Івлєва: Навіть у Росії ніхто остаточно не скасував поняття совісті та сорому. Мені соромно і совісно за те, що робить моя країна G

Відомий фотограф, волонтер, активіст і блогер Вікторія Івлєва – одна з небагатьох російських журналістів, які відкрито підтримують Україну. Від початку війни на Донбасі разом із харківськими активістами допомагала жителям східних областей виїхати з окупованих територій, доправляла під фронтові міста і села медикаменти та продукти.

Уродженка Ленінграда і випускниця факультету журналістики Московського держуніверситету Івлєва працювала в багатьох гарячих точках на території колишнього СРСР. Першим воєнним конфліктом, який вона висвітлювала як фотокореспондент, став Нагірний Карабах на початку 1990-х. Окрім того, багато працювала в небезпечних гуманітарних місіях в Африці, зокрема в Руанді під час геноциду місцевого населення.

Івлєва була і залишається донині єдиним журналістом, який побував у четвертому блоці ЧАЕС. За серію знімків про чорнобильський реактор її нагородили престижною премією World Press Photo Golden Eye. Роботи Івлєвої публікували в найбільших світових виданнях, зокрема німецькому Der Spiegel, французькому Le Figaro, британському The Guardian і американському The New York Times.

В інтерв'ю "ГОРДОН" Вікторія Івлєва розповіла, навіщо знову приїхала до України, хто передав їй інформацію про звільнення українського заручника Олега Сенцова, яка виявилася фейком, чому президент РФ Володимир Путін ніколи не відійде від влади і як їй, вільній людині, живеться у невільній країні.

– Вікторіє, що ви робите в Києві?

– Робила невдалу спробу потрапити до "ихтамнетов" – російських громадян, засуджених в Україні за участь у терористичних організаціях "Линири" і "Динири".

– Чому спроба не вдалася?

– Якщо чесно, я й сама не дуже розумію. Зовсім недавно ваша чудова журналістка Олена Лунькова з телеканала СТБ зробила серію репортажів про росіян, які воювали на неконтрольованій території і яких засудили українські суди. Олені вдалося поговорити із чотирма ув'язненими, й у мене було враження, що вони розмовляли з нею абсолютно відкрито і вільно.

У Росії про цих людей практично не знають, навіть у ліберально налаштованих колах. І мені теж захотілося про них розповісти для російської аудиторії. Однак я отримала офіційний лист із української пенітенціарної системи, у якому повідомляли, що керівництво не проти таких контактів, але самі в'язні просять, щоб до них більше не приводили жодних журналістів.

– Як думаєте, чому вони більше не хочуть спілкування із журналістами?

– Ну от не знаю, що й думати. Виходить так: Україна має бути зацікавленою у тому, щоб інформація про цих людей поширювалася максимально. Тим паче, що 22 особи написали президентові РФ прохання обміняти їх на політв'язнів, які сидять у Росії. А ось Росія, яка, з огляду на все, давно забула про існування цих громадян, напевно, не дуже хоче, щоб про них хтось знав і згадував. Але я не можу нікого тут звинувачувати прямо.

– За офіційними даними, у наших в'язницях зараз 23 громадянина РФ, які воювали на сході України.

– Сімох із них уже засудили, вони сидять у колоніях. Із ними я і хотіла зробити інтерв'ю. Мені дуже цікаво зрозуміти, як можна було задурити голови своїм громадянам настільки, що вони взяли до рук зброю і пішли воювати в чужу країну? Країну, із якою ми дружили все їхнє життя. Я не знімаю особистої відповідальності із цих людей, але знаю, якою величезною була роль державної пропаганди в їхніх вчинках.

З іншого боку, держава годує тебе киселями Дмитра Кисельова і солов'їними трелями Володимира Соловйова? Не їж киселю і не слухай трелів – ти вільний у своєму виборі. А якщо повівся, повинен усвідомлювати міру власної відповідальності, для тебе особисто вона вже настала.

Мені дуже шкода, що з моєї затії нічого не вийшло, тому що, звичайно ж, жителі Росії повинні знати: ці люди є, вони скоїли злочин, тому що найманство – це злочин. Із репортажу Олени Лунькової я зрозуміла, що навіть не всі матері російських засуджених знали, що їхні сини воювали в Україні, а зараз перебувають там само, але в тюрмі. І держава не робить нічого, щоб їх обміняти. Навіть багатослівна Марія Захарова мовчить (речниця російського МЗС. – "ГОРДОН").

Вікторія Івлєва: "Як можна було задурити голови громадянам, що вони взяли в руки зброю і пішли воювати в чужу країну?" Травень 2017-го, Донецька область, неподалік від пункту переходу на неконтрольовані території. Фото: Victoria Ivleva / Facebook

– Припустімо, побачила б ваш репортаж про "ихтамнетов" якась кількість росіян, і що? Кремль давно чітко дав зрозуміти: нікого обмінювати не будемо.

– Звичайно, через мій репортаж нікого нікуди не обміняють. З іншого боку, ніколи не знаєш, що стане останньою краплею. Навіть у Росії ніхто остаточно не скасував поняття совісті та сорому. Мені соромно і совісно за те, що робить моя країна. Я не припиняю її любити і саме тому роблю все, що є в моїх крихітних мурашиних силах, щоб показати: у Росії є і якісь інші люди, які не підтримують політики держави. Люди, які вважають, що будь-який конфлікт потрібно розв’язувати за допомогою мізків, слів, серця, а не за допомогою ракет і танків. Ось я одна із цих людей.

– Чудово пам'ятаю, яка інформаційна хвиля піднялася навколо Віктора Агєєва – російського військовослужбовця-контрактника, затриманого українськими військовими в зоні АТО влітку 2017 року і засудженого до 10 років позбавлення волі за участь у терористичній організації "ЛНР". Я брала інтерв'ю у матері Агєєва Світлани. Він, до речі, у списку 23 росіян, яких Україна готова обміняти. Знову-таки привернення уваги до теми нічим не закінчилося, хоча в Росії багато хто дізнався про Агєєва.

– І що тепер, скласти руки? Є речі, які треба робити хоча б тому, щоб самому було трохи менше соромно за свою країну, яка напала на сусідню державу.

– Усередині Росії повно роботи для правозахисників і волонтерів на зразок вас. Повно страхітливих історій, де потрібна ваша енергія, щоб освітити, написати, привернути увагу. Навіщо вам Україна?

– Тому що це і наша проблема теж. Ну а як? У нас сидять ваші незаконно засуджені громадяни – наприклад Олег Сенцов, вирок у справі якого я уважно читала і переконана на мільйон відсотків: ця людина не робила того, що їй інкримінували. Я не перший день читаю кримінальні справи та вироки. Зрозуміло, що його обмовили.

– Проговорімо одну болючу тему. Уночі 12 серпня на своїй сторінці у Facebook ви написали: "Олег, здається, урятований! О 23.00 літак із ним вилетів із Салехарда. Сподіваюся, наступна зупинка – Київ. Усе!" У вашого поста була божевільна кількість лайків-репостів. На жаль, інформації не підтвердили. У мене залишилося відчуття ФСБшного розводу: російські спецслужби вкинули дезінформацію через вас – людину, яка має абсолютну довіру аудиторії.

– Ні-ні, не було жодних підступів ФСБ. Та й навіщо їм це?

– Наприклад, Кремль вів чергові торги, намагався якомога вигідніше обміняти Сенцова, вирішив набити йому ціну і вкинув дезінформацію, щоб показати: дивіться, як українське суспільство чекає на звільнення Олега, погоджуйтеся на наші умови.

– І яку ціну було набито? Ну, виставили мене дурепою, і який у цьому сенс? Насправді це проста історія двох лохів – мене і єпископа.

– Якого єпископа?

– Григорія Міхнова-Вайтенка, єпископа Апостольської православної церкви, сина поета Олександра Галича. Він у цей час був у Лабитнангі, намагався добитися зустрічі з Олегом.

Я стежила за справою Олега від самого початку. У моєму телефоні, який відібрали у Станиці Луганській, коли мене взяли в полон, зберігалася смс від подруги, яка була в залі суду, де оголошували вирок Сенцову і Кольченку. У смс було чотири слова: "Олег 20, Саша 10". Я прочитала це і довго сиділа, як отупіла...

Це літо було літом страшних і сумних подій, одна з яких – смерть Володимира Войновича. Він був людиною-камертоном, безстрашним та іронічним. Коли він пішов, простір навколо став порожнім, ніким більше заповнити. Я була на його похороні й подумала: а ось що б Володимир Миколайович зробив, якби він був живим і молодшим? Чи боровся б він за Сенцова всіма доступними способами? Без сумніву. Небеса не дали мені таланту Войновича, але дали якусь кількість енергії, і я зрозуміла: треба і далі боротися за Сенцова та інших, тому що це боротьба не тільки за людське життя, але й за правду, за яку Войнович завжди хоробро бився. І, взагалі-то, переміг.

Усе якось сплелося в одне, я регулярно ходила на пікети, підписувала все, що можна, скрізь говорила про Сенцова, дуже емоційно втягнулася у ситуацію. Одного разу ми розмовляли з єпископом Григорієм у зв'язку зі справою Юрія Дмитрієва (керівник карельського відділення товариства "Меморіал", який виявив у лісовому урочищі Сандармох місце розстрілу і поховання понад 9 тис. осіб, жертв сталінського терору. Із 2016-го проти Дмитрієва в Росії порушують кримінальні справи. Його соратники вважають, що правозахисника переслідують карельські силовики за багаторічну роботу з відновлення пам'яті про жертв політичних репресій. – "ГОРДОН").

Єпископу саме дозволили відвідати Дмитрієва в психіатричній лікарні, де той був на експертизі. Я сказала: "Якщо вас допустили як священнослужителя до Дмитрієва, може, і до Сенцова допустять?" Єпископ сказав: "Можна спробувати". Ми зібрали йому грошей на дорогу, і через день він був у Лабитнангі.

28 вересня 2018 року, на 138-й день голодування Олега Сенцова, на офіційному сайті управління ФСВП у Ямало-Ненецькому автономному окрузі з'явилося фото українського політв'язня, якого "вивозили до Лабитнанзької міської лікарні, де йому провели додаткові дослідження і надали консультації лікарі-спеціалісти". Фото: 89.fsin.su

– Із яким формулюванням єпископу Григорію там відмовили у побаченні із Сенцовим?

– Гриша поїхав у службу виконання покарань, там із ним дуже люб'язно розмовляли, але коли він вимовив прізвище в'язня, із яким хоче зустрітися, усі на обличчі змінилися, одразу з'ясувалося: у єпископа немає паперу на опікування саме Ямало-Ненецького автономного округу Росії. Потім йому сказали, що не бачать доцільності в цій зустрічі.

Гриша прилетів назад, зробив усі папери і знову вилетів у Лабитнангі. Ми знову зібрали гроші, як ви розумієте, немаленькі: дорога туди-назад – майже $400. У колонії йому почали говорити, що "засуджений Сенцов не давав згоди на зустріч із вами". На що єпископ сказав: "Він у вас у медичному корпусі, підіть і візьміть у нього дозвіл". Вони відповіли: "Не можемо, це вважатимуть тиском на засудженого".

Гриша надіслав просто в колонію телеграму на ім'я Олега – виходить, із Лабитнангі в Лабитнангі, – щоправда, ішла вона по колу через Салехард. Потім у Лабитнангі телеграму віз листоноша на поромі, але жодної відповіді не дістав. Можливо, Олег не хотів відповідати, він дуже антиклерикальна людина, а можливо, до Олега нічого і не дійшло – віри, на жаль, ФСВП (Федеральна служба виконання покарань РФ. – "ГОРДОН") немає жодної... Загалом, єпископ просидів у Лабитнангі тиждень, чекаючи на зустріч. Усе дедалі більше нагніталося...

Григорій сказав, що йому зателефонував чоловік із невідомого українського номера, відрекомендувався волонтером АТО: мовляв, ваш телефон дав Куров, ми вже вилітаємо по Сенцова

– Так звідки у вас з'явилася інформація про "звільнення" Сенцова?

– Єпископ Григорій хотів не тільки зустрітися із Сенцовим, але й дістати хоч якусь інформацію про його здоров'я від самого Олега. Мій чудовий друг Андрій Славуцький, київський лікар, багато років працював у "Лікарях без кордонів" і багато знає на тему тюремного голодування, написав запитання, відповіді на які дали б змогу більш-менш адекватно оцінити стан Сенцова. Тим паче що ФСВП увесь час брехала або не договорювала про Олега, робила з усього якусь незрозумілу таємницю.

– Поведінка російської державної машини якраз не дивує. Дивує, що ви повірили інформації про звільнення Олега. Отже, вам її передало надійне джерело.

– Ми з єпископом були на зв'язку по 100 разів на день: обговорювали, придумували, куди піти, на кого натиснути, щоб добитися зустрічі із Сенцовим. Загалом, жили Олегом із ранку до ночі і нервували, переживали нескінченно. А у мене були ще турботи, я поїхала у відрядження і поверталася в районі опівночі до Москви. Літак мій приземляється і раптом телефонує єпископ: "А ти знаєш, що Олег уже годину, як у повітрі?!" Я чую його слова і відчуваю: не можу говорити, клубок у горлі, сльози з очей. "Ти впевнений?" – питаю. "Так-так, упевнений!"

Ну, єпископ – свята людина, я йому повністю довіряю. Я кажу: "Гришо, зажди, я напишу пост, люди повинні знати! Це ж щастя, таке щастя, ми його врятували!" Він відповідає: "Почекай, нехай літак долетить". "Гаразд, – кажу, – чого чекати? Ми з тобою радіємо, нехай і народ порадіє".

І я в нападі цілковитої ейфорії пишу пост, а перед цим телефоную своїй мамі і, ридаючи, кажу: "Мамо, мамо, ми ж усі разом, усім світом урятували Олега!" Я вам це розповідаю, і в мене сльози з очей, а що зі мною було тоді, неможливо передати. І, як зазвичай, людина в мені перемогла журналіста, я написала пост.

– У підсумку інформація не підтверджується, і вже за кілька годин ви оновлюєте пост: "У мене немає більше жодної інформації про літак і про Олега, і я, якщо чесно, починаю підозрювати, що над нами, можливо, добряче посміялися, на жаль".

– Так, ні відвіту, ні привіту не було, я написала: нас, мабуть, взули, м'яко кажучи. І намагалася зрозуміти, як усе сталося. Мені телефонували й телефонували: "У вас надійне джерело?" Я відповідала: "Своєму джерелу абсолютно довіряю". Але мені все одно дошкуляли, особливо заповзятими були молоді російські колеги, чиї імена мало кому відомі.

– Я читала, вони писали вам, що перш ніж публікувати, треба підтвердити інформацію мінімум у двох незалежних джерел.

– Так-так, мені найбільше сподобалося, як писали: "Івлєва, яка нібито журналіст..." "Нібито", як мило. Злість колег, треба сказати, вражає. Неважливо. Розумніші колеги, звичайно, за мене заступилися. Але мене надзвичайно вразило, коли звичайні люди писали: "Ми повірили тому, що це Віка написала". Ось це і є оцінка моєї людської репутації.

"Раптом телефонує єпископ: "А ти знаєш, що Олег уже годину, як у повітрі?!" Чую його слова і відчуваю: не можу говорити, клубок у горлі, сльози з очей". Фото: Victoria Ivleva / Facebook

– А що єпископ Григорій сказав, хто йому повідомив про "звільнення" Сенцова?

– Гриша сказав, що йому зателефонував чоловік із невідомого українського номера, відрекомендувався волонтером АТО: мовляв, ваш телефон дав Аскольд Куров, ми вже вилітаємо за Олегом. Я кажу: "Гришо, до чого тут волонтер АТО?" Далі я з'ясувала в Аскольда, що жодного телефона він нікому не давав. Гриша ще смс отримав, але вже з російського номера: "Хворого вивезли, смс зітріть". І Гриша, як чесна людина, смс стер.

Загалом, уже коли єпископ повернувся до Петербурга, почав з'ясовувати, із яких номерів були всі ці дзвінки та смс. Виявилося, це був жарт якоїсь не дуже здорової й розлюченої дами, вона просто не подумала, що поруч із єпископом може бути журналіст і що все це вмить розійдеться. Ось така безглузда історія, яка коштувала чималих нервів.

– Під час чемпіонату світу з футболу в Росії ви серед інших активістів роздавали в центрі міста листівки з інформацією про Сенцова. Вас поліція затримувала?

– Під час чемпіонату кількох людей затримали за листівки про Сенцова, єдиною, кого не взяли, була я, хоча я верещала і сварилася з поліцією не менше від інших. Цікава деталь – коли ми роздавали інформаційні листки на Нікольській вулиці, де були просто хмари іноземців, до нас підійшов ОМОН (ну, чи хтось із таких служб), але затримати нас у натовпі народу не посміли. Затримали потім.

– А чому поліцейські вас особисто проігнорували?

– Думаю, їм звеліли не зв'язуватися з немічними бабами на зразок мене (сміється). Раптом стару грець ухопить – потім халепи не збудешся.

– Як москвичі реагували, коли ви роздавали їм листівки про Сенцова?

– Це навіть не листівки були, а інформаційний лист без жодних закликів чи гасел, не було там написано "Володимир Путін – сволота!" або щось таке. Була лаконічна інформація про Олега, про його справу та вирок, наприкінці було вказано адреси сайтів сторінки в соцмережах, де можна докладно прочитати про Сенцова.

"Я регулярно ходила на пікети, підписувала все, що можна, скрізь говорила про Сенцова, дуже емоційно втягнулася у ситуацію". 2018 рік, Москва, Пушкінська площа. Одиночний пікет Вікторії Івлєвої на підтримку Олега Сенцова. Фото: Victoria Ivleva / Facebook

Як громадяни реагували? Хтось казав: "Спасибі, я знаю" – і йшов своїм шляхом. Хтось відповідав: "Так, ми підтримуємо" або "Потім почитаю в інтернеті". Хтось мовчки брав.

Але була категорія... навіть не знаю, як назвати... безсердечних і вульгарних громадян, які відповідали: "Якщо він не жере, то і ви не жеріть!" або "Він чо, не жере? То нехай піде пожере, чо йому не дають, чи що?".

Багато хто взагалі говорив: "Правильно сидить, він терорист, а якби вас він підірвав?" І якщо цих я ще можу зрозуміти, тому що вони під страшною пропагандою, то тих, хто говорив "нехай ваш Сенцов піде пожере"... Це звірство якесь, помножене на жлобство.

– Який висновок ви для себе зробили, зіткнувшись із такою реакцією?

– За моїм відчуттям, російське суспільство стало дуже злим і агресивним. Гопників, звичайно, скрізь вистачає, але у нас вони якісь запеклі, причому стосовно чого і кого завгодно, не обов'язково тільки на адресу Сенцова.

– На початку інтерв'ю ви згадали, що потрапили в полон, де у вас відібрали телефон. Про що йдеться?

– Це 2016 року, у Станиці Луганській, коли ми займалися вивезенням людей із неконтрольованих українських територій на контрольовані. Там була складна система вивезення. Користуючись своїм російським паспортом, я заходила на ту територію, де в певному місці збиралися люди, і ми їх машинами вивозили. Напевно, я допекла комусь на тому боці своїми ворожими постами у Facebook. Одного прекрасного дня мене затримали на блокпості, чотири години протримали.

– Ну, слава богу, це все-таки не полон.

– Я вважаю, що коли люди у військовій формі без розпізнавальних знаків, не показавши документи, беруть і тримають – це теж полон. А те, що він триватиме чотири години, це аж потім зрозуміло стало.

– Ви розумієте, чому вас відпустили?

– Просто взяли і відпустили. Їм, мабуть, команда надійшла: із російськими паспортами на підвал не садити.

– Не били, не залякували?

– Ні, навіть чай принесли, а коли я вимагала віддати хоча б телефон, нахабно сказали, що все спалили. Потім довели до бетонного стовпця і сказали: "Ідіть". Ну, я і пішла назад в Україну...

В Україні вже п'ятий президент за 27 років незалежності, і над кожним безстрашно сміялися і знущалися наступного дня після обрання. У Росії таке неможливо

– Чому майже 20 років поспіль росіяни не можуть розлучитися з Путіним, що це за така патологічна прихильність?

– Сакральне ставлення до влади – це невід'ємна частина свідомості жителів імперії. У більшості громадян Росії це, на жаль, у крові. Українці цього не розуміють, у вас уже п'ятий президент за 27 років незалежності, і над кожним безстрашно сміялися і знущалися наступного дня після обрання. У Росії таке неможливо.

– Але ж за Путіна вже ціле покоління виросло. Хіба, наприклад, у ваших синів є це імперство у крові?

– Так і я, і мої сини належать до тих 14%, яких російське суспільство вважає "виродками" і "зрадниками Росії".

– Що необхідно для зникнення сакрального ставлення до влади?

– Тільки час. Люди в Росії не дурні й чудово знають, що чиновники та уряд крадуть, але скаржаться на них Путіну. Адже це, як не дивно, наївна віра у вищу справедливість. Як у Лермонтова: "Но есть и божий суд, наперсники разврата!" В їхньому розумінні Путін, на жаль, це і є божий суд.

Розмовляти, пояснювати безглуздо. Коли наводиш приклад: "Ось ти, припустімо, директор заводу і знаєш, що підлеглі крадуть, ти будеш цьому потурати чи виженеш?" Відповідають: "Вижену!" А коли уточнюєш: "Так Путін із командою і є тими самими, хто краде!" – у відповідь чуєш: "Ну ти і порівняла – директора заводу і президента!".

10 червня 2018 року, на мітингу в Москві. Фото: Victoria Ivleva / Facebook

"Ми всі виродки з потворним радянським вихованням, закомплексовані, невільні, які не вміють відкрито віддатися своїм думкам і почуттям". Під час зйомок фотопроекту, присвяченого фільму "Жертвоприношення" Андрія Тарковського. Фото: Victoria Ivleva / Facebook