомусь упевнений, що я і він – одна і та ж людина. Оберемко пише відверто і яскраво те, що його щиро зачіпає. Я взагалі люблю щирість у людях.

Подобається стиль Сергія Микити, він додає західно-українського колориту у фейсбучне життя. З російських блогерів стежу за Максимом Горюновим, він космополітичний і налаштований вельми проукраїнськи, з ним можна вести діалог.

– Тобто популярного в українському сегменті Facebook принципу "якщо російська – значить, нах...й" не дотримуєтеся?

– Ні.

Упевнений, що якби на президентських виборах переміг не Янукович, а Тимошенко – Майдан зачистили б миттєво. У Юлії Володимирівни навіть докорів совісті не було б

– З українських політиків або чиновників у кого найцікавіший акаунт?

– Стежу за Омеляном (Володимир Омелян, міністр інфраструктури України. – "ГОРДОН") – він відкритий політик нової формації, який не відмовчується, а виходить до людей. Нефьодов (Максим Нефьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі. – "ГОРДОН") цікаво пише. В обох яскравий авторський стиль, видно, що самі пишуть, а не прес-служба.

– А хто з нашого політикуму найнудніший у Facebook?

– Нардепи, які бояться здатися живими і смішними. У них усі пости як під копірку: ми пофарбували під'їзд, установили дитячий майданчик, зустрілися з виборцями... Це дуже нудно, я на таких не підписуюся.

– Ви регулярно стібетеся над топ-політиками. Хто з них найдотепніше реагував на ваші випади?

– Аваков, як не дивно. Нещодавно прийшов до мене в коментарі. У мене був пост про сина Нестора Шуфрича. Його після ДТП у центрі Києва почали нахвалювати: мовляв, молодець, не втік, а надав допомогу збитому ним пішоходу. Ось я і запропонував вручити Шуфричу-молодшому нагородний пістолет від Авакова.

– І як відреагував глава МВС, який тільки у 2014–2016 роках уручив 1322 одиниці нагородної вогнепальної зброї, 122 з яких було видано нардепам?

– Лайкнув пост, написав у коментарях: мовляв, так, ще безплатну путівку в Сибір уручу.

– А Юлія Володимирівна?

– Її взагалі потрібно якнайшвидше прибрати з політичного життя України. Не тільки її, ще Медведчука, Новинського, Бойка і далі за списком.

Я бачу в Тимошенко потенціал диктатора. Упевнений, що якби на президентських виборах 2010-го переміг не Янукович, а вона, Майдан зачистили б миттєво. У Юлії Володимирівни навіть докорів совісті не було б. Із нею такі фокуси не проходять.

Перебування Тимошенко на вершині влади становить небезпеку всій Україні. Мені дуже не подобається, що вона і її команда обрали шлях критикувати все і з будь-якого приводу. Тимошенко відверто пофіг на країну, у неї одна мета – дорватися до вершини влади.

– Ого, який емоційний спіч. Упевнена, до президента ставитеся не менш критично.

– Для багатьох Порошенко став сильним розчаруванням. Дуже сильним. При тому, що я від нього багато і не очікував, чудово розумів: він – людина з бізнесу, довго перебуває в українській політиці, обріс зв'язками-контактами. Хотілося б, аби він був іншим, наприклад, порубав і пересаджав усіх регіоналів. Але я розумію: цього не буде.

Намагаюся не влізати у внутрішні розбірки, тому що для початку треба розібратися з головною загрозою – Росією. Внутрішньоукраїнські срачі нас тільки роз'єднують. Але це не означає, що не треба реагувати на обурливі факти корупції у владі.

У людей дуже коротка пам'ять. Будь-який зашкварений політик може тихо відсидітися півроку–рік і знову стати красенем в очах народу

– Як ставитеся до ідеї, що під час війни, де інформаційно-пропагандистська складова відіграє величезну роль, владу критикувати не можна?

– Не згоден. Владу можна і треба критикувати, але потрібен баланс. Порівняно з януковичами, ющенками, кучмами і кравчуками у Порошенка ще є шанс стати найбільш нормальним президентом України. Але для цього потрібна система стримувань і противаг у вигляді державних інституцій. У США, наприклад, це роблять суди і парламент. У нас, на жаль, довіра до цих інституцій мізерна. У підсумку, коли Порошенко чинить неправильно, його осмикує тільки суспільство.

– Суспільство різним буває, не мені вам розповідати про безкорисливих і не дуже "порохоботів".

– У людей чомусь дуже коротка пам'ять. Будь-який максимально зашкварений політик може тихо відсидітися півроку–рік і знову, наче й не було нічого, стати красенем в очах народу. Розумію, зараз щодоби йдуть величезні інформаційні потоки, скандали живуть максимум кілька днів і забуваються.

На жаль, практика показує: якщо фігуранти скандалу відмовчуються – вони виграють. Розумію, є політичні домовленості. Але крім політичних розкладів є ж і загальнолюдські цінності. Підсрачуючи і топлячи нормальну опозицію, влада робить велику помилку.

– Скільки разів вам надходила пропозиція опублікувати той чи інший хвалебний пост про владу?

– Жодного разу, навіть у приват не писали.

– Ага, значить, ви не достатньо популярний і впливовий блогер.

– Мабуть, так (сміється). Від політиків пропозиції зустрітися або якось мене задобрити точно не надходили. Переважно комерційні пропозиції сиплються. Щось на кшталт: а можеш написати про наш шиномонтаж і скільки коштує твій пост?

– Якщо шиномонтаж дійсно хороший, чому б і не прорекламувати?

– Та ну... Проплачений пост завжди видно, і це не приносить жодного задоволення. У мене є робота, яка дає дохід. Точно не хочу змішувати свій Facebook із грошима.

– Ви не в курсі розцінок за той чи інший пост у соцмережі, хоча б приблизно?

– Чому "приблизно"? Я точно знаю. Є списки блогерів, які ходять по агентствах і клієнтах. У середньому, залежно від кількості підписників, один пост у топ-блогера коштує $150–300. Але це пости про комерційні компанії або продукти. Політичний пост коштує удвічі більше – приблизно $600.

Скільки з цих грошей отримують безпосередньо блогери – не знаю, тому що в цьому ланцюжку багато посередників. Зазвичай заради одного поста політикам немає сенсу когось купувати, намагаються брати на місячний абонемент.

– Назвіть хоч одного блогера на місячному абонементі у політиків.

– Не варто озвучувати, у мене немає доказів. За моєю інформацією, воліють купувати не стільки блогера (це не так ефективно), скільки так звані ботоферми. Вони взагалі здаються в оренду під якісь проекти. Наприклад, у політика виникла проблема: у мережу злили відео, яке його дискредитує. Політик наймає ботоферму, яка активно обіляє його в мережі або розпорошує увагу аудиторії.

"Юлеботи" давно вимерли через нестачу фінансування. Ті з них, хто ще бігає по Facebook, – жалюгідні залишки колишньої розкоші. Переважно це божевільні тьоті

– Поговоримо про так званих "порохоботів", але не анонімних, а відкритих.

– "Відкритих" – це як?

– Наприклад, Роман Донік або Юрій Бірюков, у якого що не пост – суцільна ода президенту.

– На Доніка періодично натикаюся в мережі, але не підписаний – нецікаво. Бірюков узагалі радник Порошенка, що ви від нього хочете?

– Тобто вас не бентежить його, перепрошую, лизоблюдський стиль?

– Спокійно до цього ставлюся. У Бірюкова свої кар'єрні завдання. Я за баланс, навіть у такому вигляді. У мене багато Facebook-друзів, які відверто виступають за або чітко проти президента. Іноді в коментарях під моїми постами вони навіть лайкають один одного.

– Хто, на вашу думку, ефективніше працює в сенсі впливу на аудиторію в соцмережах: "порохоботи", "юлеботи" чи ті, хто топить за "Народний фронт"?

– "Юлеботи" давно вимерли через нестачу фінансування. Ті з них, хто ще бігає по Facebook, – жалюгідні залишки колишньої розкоші і слави. Переважно це божевільні тьоті, які вриваються і намагаються захищати Тимошенко. Хоча я пам'ятаю силу "юлеботів" у 2010–2012 роках, коли вони постійно паслися в коментарях під статтями і новинами на "Українській правді", "Корреспонденте" тощо.

– То хто найсильніший і найвпливовіший з усіх підгодованих блогерів і ботів українських політиків?

– Думаю, поділ на "порохоботів", "юлеботів" та інших узагалі не точний. По-перше, "порохоботи" – не монолітна структура, там усередині різноманітні групи, зокрема щиро переконаних. У них різні стилі, меседжі, теми, але загальна мета – захистити президента.

По-друге, в Україні ще ніхто не провів нормального розслідування щодо проплачених ботів у мережі. Не провів і не проведе, тому що важко знайти докази – немає єдиного центру координації та чіткого підпорядкування. На відміну, до речі, від Росії з її ольгінськими ботами. Ольгінські взагалі працюють примітивно і грубо: беруть масою і тупими вкиданнями.

Український сегмент Facebook я не поділяю на "порохоботів"–"юлеботів", а на два умовні табори: зрада і перемога. Зрадофіли – окреме складне явище. Там узагалі неможливо зрозуміти, від душі людина мочить владу чи дістала завдання з центру. Наприклад, той же Юрій Касьянов робить це від душі.

Уважаю, що має бути баланс сил, намагаюся максимально його дотримуватися. Наприклад, якщо бачу, що зрадофіли перемагають, а із Facebook котиться чергова істерика, і в людей опускаються руки – намагаюся трохи підтримати бік позитиву і перемог. Або навпаки: якщо до скреготу в зубах котиться "побєдоносіє" – пощу зраду.

Мені здається, саме в балансі і є наш шлях. Я взагалі люблю різноманітність думок, тільки до ватників ставлюся дуже негативно.

Що робити з українськими ватниками? Усіляко їх видавлювати. Звідусіль. Нехай їдуть туди, де їм добре, – в Росію

– Є рецепт, що робити з ватниками? Маю на увазі не російських, із ними все зрозуміло, а українських.

– Усіляко їх видавлювати. Звідусіль. Нехай їдуть туди, де їм добре, – в Росію, за яку вони так топлять, розповідаючи: мовляв, це не війна, а політичні розбірки, насправді український і російський народи – брати навіки.

– Ви ж самі говорили, що віддаєте перевагу балансу і різноманітності думок.

– Не стосовно ватників. Їм треба створювати некомфортні умови, але в межах закону. І видавлювати їх звідусіль: із соцмереж, політики, бізнесу і країни.

– У "межах закону" – це як?

– Завжди є до чого докопатися, у нас це відмінно вміють, зокрема правоохоронці і силовики.

У мене немає мети переконати українських або російських ватників. Моя мета – зробити їм максимально боляче, дезорієнтувати їх. Коли у ватника, як кажуть, "горить пердак" – це заважає йому адекватно думати і щось вирішувати.

– Ваша найбільш вдала антиватна інформаційна кампанія?

– У 2014-му ми з волонтерами випустили колоду карт "Бий падлюку. Їх розшукує український народ" із портретами головних бойовиків "ДНР" і "ЛНР". Ці колоди роздають бійцям АТО, щоб вони запам'ятовували обличчя терористів. Мішені з обличчями путіних і кадирових ми снайперам передавали, щоб тренувалися.

Ще була серія бордів, які розміщували біля адміністративного кордону анексованого Криму. Першим із них був борд із сатиричним закликом українцям, які їдуть на відпочинок до Криму: фотографуйте всі військові об'єкти окупанта! Зрозуміло, що частина співгромадян їдуть на анексований півострів до рідних. Але є й ті, хто вважає: "А чого б у Криму не відпочити, ми ж брати?".

– Як думаєте, коли закінчиться війна в Україні?

– Тільки коли Росія розвалиться. Це наш єдиний шанс на порятунок. Один час я вважав, що розвал Росії буде пов'язаний з агресивною економічною політикою Китаю. Зараз думаю, що першим вибухне Північний Кавказ – там уже халіфат якийсь зароджується.

– Тобто з відставкою Путіна військова агресія Кремля не закінчиться?

– Навіть якщо Путін помре – нічого не зміниться, там таких путіних – ціле Політбюро. Треба, щоб тисячі людей у владній верхівці Росії одночасно померли, щоб агресія проти України припинилася.

– Дайте пораду, як позбутися від лайкозалежності, коли опублікуєш пост, а потім кожні п'ять хвилин перевіряєш: хто лайкнув або репостнув.

– Мені важливо не скільки лайків, а від кого вони, щоб зрозуміти, до якої конкретної аудиторії дійшов мій меседж. Це може бути і 50 лайків, але якщо вони від лідерів думок – мені це важливіше.

– Що має статися, щоб ви розкрили своє ім'я публічно?

– Нічого, мене і так усе влаштовує. Хоча давно морально готовий, що рано чи пізно моє справжнє ім'я зіллють у мережу.