+1 Київ
Україна завжди тьохкає у грудях: це Батьківщина
– Анатолію Михайловичу, доброго вечора!
– Добрий вечір!
– Знаєте, сказати, що я радий вас бачити, – це збрехати, тому що я дуже радий вас бачити і щасливий від того, що ви знову в Києві. Скажіть, будь ласка, коли ви сюди приїхали, щось тьохнуло у грудях?
– Тьохкає навіть не тоді, коли я вже в Києві, але ще коли у Владивостоці чи якомусь іншому місці. Україна завжди тьохкає у грудях: це Батьківщина. Я тут жив, закінчив медінститут, працював... Ну як можна це забути? Тим паче, це земля моїх батьків, їх поховано на Вінниччині. Тому Україну згадую дуже часто.
– Української мови ще не забули?
– Ні, я дуже багато читав українських творів, любив Коцюбинського, Франка – цього забути неможливо.
– У вас, я чув, українські та польські корені.
– Польських немає – українські. Хоча визначити, яке у кого коріння чи корінці, важко... Можливо, і були поляки за лінією мами, вона Ядвіга, але це ще нічого не означає. Це і не до добра, і не до зла – нормально. Немає у нас, напевно, чистих національностей: татаро-монгольське іго було, купа всього...
– Ви багато розповідали мені про своїх батьків: ви дуже любили їх і, я не сумніваюся, любите досі. Часто згадуєте?
– Так, батьки – це мій біль. Ви знаєте, із віком потяг до батьків і жаль про те, що ти якісь неправильні речі робив, долає. Каяття, знаєте: ось, треба було так, треба було сяк... Багато "треба": частіше відвідувати, давати про себе знати... А заднім числом це звучить уже дуже боляче. Я зустрічав людей свого віку, які теж сильно сумують за батьками, тому що світ розділився на дві частини: та частина життя, яка минула з батьками, і зовсім інша планета – без них.
– А людина може відчувати себе сиротою навіть у зрілому віці?
– Ну, на цю тему можна довго міркувати, але я сказав головне.
– Нещодавно у Москві помер Аллан Чумак. Я, пам'ятаю, вас колись познайомив, і стосунки не склалися: ви були антиподами, різними людьми, хоча і він до вас із повагою ставився, і ви, узагалі-то, нормально про нього відгукувалися. Скажіть, будь ласка, що ви відчули, коли дізналися, що Аллана Володимировича більше немає?
– Ну, знаєте, це було боляче: пішла відома людина, мій сучасник... Шкода стало, я висловив співчуття його родині. Незважаючи на те, що Чумак був плагіатором моєї справи, хоч і подавав це в якомусь іншому стилі. Велика різниця між нами – у діях і характеристиці цих дій. Але як людини його, зрозуміло, шкода. Буквально недавно я з вами розмовляв і питав: "А що зараз із Чумаком відбувається?" – та не встигли ми озирнутися, як він пішов, і вже скільки днів минуло... Коли сучасники йдуть, це важко.
Усе життя борюся з трьома "С": старістю, стражданнями, смертю
– Що ви думаєте про смерть?
– Я про неї постійно думаю. Із чим я все життя борюся? Із трьома "С": старістю, стражданнями, смертю. Тому що моя робота зачіпає тілесну тканину. І цього ніхто не може зрозуміти: "Що ж він робить, чим займається?". Тканиною! Це те, що завжди було неприступним, тому що її намагалися брати словами, емоціями, усякими вправами... А треба – ситуаціями, обстановкою, простором, законами.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– 25 років ви пропрацювали у психіатричній лікарні імені академіка Ющенка, у різних відділеннях: і в "буйному", я знаю, і в геронтологічному...
– Ну, "буйне відділення" – немає такого терміна (посміхається), а геронтологічне – так. І там працював, і у відділенні неврозів, і у відділенні для примусового лікування... Великий був розмах.
– Згадав Висоцького: "Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков"...
– Ні, психічних хворих навколо дурдому набагато більше, ніж у дурдомі.
– Ви часто були присутнім на розтинах. Мертві чогось навчили вас?
– Ой, я так каявся, що вступив до медінституту! Стояв і думав: "Невже це моє життя – стояти і вдихати ці страшні аромати?". Так, було по три–чотири розтини на день, потім звіти на конференціях... Лише через багато років я зрозумів, що пройшов велику школу: бачив людину в розрізі, у всіх точках тіла. Під час розтинів дізнався більше, ніж під час навчання в інституті, і мимоволі народився афоризм, який ілюструє це. Який? "Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим". Точно так само, як і божевільні. Щоб пізнати розум, треба пізнати безумство.
– Бог є, Анатолію Михайловичу?
– Звичайно! Але який? Розумієте, коли я кажу, що він є, я відчуваю, ніби прогинаюся перед людьми, які зовсім про інше думають. Бог – це сумарність світових законів, істина, як сказав мені одного разу в Києво-Печерській лаврі митрополит Іонафан. Бог – це істина, а істин багато: двічі два – чотири...
– Тобто це не дідусь на колісниці?
– Ну, так ніхто і не думає... Бог є сумарність законів, які створили видимий і невидимий світ. А люди потім створили іншого Бога, схожого на себе. Такі уявлення існують, і цього ніхто не змінить...
Що у мене в Лаврі піна з рота пішла – страшна брехня! Якби мені попався той, хто це написав, у нього б пішла піна з усіх отворів...
– У пресі якось промайнула інформація, що в Києво-Печерській лаврі ви впали перед мощами на підлогу і з рота у вас пішла піна. Було таке чи ні?
– Якби мені попався той, хто це написав, то у нього б пішла піна з усіх отворів... Це страшна брехня! І отець Іонафан давав інтерв'ю кілька років тому, де підтвердив: цілковита брехня. У 2003 році я взяв оператора, одного лікаря – і ми вирушили до Києво-Печерської лаври. Я там бродив, до мощів підходив...
– ...а піна все не йшла...
– ...(посміхається) не хотіла, так. Ну, це все нереально, розумієте? Ще ходили чутки, що я до Будьонновська приїхав, побачив кров і знепритомнів. Я, який оперував жінку із 40-сантиметровим розрізом, на сходах побачив пляму крові – і все... Уявляєте, який дебілізм?
– Ви так швидко сказали: "Я приїхав до Будьонновська" – треба ж уточнити, навіщо ви туди їздили. Щоб забрати заручників...
– ...у 95-му році, коли захопили лікарню, я зголосився, будучи в Держдумі, щоб мене відрядили туди. Ну, мене і відправили. Я пішов у штаб, і там уже глузування почалися. Я звик, щойно десь з'являюся, на мене починають реагувати, а тут – нуль реакції. Кажу: "Слухайте, навіщо я сюди приїхав?". – І правда, навіщо? Ви тут потрібні, як рибі парасолька! Басаєв дуже боїться гіпнозу і розмовляти з вами не буде". "Так? – сказав я. – Перевірмо!".
Телефоную в лікарню – відповідає хтось. "Ти хто?" – питаю. – "Ісламбек". – "А я Анатолій Кашпіровський. Іди, Ісламбек, до Басаєва, запитай, чи боїться він мене". Той секунд за 10: "Басаєв сказав, що нікого не боїться і запрошує вас до себе". Так я опинився у нього – разом із генералом Філатовим, колишнім головним суддею Чечні і ще одним чеченцем.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Ви пережили казкову, приголомшливу популярність. Не знаю, хто після Юрія Гагаріна мав таку славу в Радянському Союзі. У 89-му році ви стали у СРСР людиною року, під час проведення ваших телевізійних сеансів на центральному телебаченні вулиці радянських міст і сіл порожніли. Скажіть, президентом СРСР могли стати?
– Щодо вулиць хочу сказати: мої передачі йшли ввечері. Про вже згаданого нами Чумака кажуть: "Коли він виступав, вулиці порожніли". Це неправда, вони не могли порожніти, оскільки він виступав зранку, люди на роботі були. А час моїх виступів був вечірнім, і, звичайно, у багатьох містах, причому не тільки Радянського Союзу, але і Польщі, Чехословаччини, Німеччини, була така реакція.
Я пропонував Горбачову об'єднатися з Лебедем і створити дивовижну коаліцію – як Лебідь, Рак і Щука...
– Але ви могли стати президентом СРСР?
– Ну, будь-хто може стати президентом, якщо... Моя популярність була настільки величезною, що можна було спробувати, але я зробив стра-а-ашну помилку! Ви знаєте, я про неї згадую вранці, увечері й удень і думаю: ну як я міг зробити такий неправильний крок?
Після телемосту Київ – Тбілісі, який був фантастичним, як і перший, мені сказали: "Ми запрошуємо вас на цикл передач", і я відповів: "Добре". "А скільки ви хочете зробити?". І я відповів: "Шість". Ну до чого тут шість, ну скажи ти 30!
– Або 36...
– Ні, 30 би вистачило: наступний рік повністю зайняв би, мінімум дві передачі на місяць... Звичайно, популярність би тільки зросла. Мене багато хто хотів підтримати – і із силових структур, і із ЦК Компартії України... Скажімо, після першого телемосту у мене був прийом – три години я провів разом із режисером Щербачовим і першою моєю пацієнткою. І потім чотири години я виступав перед Верховною Радою...
– ....СРСР...
– ...так! Усе складалося добре, але навіщо я зробив лише шість передач?
– Скромність прикрашає героїв...
– ...треба було все-таки 30. Багато чого залишилося недосказаним, я думав: нічого, ще повернуся. Але почалися закордонні поїздки, Польща запросила...
– Це правда, що ви Горбачову пропонували політичний союз?
– Це було, коли поїзд уже пішов далеко і Горбачов уже не був президентом, просто мав фонд. У тому фонді ми і зустрічалися у 95-му – розмовляли цілу годину. Я пропонував йому об'єднатися з Лебедем і створити дивовижну коаліцію – як Лебідь, Рак і Щука. (Посміхається).
– Чим ви мотивували?
– Сказав, що Лебедю треба буде віддати всі військові напрями, міліцію тощо, ви, Михайле Сергійовичу – спина: вас Захід любить і буде поплескувати. А я буду грудьми: мене любить Росія. Він сказав: "Мене теж". Я відповів: "Ні. Вас Росія не прийме". "Ким же я тоді буду?" – запитав він. Я сказав: "Будете віце- – у найкращому разі". Він: "Я подумаю". Ну, добре, подумай...
А потім він зрадив мене – сам став стукати у двері до Лебедя. Але той відповів: "Під вашими прапорами навоювався, ви мені не цікаві". На цьому все скінчилося.
– Колись саме ви підсадили мене на інтернет, за що я вам дуже вдячний. Скажіть, а у вас у самого сайт є?
– Звичайно! Із 2009 року – www.kashpirovskiy.com . Там стільки інформації, що, думаю, це найбільший сайт про людину, її психологію, відновлення здоров'я... Це колосальний ресурс, там багато фотографій, інтерв'ю, і всім тим, хто до мене приходить у зал, я рекомендую обов'язково відвідувати цей сайт. Вони знайдуть там багато цікавого, повчального, філософського, літературного тощо.
Ризик необхідний, коли є велика небезпека, а коли небезпеки немає, навіщо її створювати?
– Усе, що ви робите, у професії й у житті, можна, на мою думку, назвати одним словом – "ризик". Постійний ризик. Скажіть, чи були настільки ризиковані випадки, про які ви досі згадуєте – і зіщулюєтесь?
– Так, були. Ви знаєте, схильність до ризику у мене завжди була гіпертрофованою, оскільки робота вимагала зробити щось нове, незвичайне. Візьмімо, наприклад, телевізійні операції. Якщо моя пацієнтка, у якої був розріз 40 сантиметрів, перенесла перед цим чотири операції в Києві, невдалі, дві клінічні смерті – і вп'яте на операційний стіл лягає, як такий випадок назвати?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– На наркоз так реагувала?
– Без наркозу доводилося! У програмі "Первого канала" висловилася якась дамочка: "Та там потайки зробили укол...". Потайки? З таким розрізом? І ніхто не бачив? А що, хтось так переживав за мене, що заради мене ризикнув би? Ні. Наступного року 30 років першому телемосту, у 19-му – другому. Ніколи, до речі, повторів немає...
От ви кажете ризик... Він не тільки в моїй роботі, але й у житті взагалі. Є один випадок, який я згадую із жахом. Дитині, здається, доньці, було п'ять років. Ми сім'єю, утрьох, відпочивали дикунами у Грузії, і розмістилися так, що поруч була ущелина. Щоб води випити або чашку чаю, треба вісім кілометрів пішки пройти – цю ущелину обійти. А над ущелиною трубу було прокладено, досить високо. Унизу річечка, каміння гостре... Я кажу: "Лєночко, ногами дриґати не будеш?". – "Ні, тату!". – Ну, сідай на плечі...".
Я взагалі до висоти ставлюся з пересторогою, відверто кажучи, побоююся. Але тут заграло самолюбство: як так, тато – і боїться висоти? Але дитина на плечах – додаткова тяжкість, рівновагу вже важко тримати. Я втягнув живота – на випадок, якщо щось зі мною буде робитися, хоч цього ніколи не траплялося, і потихеньку, крок за кроком, пішов по цій трубі. Кажу: "Лєночко, сиди спокійно!". Вона: "Я спокійна!" – і сміється. Пройшли ми над цією ущелиною, напилися води чи соку якогось...
Ну, здавалося б: іди собі далі, нормальним уже шляхом. Ні! Треба ще раз по трубі. Навіщо? Це ж божевілля! Згадую за стільки років і думаю: нащо це я зробив, хто мене смикнув ще й дитину туди тягнути? Закликаю всіх: ризикуйте, але це не має бути мегаризик. Ризик необхідний, коли є велика небезпека, а коли небезпеки немає, навіщо її створювати?
А що стосується роботи, то у мене такий афоризм народився: "Моя робота стане небезпечною тоді, коли перестане бути небезпечною". Якби не було цих телемостів, я б тут не сидів, розумієте?
Я вирішив, що перебуватиму на борту станції "Мир" і звідти робитиму знеболення пацієнтам із 10 різних міст Землі!
– Знаю, що у вас був план полетіти в космос. Чому не склалося?
– У 96-му році заграло самолюбство. Думаю: я ж такі речі зробив, стільком людям допоміг (на сайті, до речі, усе це є), чому це не так розбурхує уми, як те, що говорять про мене заздрісники і невігласи? І вирішив: нумо щось крутіше зроблю. Поїхав у Зоряне містечко, двічі Герой Радянського Союзу Климук був начальником... Запропонував йому: "Проведімо з космосу 10 операцій". Він навіть не змінився на обличчі: "Гаразд". Я вирішив, що перебуватиму на борту орбітальної станції "Мир" і звідти робитиму знеболення пацієнтам із 10 різних міст Землі! Я не мав знати цих людей – настільки був упевненим у тому, що впораюся...
– ...клас!
– Це по-перше. А по-друге, мені допомагав би космос. Сам факт того, що я в космосі, піднімав би мене на нереальну висоту, і успіх був би забезпечений. Ну, прийняли пропозицію, викликали, вірніше, запросили начальника медслужби, солідну людину... До речі, на моєму сайті є оповідання "Космічна історія", там усе описано. Відправили мене на вулицю Габричевського, 7, там я зіткнувся з тим, що таке крісло Кука, який це жах...
– ...правда?..
– ...так! І почав страшно поважати космонавтів, тому що ти сідаєш, весь у датчиках, і крісло крутиться так... Але ти водночас ще й нахиляєшся: "22 – потилицею до планки, 22 – лобом до колін..." – і крутишся! Світ перевертається, погано, тиск підскочив аж до 160, я весь спітнів, а потім у зворотний бік крутитися треба. Ледве-ледве мені допомогли дістатися вниз, обклали льодом...
– навіть так?..
– ...(киває) і я вивів формулу щастя. Що таке щастя? Коли ти після крісла Кука лежиш, тебе не крутять, і ти обкладений льодом. (Сміється). Але у цієї історії є продовження – я сказав: "Ще раз!". Мені заперечили, мовляв, у Зоряному містечку повторів не буває, якщо одного разу забракували – усе...
Чотири рази я був! Дуже старався: їду в машині – головою кручу, в океані пірнав і так, і сяк, тренував вестибулярний апарат. А ще робив вправу Чкалова – знаєте яку?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Із лампочкою?
– Так. Дивись на абажур, піднявши голову, і починай обертатися. Скільки разів мене кидало то на шафи, то на диван! Підігрівало те, що Чкалов міг протягом цілої години крутитися, такий у нього вестибулярний апарат був, а я – три оберти, і вже полетів! Рівновагу втрачав, земля з-під ніг ішла. Забракували і після цього, тому що як тільки почали крутити – блювота...
Учетверте я просидів у кріслі 10 хвилин. Не поворухнувся, нічого, адаптація пройшла. Підходить професор, проводить пальцем по лобі: "Слухайте, а у вас вологий лоб". Я йому: "Яка різниця? Пишіть "здоровий"! Я ж туди не на танці лечу, а щоб зробити супер!". Написав доповідну в Держдуму – що це дасть, як допоможе людям, які відкриються нові варіанти психологічної взаємодії... Загалом, переконав професора дати висновок, що я здоровий.
А потім випробовували, як я реагуватиму, коли дуже щільний пучок світла в очі, а мені ставлять запитання. Я недавно в архіві знайшов ці документи, тут вони, здається, у мене теж є: протягом 30 хвилин я на всі запитання відповів! Вони сплеснули руками! Ви знаєте, що Гагарін відповідав шість годин? Це важка річ, а у мене була божевільна, шалена реакція – миттєва!
Моїм конкурентом виявився Володимир Стєклов, геніальний актор, я його просто обожнюю! Він був моїм дублером, приходив, такий набичений, я йому не подобався... Але який там міг бути дублер: якщо летіти, треба ж операції робити!
– Звичайно!
– Незабаром утрутився режисер Кара: він хотів зняти фільм за Айтматовим, одна ідея польоту перебивала іншу... І потім, були ті, хто не хотів, щоб я летів, тому що якби я провів 10 операцій із космосу, самі розумієте, який удар би був по всяких релігійних течіях. Отже, вирішено було все-таки фільм знімати – роман називався "Тавро Кассандри", знаєте його?
– Так.
– У Кари був сценарій, ішлося про політ у космос, там були сцени кохання... На головну роль хотіли американського актора запросити, але в підсумку, як повідомив мені режисер, Шварценеггер відмовився, Сталлоне – теж, та й Ван Дамм не погодився. А сестра одного з "бітлів"...
– ...Маккартні...
– ...погодилася! Але яка любов, мені не до любові в космосі! Це можна зробити і на Землі, а потім сказати, що в космосі знімали...
Коротше кажучи, бачу, що не піде справа, а треба вже в Зоряне містечко їхати, вісім місяців сидіти там, вивчати апаратуру... Стєклов поїхав. А я сказав: "Та не полетить він ніколи, тому що нікому не потрібні поцілунки в космосі! Справа є міцною, коли ллється кров, розумієте?". А тут цього немає. Отже, ідея моя накрилася, а потім і станція "Мир" зіпсувалася, на цьому кінець.
Присів із вагою 205 кілограмів на грудях, а сам важив 85. А на спині і з вагою 255 зміг, навіть у свої 72 роки!
– Я бачив ваші фотографії в юнацтві й пізніше: рельєфна мускулатура, потужна спина, накачані руки...
– ...годі вже...
– ...але я ж бачив! Як і зовсім недавній знімок...
– ...йому п'ять років...
– ...але приголомшливо! Скажіть, ви досі спортом займаєтеся?
– Я займаюся фізкультурою. Зі спорту пішов давно: у мене було жахливе отруєння, я рік мучився, це все звело нанівець...
– ...але які показники? Що ви робили років у 70?
– Я то кидав, то знову займався, їздив Україною – і завжди спортзали, спортзали, спортзали... А потім і це припинив робити. Не вистачало часу, і потім, що це дасть мені? Вправи можна робити і вдома. Коротше, у 72 роки я поїхав до друга Юри у Дніпро (це мій улюблений товариш спортивний), і ми вирішили відсвяткувати мій день народження. Я присів із вагою 205 кілограмів на грудях, а сам важив 85. А на спині – це вже простіше – почав зі 180, потім 200 узяв, із вагою 245 присів досить легко... І 255 зміг, навіть у свої 72!
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Жах!
– Ну так. Ноги були забинтовані, поболювало коліно: я сильно коліна порвав, до самої котушки дійшов... (Посміхається). Відтоді вже не присідав, хоча до зали трошки ходив. Навіщо нам спорт? Фізкультура! Ось чистити зуби треба? Треба. А вмиватися вранці? Теж. Роззуватися, коли входиш до будинку... Є такі речі, які щодня треба робити. Ось і це має бути.
– Як каже один мій друг, спорт хворому шкідливий, а здоровому не потрібен...
– ...ну так.
– Анатолію Михайловичу, ви кумир для мільйонів людей, а у вас є кумири?
– Звичайно! У мене все життя були спортивні кумири, літературні... Я обожнюю Стефана Цвейга, Джека Лондона, Толстого, Купріна. Не може бути один хтось кумиром. У спорті – Юрій Власов, був і є. Зараз інші прийшли: Володимир Кличко, якого я обожнюю, новий боксер Головкін... Багато таких.
Але найбільшому моєму кумирові шість років. Звуть цього хлопчика Емір, він кримський татарин. Коли його батько помирав, йому було два рочки. Будь-яка дитина хоче гратися, а він не відходив від тата, а потім реагував на будь-які дзвінки: а раптом це тато? Від нього приховали, що батька поховали... Це ідеал видатного сина і людини, у нього такі розумні очі! У мене на сайті є фотографія цієї дитини – такий розумник, ви собі не уявляєте! Малюк, але вже справжній чоловік. Він перевершив усіх, і тому він мій кумир. І Стефан Цвейг, і інші відсунулися вбік – залишився Емір.
Євтушенку я сказав: "Ви геніальний поет, але нікудишній читець"
– Цього року пішов із життя великий поет Євген Євтушенко, з яким ми дружили. Скажіть, будь ласка, ви любили вірші Євтушенка і його самого?
– Ну, він геній. Ми з ним зустрічалися, він прийшов до мене в готель у 89-му. У картатому піджаку, не знав, що говорити, і по його пальцях я побачив деякі, так би мовити, порушення. Я сказав йому: "Ви геніальний поет, але нікудишній читець". Він заперечив: "Ну що ви, навпаки! Я вважаю, що я нікудишній поет, але геніальний читець". Я сперечався: "Але ви читаєте співуче, як усі поети:
...Ах, только б не было войны!
(Была в руках его гармошка…)
Ах, только б не было войны!
(…была за голенищем ложка…)
Ах, только б не было войны!
(…а на губах махорки крошка ..)
Ах, только б не было войны!".
Він запитав: "А як треба?" – і я прочитав. Таким було наше знайомство.
– А як було потрібно, що ви йому порадили?
– Не хочу дослівно згадувати... Ну, гаразд. Він читав, пам'ятаю, на стадіоні "Динамо", вірш один – я послухав і пішов. Євтушенко читав так (декламує співуче):
"Видишь,
небо какое синее?
Слышишь,
птицы какие в лесу?
Ну так что же ты?
Ну?
Неси меня!".
– А куда я тебя понесу?..
Я сказав: "Женю, ну що за читання? Не хочеться нікого нести!". – "А як треба?". (Читає по-своєму):
"Видишь,
небо какое синее?
Слышишь,
птицы какие в лесу?
Ну так что же ты?
Ну?
Неси меня!".
– А куда я тебя понесу?..
Любив я дуже його. Поважаю. Болем відгукнулася його смерть. Важке життя у нього було, він багато чого розповідав, гарну книгу написав про своїх дружин, із такою любов'ю...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– ..."Не умирай прежде смерти"...
– ...дуже глибока була людина, а як тяжко вмирав, ногу відібрало... Ось чому я борюся із трьома "С".
Спів для мене – це запасне. Пісень записано чимало, але я не можу виходити зі своєї ролі
– Я можу вас про щось попросити?
– Ну?
– Це не пов'язано зі мною особисто – передусім із телеглядачами. Я знаю, що ви чудово співаєте: чув у вашому виконанні низку пісень, і одна всіх, кому я її ставлю, зворушує до сліз. Рекомендую всім знайти у YouTube пісню про маму – це приголомшливо!
– Цю пісню написала людина з Кіровограда, де я обожнюю бувати, там живе мій учитель співу. Навіть не зі співу, а із запису. Це шалено талановитий педагог, розумник Сергій Колчін. Користуючись тим, що я зараз тут, згадую його ім'я, щоб усі знали, поважали, любили. Ми багато пісень записали, він мене коригував...
– ...там чудові слова: "Где-то среди звезд заблудилась мама, и она глядит с любовью на меня с небес"...
– ...це для тих, у кого немає мами, адже що старшим стаєш, то важче. Я нещодавно був на кладовищі у батьків – кілька днів тому. Коли тато і мама живі, це інша країна, я про це вже говорив.
– Анатолію Михайловичу, прохання моє полягає у простому – хоч кілька куплетів виконайте, будь ласка.
– Якось незручно... Минулого разу ми робили передачу, і я теж якусь пісню виконував, "Мама", напевно...
– ...так-так...
– ...вона прозвучала в записі, звідкись музика взялася...
– ...ну, а капела, хоч що-небудь...
– ...гаразд. Але тільки щоб ніхто не сміявся...
– ...ніхто і не буде, повірте.
– (Співає).
Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Ти не лякайся, що ніженьки босії
Вмочиш в холодну росу,
Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу...
(Різко). Чи хочуть росіяни війни?..
– Євтушенко...
– ...заговорили про нього – і згадалося... Зачекай, зачекай... (Продовжує співати):
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло – ні вітру, ні хмар,
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, мов жар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, мов жар.
Вистачить? (Посміхається).
– Чудово!
– Вибачте, що зірвався...
– Може, їздити вже по світу з концертами?
– Ну, це для мене запасне... Пісень записано чимало, але я не можу виходити зі своєї ролі. Я хочу запустити в роботу свою доньку: вона написала так багато музики...
– ...дуже талановита...
– ...виросла в цьому середовищі, була на моїх виступах. Вона буде впливати на людей зі страшною силою, але в гарному сенсі – вона гратиме.
– Тобто впливатиме за допомогою музики?
– Так, і одночасно за музикою ховатися. Я ж весь час ховаюся від людей – вмикаю пісні, наприклад, "Выхожу один я на дорогу...". Це – зняття остеохондрозу. Або корекція носа. Або зміна кольору очей. Ви знаєте про це?
– Чув...
– ...адже відкрили феномен такий – що у людей колір очей змінюється. Деякі кричать: "А навіщо нам зміна кольору очей?". Та для того, щоб у вас ніколи не було глаукоми. А якщо вона є, то починає зникати, тому що змінюється колір райдужки...
Любов – це статевий потяг, облагороджений почуттями. Немає статевого потягу – усе, любові бути не може
– Анатолію Михайловичу, кілька інтимних запитань. Любов є?
– Що означє "любов є"? Хто скаже, що немає? Звичайно, є, і не тільки у людей, але ще і між тваринами. Або ось подивіться, якими відданими собаки бувають людям або люди собакам...
– ...а що таке любов? Ви коли-небудь відповідали собі на це запитання?
– Логічно – це статевий потяг, облагороджений почуттями. Принаймні, я так розумію. Немає статевого потягу – усе, любові бути не може. А якщо є, отже, ти оцінив цю людину з метою народження потомства.
– Скільки вам було років, коли ви вперше пізнали жінку?
– Ой, я втікав від цього завжди, усіма силами. Пристрасть була божевільна, але... Я дуже багато віршів учив напам'ять, удосконалював себе, уривки із прози теж знав напам'ять, і одного разу мені трапилися на очі такі рядки Римми Казакової:
Я сына научу, чтоб был он зол,
чтоб к девочке был строг, как будто к дочке,
чтоб первые горчащие листочки
не обрывал на муки и позор!
Будь злым, мой сын, гони девчонку вон,
когда ей задирает май юбчонку…
Ось я теж був злим: не відвідував танців, моїми заняттями були фізкультура, спорт, у 16 років я однією рукою дві двопудові гирі з поштовхом ногами п'ять разів піднімав... Ось що мене приваблювало, плюс читання книг у величезній кількості.
Хоча потім у мене була історія з танцями – на шостому курсі. Здавали ми держіспити, жили в гуртожитку, увечері, одурманені навчанням, усі виходили на танцюльки. І я з товаришем вирішив піти. Прийшли, стоїмо... Ну, і спрацював якийсь потяг до гуманітарної допомоги. У якому плані? Достояли до того, що всіх дівчат розібрали, сидить одна, страшна, уся у прищах, ніс якийсь такий – жах! Ну, думаю, рятуватиму. Підходжу: "Можна тебе на танець?". Вона: "А я не піду!". Я: "Так тебе зараз задушу!". – "Души. Усе одно не піду!".
І тоді я зрозумів: йолки-палки, ніколи не підходьте до негарних! Беріть красивих і матимете позитивну відповідь, а некрасива завжди відмовить.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
До 23 років я був незайманим і пишався цим. А потім – усе... Наступного дня пішов на берег річки, довго дивився на воду і плакав...
– Коли ж вам не відмовили – уперше?
– До 23 років я був незайманим і пишався цим, а потім – усе... Наступного дня пішов на берег річки, довго дивився на воду і плакав...
– Чому?
– Тому що втратив ту цілісність, яка у мене була. Правда, потім я цю дівчину взяв за дружину.
– Овва! А сьогодні ви когось любите?
– Так.
– Кого?
– Я вам скажу один секрет: кого люблю, того тут немає. (Посміхається). Але люблю міцно, сильно.
– Ви в житті бачили багато нестандартних ситуацій... Скажіть, чи були серед них пов'язані з ревнощами?
– О-о-й, одна була страшна така... Дмитре, це приголомшливо! Південний Буг, на березі село, а в ньому була дівчина небувалої краси. Здавалося б, звідки? Там же робота, сільське господарство, у всіх руки величезні... А тут – інтелігентніша істота. І один хлопець закохався. Постійно ходив за нею, говорив, як любить її, а дівчині це набридло: підкорені вершини не цікавлять, краще гір можуть бути лиш гори...
– ...на яких іще не бував...
– ...ось і вона сказала: "Не хочу більше з тобою". Він виклянчив останнє побачення. Прийшла, у білій сукні... А хлопець був не такий уже бідний, мав човен-плоскодонку, що вважали великим шиком. І ось вони в цьому човні випливають на середину річки, там латаття, на ньому жаби сидять... Хлопець попросив останній поцілунок, вона думає: ну, гаразд, тільки б позбутися. Він нахиляється до неї, і його охоплює таке відчуття: я більше її не побачу, до її губ не доторкнуся, але до них доторкнуться чужі губи, інші! І його охопили настільки страшні ревнощі, що він різко змінив траєкторію і замість того, щоб поцілувати, різко вкусив дівчину за ніс, а зуби молоді, шматок відхопив – і проковтнув! Її заливає кров...
У підсумку НП залагодили – зіграли весілля. Вона стала виродком, але він і далі її кохав, троє дітей народилося...І тут – 89-й рік, вона почала сеанси дивитися, і сталося диво: ніс став відновлюватися! Більше, більше – і ось уже не голлівудський, але нормальний ніс, хто не знає, що з нею сталося, ніколи не скаже!
Потім у колонній залі Будинку союзів ми з однією ведучою, Судець, по-моєму...
– ...з Тетяною Судець, так...
– ...проводили заняття для афганців: у них змінювалися вуха, носи – спрацьовував закон воскресіння тканини.
А що з тією жінкою? Та кинула вона чоловіка! Він з'явився, розлючений, до мого київського офісу на Глазунова: "Що ви накоїли?!". І розповів цю історію. Я сказав: "Спасибі, що зізналися, я, виходить, відкрив, що тканина може відновлюватися. Але ж ви як учинили, за що чужу дитину скалічили? Як їй жити було з вами, скажіть? Є такі рядки, здається, Вашенкіна:
Упаси вас Бог познать заботу –
Об ушедшей юности тужить,
Делать нелюбимую работу,
С нелюбимой женщиною жить.
Ну, або з осоружним чоловіком, якщо ти жінка. Ви зіпсували їй життя. Як у них далі склалося, я не знаю...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Треба повчити глядачок наших: ніколи не здавайтеся! "Ні" – і все!
– А були курйози, пов'язані з ревнощами, коли до сміху?
– І це було. Але, знаєте, коли вірність порушено, це страшне діло.
– Наприклад?
– У радянські роки була така престижна професія – заготівельник худоби. Вони брали багато худоби, гнали її далеко, продавали, отримували виручку, своєї сім'ї по два–три місяці не бачили... Дружина залишилася вдома, а він успішно продав усе. Село було неподалік від залізничної станції – загалом, чоловік вирішив зробити сюрприз дружині, приїхати потайки, раптово, із грошима. Прибув о п'ятій чи опів на п'яту ранку, крадеться навшпиньки, щоб не розбудити, тихенько відчиняє двері, іде до спальні, а там... Боже ти мій, з-під простирадла визирають якісь додаткові, невідомі ноги! Чи не 48-го розміру... А потім той нахаба як схопиться, я-я-як ударить цього чоловіка по обличчю! Блямбу зробив – і зник.
Прокинувшись, мужик почав з'ясовувати, що та як, а дружина незворушна: "Ти знаєш, хто ти? Дурень. Нікого тут не було!". "Як не було? – сторопів він. – Я сам бачив!". – "Кого ти бачив о п'ятій ранку? Ти ж спав!". – "А блямбу хто поставив?". – "Сам собі! Ішов у темряві – і вдарився".
І почалося, мало не два роки: було чи не було, було чи не було? А тут я з'являюся в Києві. Приїжджаю в офіс – кажуть: "На вас якийсь дядечко чекає". Що, думаю, за дядечко? Вислухав його історію, запитав: "А чого ви приїхали до мене?". – "Одному вам вірю! Скажіть мені, було чи ні?". Я кажу: "Не було".
– Клас!
– Він так зрадів! "Можна, я вас поцілую?". Я відповів: "Із чоловіками не цілуюся, бігом додому тікай звідси, щоб на твоє місце ніхто інший не ліг...". Гарна історія?
– Чудова!
– Треба повчити глядачок наших: ніколи не здавайтеся! "Ні" – і все!
– Скажіть, будь ласка, Анатолію Михайловичу, що таке ваша робота: медицина, психологія, філософія?
– Практична філософія – ти вчишся користуватися законами, знаходиш для себе цілу низку цікавих законів. Ось чим моя робота цікава і від психології відрізняється? Тим, що це корекція тканини. Шкіра, очі, суглоби, серце... На все впливаю. Ось буду в Ізраїлі виступати – і 6-го, 9-го, 11 грудня буду проводити всесвітні акції, і називатися це буде... Ви не пам'ятаєте, ми сьогодні говорили – щодо серця?
– "Приборкання сердець".
– Точно. Усі можуть брати участь, звідси теж. Що потрібно робити? О 8.30...
– ...вечора чи ранку?..
– ...вечора – жодного телевізора, нічого, ви один у кімнаті! Або в погребі – не має значення. Якщо є моя фотографія, нехай буде. Знову подивіться три хвилини в одну точку, і все. А потім пульс перевірте: у більшості після цього аритмії немає, і рубці на серці зникають. На сайті у мене є історія про коменданта Кабула, у якого був трансмуральний інфаркт міокарда, рубці на серці, а також аневризма аорти (грудний і черевний відділ), а перед цим є посилання на історії людей, що у когось із серцем сталося, це ж усе задокументовані речі...
Раз мозолі можуть зникати, то і рубці теж: бачите, яка зв'язка?
– Анатолію Михайловичу, а які результати вашої роботи вразили навіть вас?
– Гра зі сполучною тканиною, наприклад, зникнення рубців. Від чого вони бувають? Від опіків (окріп тощо), обмороження, розрізи... А ще від чого? Від навантажень. Наприклад, ви займаєтеся спортом на турніку, і на руках мозолі. Це ті самі рубці, із того самого тіста!
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– А раз мозолі можуть проходити...
– ...то і рубці теж: бачите, яка зв'язка? Але треба якось змусити їх зникнути, і для цього створюють ситуації, що програмують.
– Ви торік показали мені таку річ, від якої у мене дух захопило, чесно кажучи...
– ...я знав, що ви про це запитаєте, тому взяв із собою – це найновіші (простягає незвичайні окуляри, схожі на ті, які видають у кінотеатрах)...
– ...ого! Ви мені даруєте?
– Дарую!
– Спасибі! Ось я одягаю ці окуляри – і в них абсолютно нічого не видно, освітлювальні прилади ледве-ледве видно...
– ...то там тьма...
– ...і розкажіть, що ви пропонуєте зробити?
– Коли ви дивитеся в них на сонці, ви бачите тільки кружок, і хоч сто років підряд дивіться, він не здригнеться. Кому завгодно дайте – результат буде той самий, так і має бути. Але якщо ми домовляємося, що я вам щось покажу... Припустімо, запитаю: "Дмитре Іллічу, ви що бачите?". – "Кружок". – "А що хочете побачити?". – "Як він рухається". І сонце попливе вбік. Чому? Не знаю. Я в цей час дивлюся на сонце, без окулярів. Спочатку воно дуже яскраве, але поступово яскравість зникає, і я бачу такий самий кружок, як ви, тільки обриси. Дивлюся вправо – воно рухається вправо, дивлюся вліво – вліво... І ви це помітите, хоч між нами відстань? Я буду в Ізраїлі, а ви тут!
– Ну добре, сьогодні 19 листопада. Назвімо приблизно день...
– ...умова яка? Щоб тут було сонце – і там. Я ще зі Штатів хотів це зробити, перебуваючи в Нью-Йорку недавно. Щоб яскраве сонце було і там, і тут. Наприклад, у Нью-Йорку – восьма ранку, в Україні – четверта години дня. Ви б здивувалися: як так, між нами 10 тисяч кілометрів?! Багато хто скаже: "Це гіпноз...". Нісенітниця якась, люди не розбираються в гіпнозі просто! А покажу – сподобається, проситимуть: "А нумо ще!". Буду в Ізраїлі – можливо, вийде, тому що там сонце... Я хочу, щоб люди відчули ефект здивування, розумієте?
– Ну так, керувати сонцем ще нікому не вдавалося...
– ...і навряд чи воно рухається, але в цьому потоці "око і сонце" щось є, якась швидкість. Подивився на сонце – і ти вже там, 150 мільйонів кілометрів, як мить!
Я не чарівник, а звичайна людина, без жодних надздібностей
– Багато моїх друзів, знаючи, що сьогодні я буду з вами зустрічатися, сказало мені (я до вас із другим уже проханням, вибачайте, ну дуже гарна розмова склалася): мільйони людей сидітимуть біля телеекранів, і вони звикли до того, що ви чарівник, від вас чекають дива...
– ...ой, нехай тепер звикають до того, що я не чарівник, а звичайна людина, без жодних надздібностей. Бо заведено вважати, що здібності – це якась енергетика. Енергетики не існує! Лауреат Нобелівської премії з хімії Пітер Мітчелл довів, що енергія є в кожній клітині, а у нас їх приблизно 100 трильйонів. Ось 100 трильйонів електростанцій потрібно для того, щоб світилося ядро! А в махах руками нічого немає.
– Добре, але наостанок...
– ...я зрозумів, чого ви хочете...
– ...не мені, а тим мільйонам людей, які зараз біля екранів, зробіть, будь ласка, якийсь подарунок!
– Подарунок простий: дивіться на мене, людину, яка дивиться на сонце, на мої фотографії – мені нічого говорити не треба. Я давно відійшов від таких речей: "А от у вас це пройде... у вас більше, у вас менше". От нехай вони просто подивляться, ці люди. Можливо, посміються, не знаю, але курчат восени лічать, а осінь може бути завтра, післязавтра, за місяць тощо. Чесно кажучи, мені вже нудно дивитися просто так, я хочу аж звідти діставати (дивиться вгору), от і все.
Тож зустрілися очима – і посил який? Щоб ви згадали себе, свою норму. У вас розірване серце? Нехай, але в глибині є запис про те, що серце має бути нормальним. Хочете випробувати – знайдіть собі підходящу даму: у неї серце погане, у вас, але народжується дитина, і в неї нормальне. Чому? Так записано у нас у глибинах.
А ще знаєте що записано? Нескінченна тривалість життя, і до цього людина колись може дійти. Я на цю тему придумав афоризм: "Бог дав людині можливість пізнати себе, але відміряв на це час, що дорівнює вічності". На цьому закінчимо?
– Не хочеться з вами розлучатися... Але спасибі вам велике!
– Мені теж не хочеться: я такий радий, що я в Україні! Усе, усе інше... Хоча мене переселяли разів 20 – то до Польщі, то до Америки – моя Батьківщина тут. Так вийшло, що я російський громадянин, ще тих часів людина, і хай там хто що каже, люблю нашу колишню країну. Часто буваю в Казахстані: це моя друга батьківщина, тому що саме там моє дитинство стартувало. Білорусь люблю: батько був військовим, і ми там побували. Кажуть: "Хто він такий? Хлопець із Вінниці?". А хто в Гомелі жив, хто був на річці Чу, бачив Казахстан, ці ешелони солдатів і все інше, що іншим навіть не снилося?
І село ж іще було, де теж багато чого можна побачити. Бабуся у мене там жила, там на горищі я знайшов "Логіку" Челпанова, яку вже у п'ять років, до шести, знав напам'ять. А потім зробив ще одну "ходку" на горище і знайшов у скрині "Суспільний договір" Жан-Жака Руссо, другу мою книгу. Бачите, є що згадати...
А ще журавлів було багато, і хрущі літали, знаєте?
– Так...
– Зараз немає хрущів ніде, а тоді були – і ці жуки, і журавлі. І коні, до яких так мене тягнуло, так хотілося близько підійти... Але одне лоша я-я-як дало мені у груди! Я вже втрачав свідомість, але розумів, що потрібно відійти вбік, і тільки там упав. Досі у мене кісткова мозоль на грудях...
– Анатолію Михайловичу, усе добре, і тільки режисер мені у вухо говорить, плачучи, що треба закінчувати. Спасибі велике!
– І вам!
Записала Анна ШЕСТАК
