Кінець епохи нафтодоларів, або Чому країни-виробники вуглеводнів приречені 

"Кам'яний вік закінчився не тому, що у світі закінчилися камені. Так само і нафтовий вік закінчиться не тому, що у нас скінчилася нафта" Ахмед Закі Ямані, міністр нафти і мінеральних ресурсів Саудівської Аравії у 1962–1986 рр.

За останні три роки на міжнародному ринку енергоносіїв відбуваються кардинальні зміни, які перетворюють нафту і газ із засобу політичного впливу і тиску на просто товари, призначені для продажу або обміну. Ці самі зміни із новою силою відновили дискусії щодо закінчення епохи вуглеводнів.

У США ухвалено рішення про промислове видобування сланцевих вуглеводнів. Навряд чи це можна списати лише на бажання покарати Росію

Нові реалії

Досягнення фактично повної енергетичної незалежності дало змогу Сполученим Штатам проводити зовнішню політику, не особливо озираючись на ситуацію на ринку вуглеводневої сировини або обстановку у видобувних країнах і регіонах.

"Центр регулювання світових цін на енергоносії перемістився з ОПЕК до США. Ситуація складається так, що Сполученим Штатам немає необхідності сильно нарощувати реальне видобування. Варто лише оголосити про такі наміри – і світові ціни негайно відреагують відповідним чином. Це ще одне свідчення надмірної спекулятивності ринку.

У світі раптом склалася парадоксальна ситуація: традиційні країни – виробники нафти і природного газу тепер уже вимушені прилаштовуватися у кільватер вашингтонської енергетичної політики.

Без сумніву, США знадобиться час, щоб призвичаїтися до ролі експортера енергоносіїв, органічно вплести цю нову економічну і одночасно глобальну реалію в американську зовнішньополітичну доктрину, навчитися ефективно використовувати цей важіль у дво- та багатосторонніх відносинах. Хоча, як свідчить практика, американці вже цілком успішно пробують використати можливості, які відкрилися.

Комусь цей проект здається занадто фантастичним. Але якщо згадати, що про початок місячної програми "Аполлон" тодішній американський президент Джон Кеннеді оголосив у 1961 році, а вже через вісім років – у 1969-му – нога першої людини ступила на поверхню Місяця, такі міркування не здаються такими вже фантастичними.

До того ж у американців є технології, людський ресурс і відповідний досвід. Вирішення завдання полегшується ще й тим, що розробленням космічної програми займається не держава, а приватна компанія. Що переводить протистояння із нафтовими компаніями у площину комерційної конкуренції, повністю виключаючи з цього процесу політичний складник (нічого особистого – тільки бізнес).

Інші країни – імпортери енергоносіїв теж будуть продовжувати наполегливо працювати над створенням і/або активним упровадженням альтернативних джерел енергії. Тобто в середньостроковій перспективі на людство очікують радикальні зміни в енергетичній сфері. А в більш наближеному майбутньому ми будемо спостерігати цінову аритмію на міжнародному ринку вуглеводнів, що супроводжуватиметься нескінченними прогнозами різних експертів про терміни повернення до високих цін на нафту.

Країни-виробники, зі свого боку, поділяться на дві категорії: готових до диверсифікації власної економіки і тих, які безнадійно хворі на "голландську хворобу" і не здатні до перетворень в енергетичній сфері. Ми це вже спостерігаємо на прикладі держав Перської затоки.

Довідка "ГОРДОН". "Голландська хвороба", або "ефект Гронінгена" – негативний ефект, зумовлений впливом зміцнення реального курсу національної валюти на економічний розвиток унаслідок буму в окремому секторі економіки. Ефект отримав свою назву від Гронінгенського газового родовища, відкритого у 1959 р. на півночі Голландії. Швидке зростання експорту газу внаслідок освоєння родовища призвело до зростання інфляції і безробіття, падіння експорту продукції обробної промисловості і темпів зростання доходів у 70-х рр. Зростання цін на нафту у середині 70-х і початку 80-х рр. спричинило такий ефект у Саудівській Аравії, Нігерії, Мексиці.

Людство поступово починає усвідомлювати: нафтовий вік іде до завершення, і зовсім не тому, що закінчуються запаси вуглеводнів.

Головне завдання людської цивілізації у найближчому майбутньому – якомога швидше зіскочити із вуглеводневої голки

Замість висновків

Безумовно, говорити про швидку і незворотну смерть вуглеводневої ери поки рано. Навіть у разі появи серйозного конкурента у вигляді нової енергетики вуглеводнева сировина залишиться превалювати у деяких галузях і секторах глобальної економіки. Але вона перестане відігравати роль основного інструменту впливу на світові політичні і технологічні процеси. До того ж події кількох останніх років показали, наскільки вразливою стає цивілізація, віддаючи свою долю в руки країн – виробників нафти.

Нафтодолари, з огляду на специфіку видобувного бізнесу, дедалі більшою мірою перетворюються із виробничого на спекулятивний капітал. Оскільки їх спрямовують, як правило, не на підвищення ефективності бізнесу, а на розширення його екстенсивних можливостей та утримання світового виробництва у межах традиційних технологій, які використовують як енергоносії ті самі вуглеводні.

Отже, головне завдання людської цивілізації у найближчому майбутньому – якомога швидше зіскочити із вуглеводневої голки і почати по-іншому вибудовувати свої перспективи, пов'язуючи їх з інноваційними технологіями і виробництвом, які мають прийти на зміну вже наявним староукладним. Це об'єктивна потреба часу, а не чергове "хочу" сильних світу цього.

І головне тут, щоб сучасні технології шостого і вище поколінь могли приносити людству повний набір благ у будь-якому куточку земної кулі. Саме відхід від нафти і газу як мірила успішності та впливовості дасть змогу ефективно здійснити такий перехід. Золото тому приклад.