Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Кадочникова: Я сиділа поруч із Порошенком, він якось важко дихав... Думаю: "Сказати чи не сказати? Напроситися на прийом чи ні?"

Кого з українських акторів можна назвати геніальним, чи мала радянська актриса можливість поїхати в Голлівуд, чому більшість російської творчої інтелігенції підтримала агресивну політику президента Володимира Путіна. Про це, а також про причини розпаду її зоряного шлюбу з кінорежисером Юрієм Іллєнком в авторській програмі головного редактора видання "ГОРДОН" Олесі Бацман на телеканалі "112 Україна" розповіла народна артистка України Лариса Кадочникова. "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Кадочникова: Я об'їздила весь світ, іноді місяцями була за кордоном. Настає божевільна туга за домом. За цією паршивою квартирою, за цими вулицями, за цим говором
Кадочникова: Я об'їздила весь світ, іноді місяцями була за кордоном. Настає божевільна туга за домом. За цією паршивою квартирою, за цими вулицями, за цим говором
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Олеся БАЦМАН
Головний редактор
Любов – це одна з основних рис, яка допомагає жінці бути красивою

– Сьогодні у мене в гостях моя улюблена актриса. Ларисо, добрий вечір!

– Добрий вечір!

– Дуже рада вас бачити. Не втомлююся дивуватися тому, який вигляд ви маєте!

– Так?

– Не будемо говорити, скільки вам років, тому що ніхто все одно не повірить.

(Усміхаючись.) Не будемо.

– Послухайте, вам вдалося обдурити природу? Що ви зробили?

– Нічого не зробила. Це, видно, гени. Моя мама Ніна Алісова завжди була дуже гарною.

– Приголомшлива красуня, це точно.

– Я ніколи не робила підтяжок, нічого такого.

– Так, знаю, що пластичних операцій у вас не було.

– Жодних уколів, нічого. Кажу завжди: я нікому не заздрю, радію чужим успіхам. Це теж має колосальне значення. Я ніколи не злюся ні на кого. Гнів – це інше. Я люблю людей, допомагаю людям. Любов, мені здається, – це одна з основних рис, яка допомагає жінці бути красивою.

– Не треба носити в собі отруту, щоб вона не почала роз'їдати саме єство.

– Абсолютно правильно.

Після проб у "Тінях..." я поїхала. І взагалі забула, що пробувалася на Марічку. А за місяць зателефонував Параджанов і сказав, що треба приїхати на півроку

– Ваша головна, зоряна роль – Марічка. "Тіні забутих предків", геніальний фільм Сергія Параджанова. Які найяскравіші епізоди зі зйомок згадуєте?

– По-перше, знайомство із Сергієм Параджановим. Абсолютно унікальна особистість. Божевільний, звичайно. Переїзд із Москви, де я працювала в унікальному театрі "Современник". Юра Іллєнко, який тоді був моїм чоловіком, мріяв, щоб я переїхала в Київ. Моя мама з України.

– Киянка.

– Так. Юра мріяв: "Ти переїдеш до Києва, будемо разом працювати". У Москві я сьогодні грала головну роль, а назавтра розкручувала килимок. Стільки роботи, щодня вистави. І раптом – відмовитися від такого театру, від [Олега] Єфремова, і опинитися в Києві. Приголомшливому місті, яке мене зачарувало своєю красою, зеленню. На сьогодні воно вже не таке зелене.

– Тоді було найзеленіше місто.

– Найзеленіше у світі. Дніпро, гарний чоловік, який шалено кохає, і знайомство з божевільним генієм Параджановим.

– У всіх сенсах "божевільним", правильно?

(Сміється.) Я його вперше побачила в Москві, Юра мене привів на зустріч, відрекомендував: "Сергію, це моя дружина, актриса театру "Современник" Лариса Кадочникова". А він так подивився на мене і каже: "Марічка!"

– Із першого погляду, так?

– Було спекотно, сидів такий Чарлі Чаплін у чорному костюмчику, у капелюшку, із чорною валізкою. "Точно, – думаю, – Чарлі Чаплін, тільки вірменського походження".

– І не менш талановитий.

– Так. Тоді я взагалі не знала, хто це такий і що він знімав. Він мене запитав, чи можу я на кілька днів приїхати в Київ на проби. Я, звичайно, сказала "так". Прийшла до Єфремова, прошу: "Мені треба на кілька днів у Київ". – "Як, у тебе ж спектаклі?" – "Ну будь ласка! Я до чоловіка їду, він оператор, найкращий". – "Ну, – каже, – гаразд". Підписав, я поїхала. І – поринула в мамине рідне місто. Це було потрясінням для мене. Юра поруч, казкова студія.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Найщасливіші дні?

– Унікальні. Довженківська студія була вся у квітах. Проби в павільйоні пройшли дуже вдало. Тоді я вперше побачила Миколайчука (український артист Іван Миколайчук, виконавець головної ролі у фільмі "Тіні забутих предків". – "ГОРДОН"). Він мене вразив своєю красою, статтю. Як він дивився, як він говорив! Я йому сказала: "У нас у театрі "Современник" такого хлопця немає". Після проб я поїхала. І взагалі забула, що пробувалася на Марічку в "Тінях забутих предків". А за місяць пролунав дзвінок. Зателефонував Параджанов і сказав: "Тебе затвердили!"

– "Збирайся"?

– Так. Треба, каже, приїхати на півроку.

– Ви в Карпатах знімали?

– Спочатку в Києві, потім у Карпатах. Я багато разів про це розповідала. Це дійсно був вчинок, крок. Для мене той театр був моїм життям. Це було диво. У колективі всі любили одне одного, раділи успіхам одне одного.

Мама мені казала: "Потрапиш у "Современник" – у тебе обов'язково буде роман із Єфремовим"

– Що дивно загалом. Фантастика.

– Так, у театрах такого не буває.

– Зазвичай інтриги.

– У нас не було інтриг. Трупа була невелика, і всі були дуже талановитими людьми. Ми раділи успіхам одне одного в кіно, рекламували одне одного, на пробах відразу починали когось зі своїх рекомендувати. Це було щастя. І раптом це щастя відсовується від тебе, тому що ти їдеш у Київ. Олег запитав мене: "Не розумію, навіщо тобі студія Довженка потрібна? Поруч "Мосфільм", студія імені Горького, пітерська студія?" Я кажу: "Там мій чоловік". – "Ну і що, він же приїжджає?" Він не розумів. Театр був його дітищем. Дивовижний, світлий, прекрасний театр. Шалені черги, неможливо було потрапити на "Голого короля". Коли я вперше подивилася цей спектакль, то сказала, що нічого такого у своєму житті не бачила. Усі там були прекрасними. [Євген] Євстигнєєв у ролі короля і Ніна Дорошина в ролі принцеси. І я сказала: "Боже, як я хочу грати принцесу!" Ми подружилися з Ніною. Я їй сказала: "Ніно, мені так подобається роль принцеси, хочу зіграти її". І вона сказала: "Добре". Пішла до Єфремова. "Ось Кадочникова, – каже, – така чарівна актриса. Хоче зіграти принцесу". Той відповів: "Нехай учить текст, проведемо дві-три репетиції".

– Єфремов як чоловік вам приділяв увагу?

– Ні. Ну як? Для нас це був бог, диво. Я ставилася до нього як до улюбленого керівника, обожнювала його. Хоча мама мені казала: "Потрапиш у "Современник" – у тебе обов'язково буде роман із Єфремовим". Але нічого такого.

(Усміхаючись.) Вона знала, про що говорить. Практика засвідчувала, що найкрасивіші актриси повз нього не проходили.

– Не закохатися в нього було неможливо. Але я не була закохана. У мене був дуже гарний чоловік, Юрій Іллєнко.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Вам дали квартиру в Києві, на проспекті Перемоги, після вашого переїзду. Якого року це було?

– Ми переїхали ще до зйомок "Тіней..." Був тоді чудовий, дивовижний директор студії [Василь] Цвіркунов. Він дуже любив Юру. Побачив мене – і зрозумів, що ми гарна, любляча пара...

– ...талановита...

– ...яка зробить внесок у студійні фільми. Він відразу ж зрозумів, що треба давати квартиру. Що, в гуртожитку [жити]? Ми відразу отримали квартиру, це був 63-й рік.

Я сиділа поруч із Порошенком, він якось важко дихав... І я думаю: "Сказати чи не сказати про свою квартиру? Напроситися на прийом чи ні?"

– Чому я цю тема зачепила – хочу про сучасність поговорити. Не так давно ви запрошували, я була у вас у гостях.

– Так, із Дімою.

– Ми пили дуже смачний чай, було затишно. Знаєте, ви – український бренд, бренд класики українського кінематографу, народна артистка України. А ваша квартира – 29 м², двокімнатна, малюсінька, у недоглянутому, неохайному старому будинку. Я подумала: як це може бути взагалі? Як такого рівня людина може жити тут? Хто-небудь із влади знає, що ви досі живете в тій самій квартирі, яку ще тоді дали вам з Іллєнком?

– Так, знають про це. Якби після "Білого птаха..." (Іллєнко був режисером фільму "Білий птах з чорною ознакою", що вийшов 1971 року. "ГОРДОН") Юра одразу звернувся, то йому б блискавично дали нову квартиру. Але ми так були зайняті творчістю, що зовсім не звертали увагу на те, яка квартира. Приходили додому вночі, уранці схоплювалися, бігли – я в театр, він на студію. Надовго виїжджали на зйомки. Не думали про це. У Параджанова була точно така сама квартира.

– Теж на проспекті Перемоги, двокімнатна суміжна?

– Так, точно така сама, може, трошки більший балкон. Але водночас там бували найзнаменитіші люди. І в нашій квартирі теж. Але вона дійсно маленька. Я багато знімаюся. У театрі гарна зарплата. Але, знаєте, я все одно не можу купити квартиру. Не вистачить грошей на те, щоб поміняти. Союз кінематографістів звертався щодо цього, тоді його очолював Сергій Тримбач. Чудова людина, він дуже переживає через це. Ми були на прийомах, писали листа. Але там розводили руками, казали: ми постараємося... І на цьому все закінчувалося. Пам'ятаєте, був ювілей?

– "Тіней забутих предків"? 50 років було фільму.

– Так. Мені пощастило, я сиділа з президентом [Петром] Порошенком. Костя Кобилянський мені говорив: "Якщо будеш сидіти з президентом, обов'язково скажи про квартиру".

– Костя – талановитий співак і актор...

– Дивовижної краси актор, ми дуже з ним дружні... І ось ми сидимо поруч. Він (Порошенко. "ГОРДОН") так якось важко дихає... Каже: "Спасибі, ви чудово виступили. Я дуже радий, що з вами познайомився". А я думаю: "Сказати чи не сказати? Напроситися на прийом чи ні?"

– І?..

– І мені стало соромно. Я подумала, що непристойно в такий момент говорити про свої проблеми.

– Ви зрозуміли, що йому і так важко?

– Так, йому важко було. Закінчився фільм, він устав і пішов у справах. Я подумала: може, я і правильно зробила? Зустрілися з Костею, він мені каже: "Чому ж ти не сказала, не напросилася на прийом до президента?" "Було соромно", – кажу.

(Усміхається.)

Ще хотіла розповісти. Були дні українського кіно в Голлівуді. З акторів тільки я одна поїхала. Ще Женя Женін, журналіст з Одеси, і Сергій Тримбач. [Кінорежисер] роман Балаян не поїхав. Нас трьох чудово приймали. Ми повернулися. Я з валізою в руках підходжу до свого під'їзду. Заходжу – і мені стає зле. Вийшла, думаю: ні, треба постояти на вулиці, щоб отямитися від цього під'їзду. Ви його бачили. Не прибирають, не миють, брудний...

– ...ліфт не працює як слід, восьмий поверх.

– Не працює.

– А ви ж на підборах?

– Так. І сидять мужики на лавці, курять. Я кажу: "Хлопці, давайте приведемо до ладу наш під'їзд. Я щойно з Америки приїхала, із Голлівуду – там інші під'їзди". Вони почали сміятися.

– Це ж центр Києва!

– Так. Я зрозуміла, що це все марно. Мені соромно, що в центрі Києва будинок у такому жахливому стані. Але за два дні я вже звикла. Піднімаюся ліфтом, коли він працює, відчиняю двері, заходжу у свою улюблену квартиру – і починаю думати про сцену, про ролі.

Голлівудські продюсери запропонували мені контракт на сім років. Я побігла до керівництва. Мені сказали: "Дитино, заспокойся. Ніхто тебе звідси не випустить".

– Хочу вас ще запитати про тлінне. Ви зараз багато працюєте, правда?

– Дуже багато.

– І знімаєтеся, і граєте в театрі?

– І виставки.

– Може, є якісь премії, доплати від держави?

– Президентська стипендія, довічна.

– Який її розмір?

– Дві тисячі із чимось, якщо я не помиляюся. Я її не знімаю, щоб на відпустку назбиралося.

– А пенсія у вас є?

– Звичайно.

– У народної артистки України яка пенсія?

– 13 тисяч. Не 50, і не 100, що було б непогано. (Сміється.)

– Вам вистачає грошей на все, що ви хочете? Чи ви чогось не можете собі дозволити?

– Я можу собі багато чого дозволити. Намагаюся навіть допомагати людям. У мене є друзі, які не мають грошей, їм важко, вони без роботи, голодують іноді. Як друзі вони чудові. Я їм допомагаю. Мені самій на все вистачає. Машини в мене немає. Було дві машини, і я їх продала.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Самі водили?

– Не сама, був шофер. Це дуже важко – утримувати машину. Коли продала, була така щаслива. Я щодня викликаю таксі, їду на роботу або в Будинок кіно. Бідності зовсім немає, вистачає. Я живу як хочу. Але, звичайно, це не ті гроші, які отримують актори такого рівня на Заході. Уже не кажучи про Голлівуд. Коли я вчилася в інституті, мене запрошували в Голлівуд. До речі, допоміг зустрітися художник [Ілля] Глазунов. Продюсерам сказали, що у ВДІК на другому курсі є така студентка, дуже дивна актриса...

– ...у вас, до речі, зовнішність голлівудського типу...

– ...схожа чимось на Одрі Хепберн. Я обожнювала її.

– Є таке!

– Ми тоді не знали, хто такі продюсери. Зустрілись на прийомі в американському посольстві, вони сказали: "Ви нам дуже подобаєтеся, у нас є схожа на вас актриса Одрі Хепберн. Ми підпишемо з вами контракт на сім років". Сім років! Думаю: Боже, це фантастика! "Але потрібно, – кажуть, – зробити низку фотографій". Мій вітчим [Петро] Кузнєцов був оператором, він робив чудові фотографії. Вони подивилися фото, сказали: "О, чудово! Давайте підпишемо". Я побігла до керівництва. Мені сказали: "Дитино, заспокойся. Ніхто тебе звідси не випустить. У нас інші чудові актриси закінчили інститут. Нехай вони і їдуть. А ви маєте вчитися".

– Глазунов не міг допомогти?

– Розумієте, напевно, міг. Але не дуже хотів, мабуть.

– Відпускати не хотів?

– Зрозуміло було, що якщо я їду, то назавжди.

– Шкодуєте зараз? Нещодавно Іван Марчук, геніальний український художник, в інтерв'ю сказав, що дуже шкодує, що не поїхав. Що живе в Україні, яка не дала йому тих можливостей, які він міг одержати. Що Україна не цінує своїх талантів.

– На жаль, таке є. Він справді геніальний, приголомшливий художник... Я об'їздила весь світ. Іноді місяцями була за кордоном. Наприклад, у Чилі цілий місяць провела. І ви знаєте – настає туга. Божевільна туга за домом. За цією паршивою квартирою, за цими вулицями, за цим говором, за друзями. За чоловіком, який уже пішов із життя. Летіла назад у літаку і думала: Боже, нарешті побачу свій дім, театр свій улюблений. І заспокоювалася. Так було щоразу. Але, можливо, якби я знала, що там, куди мене запросили, я буду зніматися в кіно (до речі, я мови не знала, але півроку або рік серйозних занять – і я, звичайно, вивчила б англійську), то це зовсім інша річ.

Зараз дивишся кіно – похмуре, зле, жорстке, безпросвітне

– Усі українські артисти зараз кажуть, що напад Росії на Україну, початок війни на український кіноринок і ринок шоу-бізнесу подіяво позитивно. Коли Україна закрила для російських артистів і режисерів свій ринок, зміг розвиватися національний продукт. Ви це відчули?

– Ні. Я знімалася у спільних виробництвах. Зараз настав такий момент, коли не пускають акторів. Можливо, для декого відкрився [ринок]. Але я знялася в таких чудових фільмах! Зараз таких, на жаль, немає. Я працювала з великими режисерами, із дуже цікавим матеріалом. Не хочу нікого лаяти, це жахливо. Але я весь час у будь-яких комісіях нескінченних дивлюся дуже багато фільмів. І думаю: щось пішло. Була радянська влада, забороняли і клали на полицю картини, Параджанова зокрема. І Юри Іллєнка "Криниця для спраглих" пролежав скільки років. Але були дивовижні картини, які відкривали зовсім інший світ. Це було кіно, яке зачаровувало. Ти не розумів, як це зроблено. Ходив і тижнями думав: Боже, яке диво я побачив! І багато західних картин – те саме. Я була прихильницею італійських фільмів, [Федеріко] Фелліні для мене був богом. Зараз дивишся кіно – нікого не хочу лаяти – похмуре, зле, жорстке, без любові, безпросвітне.

– Може, час такий? Війна...

– Знаєте, під час Вітчизняної війни було дуже багато гарних картин, де було світло. Люди прагнули до чогось прекрасного.

– Працювала інформаційна машина, яка видавала.

– Я розумію це... А чому в кінотеатрах мало людей приходить на українське кіно?

– Ну чому ж, дуже багато.

– Хіба повні зали?

– Я досить часто буваю в кінотеатрах, і реально повні зали. І на вечірніх сеансах, і на денних. Тож тут не погоджуся. А вам особисто приносять гарні сценарії?

– Не будемо говорити про серіали.

– Про фільми давайте.

– Дуже гарний фільм зробив Дмитро Томашпольський. "Автопортрет". Але це ще 2013 рік. Про мене. Я була співрежисером, але все зробив Діма. Чудовий режисер, який зрозумів мою суть. Я малюю три портрети, три відрізки часу з мого життя.

– Ви ж і малюєте добре!

– Дуже пристойно, так. Багато виставок було.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Кого б ви назвали геніальними українськими акторами? І тих, хто нині живе, і тих, хто жив раніше?

(Замислилась.) Думаю, що Миколайчук – це номер один. [Богдан] Ступка – така сама величина. [Богдан] Бенюк – дуже великий артист. [Анатолій] Хостікоєв, Наталія Сумська. Не кажу про наш театр. Чоловіків багато гарних. Але геніальних було два – Миколайчук і Ступка. Два великі артисти, я вважаю.

Я поїхала зніматися до Польщі на місяць. Повернулася – Юра був уже іншим. І я зрозуміла, що наше спільне життя закінчилося

– Ви в гарних стосунках були з Богданом Ступкою?

– Дивовижні стосунки були.

– Класний він був, правда?

– Він мене обожнював. Під час зустрічі він клав мені на плече руку, як Дані (персонаж фільму "Білий птах з чорною ознакою", у якому знімалися Ступка і Кадочникова. – "ГОРДОН"), і ми починали тихо танцювати. Я ходила на всі прем'єри театру Франка. Коли він пішов, для мене це стало потрясінням. Коли я побачила його востаннє, із паличкою, мені раптом так стало страшно. Я пам'ятаю його в "Білому птаху...", коли він, молодий, приїхав зі Львова. Казали: "Ми знайшли такого унікального актора". Дійсно, він був унікальним. Усе міг грати. Усе! Так само, як Іван Миколайчук. Він був іншим актором, Іван. Він – герой. Але у своїх фільмах він був і філософом, і чудовим характерним артистом. Він – приголомшлива особистість. І він тримав завжди стінку, до нього непросто було підібратися.

– Складна була людина, усі говорять.

– Він дружив із Юрієм Іллєнком, з Іваном Гаврилюком та ще з кількома людьми тільки.

– Юрій Іллєнко, знаменитий український оператор і режисер, був вашим першим чоловіком. Ви з ним прожили 18 років, правильно?

– Так.

– Здавалося, що ваш шлюб ідеальний. Дві такі красиві, талановиті, гармонійні людини.

– Усі казали, що найкрасивіша пара – це Юра Іллєнко і Лариса Кадочникова. Ми разом їздили на багато фестивалів. Дійсно були просто унікальною парою. Ми любили одне одного по-справжньому. Це була дуже талановита людина. Неймовірної потужності фігура. Крім того, що він був геніальним оператором, він ще був чудовим художником. Він умів шити – він мені піджаки шив, уявляєте. Він готував дивовижно. І надзвичайно красивий. І прекрасні сценарії вони удвох із Миколайчуком писали. Щодня Іван приходив, вони сідали і разом працювали, цілими днями. Характер дуже складний був, звичайно. Особливо коли він перейшов у режисуру. Коли картину "Криниця для спраглих" поклали на полицю, він зрозумів, що на цьому закінчилася його робота в режисурі, що більше йому не дадуть знімати, і це був страшний удар. Він почав хворіти. Потім усе минуло, і він усе-таки домігся свого. Цвіркунов зрозумів, що цій людині треба давати знімати як режисеру. Його наступний фільм "Вечір на Івана Купала".

– Чому ви розлучилися?

– Це зовсім непросте запитання. Розумієте, коли чоловік – оператор, це одна річ. Коли чоловік – режисер, відомий і гарний, це інша річ. Інші стосунки складаються. Багато актрис хоче зніматися, я це розумію прекрасно. І псують людину. Але річ навіть не в цьому. Ми задумали картину "Мріяти і жити" про театральну актрису. Писали [сценарій], знову-таки, Миколайчук і Юра, і писали для мене. Замучили цей сценарій, його переробляли нескінченно. Іван мав зніматися і відмовився. Сказав: "Не можу, 150 разів переробляли". Юра сказав: "Усе одно буду знімати для Лариси, хочу, щоб вона зіграла цю роль театральної актриси". І я зіграла. Зараз, коли минули роки, дивишся картину – вона не така погана. Навіть дуже цікава. Чудово Вілен Калюта мене зняв. Там є такі плани, такі сцени. [Родіон] Нахапетов був у найкращій формі.

– Після цієї картини у вас зіпсувалися стосунки?

– У ній історія про те, що героїня розходиться з режисером і закохується в робітника (його грав Юрій Іллєнко). Актриса, на якій тримаються театр і репертуар, навряд чи могла розійтися з таким гарним чоловіком, як Нахапетов (виконавець ролі режисера у фільмі "Мріяти і жити". "ГОРДОН"), і закохатися в робітника, так? Це трохи дивно. Такого не буває. Може, в Америці це буває.

– У житті буває все.

– У житті все буває, але треба знати психологію актриси, яка хоче грати на сцені. Картина не вийшла.

– Почалися сварки?

– Якась невлаштованість у всьому почалася. Раптом з'явилося роздратування. Стали розбігатися.

– Хто ухвалив рішення про те, що – все?

– Я поїхала зніматися до Польщі. Мене запросили на головну роль. Поїхала на місяць. Тут почався конфлікт. Я повернулася, він був уже іншим. І я зрозуміла, що наше спільне життя закінчилося.

– Чи можу я запитати, чому у вас не з'явилися діти?

– Подробиць я не хочу розповідати. Коли я була абсолютно здоровою і могла народити, то Юрі про це сказала. Але він відповів, що зараз такий період, коли треба займатися тільки творчістю.

– Кар'єрою?

– Що треба зняти кілька картин. Він вважав, що тільки я маю грати всі його головні ролі. Коли я йшла із "Современника", він мені сказав: "Я буду режисером, і ти в мене завжди будеш грати головні ролі". Так воно й було.

– А потім уже не виходило?

– Ми розійшлися, перед тим дуже сварилися, це було жахливо. Настільки було сумно, коли така гарна пара розходиться. Я навіть виїжджала з Києва, щоб знову влаштуватися в театр.

– До Москви?

– Так, щоб повернутися в Москву. Але виникли складнощі. У "Современник" я вже не могла прийти, там з'явилися дуже гарні молоді актриси.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Із дітьми Юрія від другого шлюбу, Андрієм і Пилипом, ви спілкуєтеся?

– Ні, не спілкуюся. Ми дуже мило вітаємося. Колись прийшли до мене з листом. Пилипа мали затвердити на пост, який він і зараз обіймає (Пилип Іллєнко із 2014 року є головою Держкіно України.  – "ГОРДОН"). У листі був протест проти його призначення, під ним, зокрема, було моє прізвище. І щоб я його підписала. На прохідну тоді прийшла ціла група людей. Я сказала: "Будь ласка, ідіть, я ніколи не підпишу цього листа". Ми мало знайомі, але якби я підписала, усі звинувачували б тільки мене. Не хотіла в це втручатися.

Я дуже довіряю людям, закохуюся. А в політиці це дуже небезпечно

– У вас знаменита артистична сім'я. Ваш брат Вадим Алісов – знаменитий кінооператор, який зняв багато відомих фільмів. Зараз він живе в Москві. Ви з ним часто спілкуєтеся?

– Часто, коли я їздила на фестивалі. Рідний брат усе-таки. І зараз на Новий рік їду до нього. Я його дуже люблю. Він складний. Дуже талановитий, але дуже різкий, на відміну від мене.

– Політика багатьох посварила. Чоловік із дружиною, буває, лаються. Ви з братом про політику говорите? Він любить Путіна? Чи розуміє, що відбувається між країнами?

– Він жорстка людина. Розуміє всі труднощі й неприємності. Але якщо я буду повторювати все, що він говорить... Кажу йому: "Ти обережніше з язиком, бо позбудешся роботи". Він викладає в інституті, дуже гарна зарплата.

– Тобто він розумний, пропаганда на нього не діє?

– Він розумний хлопець. Ми намагаємося про це не говорити. Розмовляємо про мистецтво, про театр. Я його запрошую до Києва, у театр. Він народився в Києві, до речі.

– А ви в Москві, правильно?

– Так.

(Усміхаючись.) А живете – навпаки.

– І він ніяк не може приїхати. Я кажу: "Приїжджай, подивишся вистави, Київ – прекрасне місто". Київ і далі росте. Такі виростають тут будівлі навколо (піднімає очі до стелі).

– У Росії чимало талановитих, інтелігентних творчих людей. Коли почалася агресія, вони підтримали політику Путіна. Ви розумієте причини, чому вони це зробили?

– Важко про це говорити. Не дай Боже щось погане про когось із російських акторів скажу. Можливо, вони люблять батьківщину і їм здається, що якщо вони будуть захищати ту людину, яку обрали, то це буде правильною позицією.

– Може, їх просто банально купили? Грошима, нагородами, театрами?

– Навряд чи всіх можна купити. Не думаю, що це так. Є, звичайно, ті, хто піддається, їх купують, дають великі гроші. Мене особисто таким не купиш. Я б ніколи не купилася. Мені важко сказати... Якщо гарна людина й актор так зробив, може, він в те повірив? Пропаганда все-таки дуже сильна.

– Зі своїми російськими друзями ви часто сваритеся через політику?

– Я багато їздила, бувала на фестивалях. І завжди поводжуся мудро. На фестивалях ставлять запитання. Розповім історію. Приїхала на фестиваль на Далекий Схід... Як же він називається? Забула. [Сергій] Новожилов мене запросив.

– Якого року?

– Давно, років чотири тому.

– До війни?

– Так, до війни. Отже, більше ніж чотири. Оголосили, що ось, Кадочникова з Києва, з України. Вийшла на сцену. Знаєте, увесь зал встав. І я заплакала. Мене це вразило. Потім підходили, говорили, як ми вас любимо. Багато артистів виходило, але так прийняли мене... Ні, вже почалася війна, перший рік. І коли я йшла, весь зал знову встав.

– Може, провину свою відчувають підсвідомо? Як ви думаєте?

– Знаєте, можливо. Потім до мене підходили, говорили, що от, у нас у Харкові рідні, ми так переживаємо. Усі говорили ці слова: "Як ми любимо Україну". І хай скільки я їздила в таксі, чула ці слова. Знаєте, таксисти, вони зазвичай...

– Любимо, але паралельно вбиваємо? Як це?

(Зітхає.) Це все дуже сумно.

– Вас кличуть у Росію зніматися?

– Ні. Не було жодних запрошень. Та я б і не поїхала зараз. Передусім, який сценарій був би? Не кликали. Спільні серіали – це інша річ.

– Президентські вибори вже дуже скоро.

(Усміхаючись.) Що ви хочете цим сказати?

– За кого ви будете голосувати?

– Не знаю, чесно.

– А хто вам подобається з лідерів?

– Гордон. (Сміється.)


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Так він же не йде!

– Я його послухала, перед тим, як прийти сюди, і мене він вразив. Він так виріс! Так чудово говорив. Спокійно, дуже розумно. Я подумала: за цією людиною я б пішла.

(Сміються.)

– Сподіваюся, йому приємно.

– Він приголомшливий. Спокій і мудрість. Він дуже щиро говорить, але водночас говорить правду, і хочеться за ним піти. Він захистить тебе.

– Серед провідних політиків – [Юлія] Тимошенко, [Анатолій] Гриценко, [Володимир] Зеленський, [Петро] Порошенко – хто викликає у вас відчуття, що за ними можна піти, що вони захистять?

– Зеленський? Я розумію, що він артист, що він розумний надзвичайно. Щось у ньому є добре. У кожному з цих людей є позитивні риси. Я була на форумі, де слухала Тимошенко. Вона дуже розумна жінка, вимовляє багато цифр, знає їх. Добре каже. Але я не знаю...

– Якби хтось із кандидатів запросив вас до себе в команду, щоб ви його підтримали, щоб зайнялися питаннями культури, ви б пішли до когось?

– Я боюся цього. Тому що я актриса. Я дуже довіряю людям, я закохуюся. А в політиці це дуже небезпечно. Треба мати тверезий розум.

(Усміхаючись.) Вони навіть більше актори, ніж ви.

– Я б у когось закохалася. Ось Діму подивилася – він приголомшливо виступив. Якби він подав [кандидатуру], я б за ним пішла.

– Ваш голос був би...

– ...першим!

– Але він не йде.

(Сміються.)

– Сьогодні поруч із вами є коханий чоловік?

– У мене є друг, якого я обожнюю і навіть не уявляю, як би без нього могла жити. Є ще один чоловік, із дуже важким характером. Я весь час думаю: ні, із таким характером просто неможливо. Я знаю, що він любить мене. Але характер дуже важкий, просто неможливо дістатися до серця. Начебто серце відкривається, а потім – раз! – і все. Але жінки таких чоловіків люблять. Мене оточують чудові друзі, талановиті, красиві. Я щаслива, що в мене такі друзі. Ми завжди сміємося, коли збираємося. Є подруги. Я дуже дружу з Владою Литовченко, вона чудова жінка. З [актрисою] Ніною Ільїною. Ми коли втрьох збираємося, то прекрасно відчуваємо одна одну, хоча ми абсолютно різні.

Глазунов змінився. Я побачила зовсім зруйновану людину

– Інакше кажучи, ваше серце вільне, і в якихось чоловіків зараз з'явився шанс?

(Кокетливо.) Можливо.

– Озираючись назад, скажіть, хто був головним чоловіком у вашому житті?

– Глазунов Ілля, звичайно.

– У вас був божевільний роман.

– Настільки божевільний, що коли ми розлучилися, я думала, що помру.

– На його похороні були?

– Ні.

– Не захотіли?

– По-перше, я була зайнята тут. По-друге, він змінився. У той період він був одним чоловіком, із певною зовнішністю, яким я його пам'ятаю. А потім я бачила зовсім зруйновану людину. Зовсім іншу. Наче це дві різні людини. Нічого не залишилося колишнього в ньому. Хоча він геній, без сумніву. Він займав моє серце. Він зробив із мене актрису, справжню.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Я б хотіла, щоб ви наостанок побажали Україні того, чого ви хочете їй побажати. Того, чого їй бракує.

– Вона має бути вільною. Вона має бути багатою. Україна за територією більша, ніж Франція. Вона в центрі Європи, і вона має стати центром Європи. Піднятися на рівень найбільшої європейської країни. Не має бути бідних, жалюгідних, принижених, тих, що стоять із простягнутою рукою. Усі мають жити прекрасно. Поважати права людини. Треба любити людей. Коли ти сідаєш у [керівне] крісло, повинен розуміти: ти зобов'язаний допомагати всім, щоб підняти цю країну на найвищий рівень. Із Новим роком!

Хотіла ще показати колажі. (Показує календар зі своїми роботами.)

– Покажіть, будь ласка, ті речі, які ви намалювали. Дуже красиві!

– Це – "Білий птах з чорною ознакою". Юрина картина.

– Ви ці роботи виконали, так?

– Я виконала. Вони присвячені "Тіням забутих предків" Параджанова. Речі, які або знімали в картині, або подарували Параджанову. Ці колажі я створювала з чудовим художником Ігорем Горяним.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Дуже вам дякую, із Новим роком!

– І вас також!

ВІДЕО
Відео: 112 Україна / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонена нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їхнім авторам закривати доступ до обговорення.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації