Іноземцев: Для України настав унікальний момент – країна може стати базою індустріальної Європи G

Безпрецедентний економічний струс 2020 року, на загальну думку, драматично змінить картину світу, звичну нам. Для України ця нова економічна реальність може виявитися привабливішою, ніж та, що залишається в минулому, із двох причин.

З одного боку, десятиліттями Україна була у критичній залежності від постачань енергоносіїв ззовні; хоча із 2015 року Україна відмовилася від постачань російського газу, країна імпортувала газ, нафту, бензин і навіть вугілля на загальну суму $12,2 млрд 2019 року, що становить величезні 7,85% ВВП країни (у Німеччині імпорт енергоресурсів – приблизно 2,52% ВВП). Низькі ціни на нафту, які, імовірно, збережуться протягом кількох років завдяки величезному перевищенню пропозиції над попитом і зростанню конкуренції між основними виробниками, можуть трансформуватися в нижчі витрати виробництва в Україні, що, зі свого боку, може стати важливим аргументом для розвитку переробної промисловості. У ситуації, коли енергетичний ринок із "ринку виробників" перетворюється на "ринок споживачів", відкривається один зі шляхів для сучасної реіндустріалізації України. Дефіцит кваліфікованої робочої сили можна було б компенсувати найманням українців, яким уже не так активно, як раніше, пропонують роботу у Європі.

З іншого боку, пандемія коронавірусу не виникла нізвідки. Вона прибула з Китаю, країни, яка протягом останніх років розвинулася в найбільший світовий виробничий майданчик, індустріальний центр, який постачає і у США, і в Європу практично все необхідне. Тепер з'ясували, що китайське керівництво дезінформувало світову спільноту про строки і масштаби поширення коронавірусної інфекції, корумпувало і некоректно використовувало міжнародні медичні організації, не змогло забезпечити ізоляції своїх громадян, які продовжували міжнародні поїздки після того, як уже стало відомо про небезпеку. У підсумку можна очікувати охолодження відносин між Заходом і Китаєм упродовж найближчих років – і цей тренд може стати навіть глибшим, зважаючи на те, з яким напором Китай намагається перекласти відповідальність за пандемію на інші країни, аж до звинувачень США у поширенні вірусу в Ухані. Звісно, я підтримую ту думку, що шанси домогтися від Китаю компенсації за завдані збитки дорівнюють нулю, але водночас немає сумнівів, що в найближчому майбутньому Китай сприйматимуть як несприятливе і просто небезпечне місце для американського і європейського бізнесу.

Обидва чинники мотивуватимуть країни Заходу до перегляду підходу, за якого виробництво розміщується в Китаї. У США зміни вже почалися, між 2017 і 2019 роками американський імпорт із п'яти найбільших торговельних партнерів залишався практично незмінним – на рівні $1,4 трлн, тоді як частка Китаю знизилася на 10,5% – до $452,2 млрд, а частка Мексики зросла на 14,1% – до $358,1 млрд.

Беручи до уваги тренд першого кварталу 2020 року, можна очікувати, що Мексика стане найбільшим зовнішньоекономічним партнером США вже наступного року.

Я думаю, що Європа піде за прикладом Штатів: французи і британці вже почали висувати претензії Китаю, а Пекін майже напевно відмовиться задовольняти вимоги європейців. Але Мексика багато років була для Америки запасною виробничою базою, а Європі знадобиться більше, ніж Чеська Республіка чи навіть Польща, для розгортання виробництва. Окрім того, потрібно пам'ятати, що рівень зарплат у більшості центрально-європейських держав зараз суттєво вищий, ніж у Китаї. Тому я б вважав, що в нинішніх умовах Україна як проєвропейська країна з угодою про асоціацію з ЄС може опинитися у фокусі уваги європейських індустріальних компаній, тим паче що багато хто з їхніх постачальників уже має у країні робочі фабрики й заводи.

Отже, найважливішим завданням, що стоїть перед українським керівництвом, є створення робочої системи залучення у країну європейського бізнесу. Звісно, у посткоронавірусному світі із закритими кордонами і зниженням рівня довіри, у Києва немає шансів увійти у Європейський союз, що привело б до буму європейських інвестицій, як це сталося раніше у Словаччині, Естонії чи Хорватії. Але третій шанс відкривається Україні дивовижного 2020 року. 31 січня Великобританія остаточно покинула ЄС, і до кінця року Лондон має презентувати нову стратегію співпраці, яка так чи інакше має ґрунтуватися на засадах тісної економічної кооперації, близької до спільного ринку. Я думаю, що Україні варто не тільки уважно стежити за діями Великобританії протягом найближчих місяців, а й запропонувати британцям будь-які види співпраці. Після виходу Великобританії, імовірно, з'явиться нова модель, в основі якої застосування в деякому обсязі законодавства ЄС, зона вільної торгівлі з ЄС, і внесок у європейський бюджет замість запитів про фінансову допомогу; таку модель цілком може реалізувати Україна як основу для перетворення на індустріальну базу Європи на сході. Навіть більше, інституційна межа для такого перетворення вже є: із 1960 року до 1973 року Британія входила у Європейську зону вільної торгівлі, сплячого інституту, який Лондон і Київ здатні оживити. Я не стану тут детально описувати можливу архітектуру угоди (я виклав її у статті Inozemtsev, Vladislav. "Du Brexit et de la 'nouvelle AELE' " in: Politique étrangère, 2020, No 2), але хочу зазначити, що для України настав ідеальний момент для економічного і зовнішньополітичного прориву.

Звісно, не існує й не може існувати гарантій, що Україна скористається (або що Україні дадуть скористатися) шансом, який відкривається, у найкращий спосіб. Однак хочу зосередитися на трьох важливих пунктах, які матимуть критичне значення для майбутньої України.

Перше, я поважаю зусилля України щодо демонополізації аграрної промисловості та відкриття ринку землі, але я б зауважив, що немає доказів того, що країна такого розміру, як Україна, може забезпечити собі успішне майбутнє, спираючись на сільське господарство. Робити ставку на нього – отже, вибирати стратегію країни третього світу, яка виробляє товари, пропозиція яких завжди буде великою. Економічна історія демонструє, що тільки індустріальні нації стають "тиграми", тоді як інші зісковзують до регресу.

Друге, я б хотів згадати, що жодна індустріальна нація не досягала успіху в ізоляції. Усі вони – в Азії, Європі або Америці – тісно кооперувалися (чи навіть координувалися) з постіндустріальними силами. Останні були джерелами технологій та інвестицій, але також і великим експортним ринком збуту для індустріальних націй, що розвиваються. Парадигму "гусей, які летять", давно застосовану Японією, а потім Кореєю, Тайванем і В'єтнамом, варто відтворити й між Великобританією та ЄС, Центральною Європою й Україною.

Третє, для країни, яка розташована на межі між Європою і не-Європою, і політично, й економічно, найважливіше завдання – зважити та зіставити всі наявні можливості, щоб зробити свій вибір. На тлі докорінної трансформації Старого Світу, яка, можливо, приведе до того, що часто називали "Європа двох швидкостей", Україна може нарешті зайняти унікальне місце, перебуваючи одночасно й усередині, і зовні, використовуючи переваги й від вбудованості, і від свободи від обмежень, які накладають структури й інституції Європейського союзу.

Щоб дослідити ці можливості та щоб дістати з них користь, від українського керівництва потрібні компетентність, рішучість, але сьогодення я вбачаю як le jour de gloire (день слави – фр.), із перших рядків Марсельєзи. Якщо ці можливості буде втрачено, це стане втратою і для європейців, і для українців.