+1 Київ
Правдоруб, дуже емоційний, але геройський дядько, – так охарактеризували Олега Дмитровича товариші по відсидці. "Такий бойовий, не дивно, що його відразу з військовими в госпіталь повезли, а тільки потім у "Феофанію", до нас, цивільних..."
Із журналістом розмовляємо в палаті, більше схожій на добротний готельний номер із балконом. "Шкода, що зима, – каже Галазюк, – тут великий красивий парк. І я вже освоївся: бігаю, займаюся фізкультурою, гуляю на свіжому повітрі... От тільки скоро нас переведуть із "Феофанії" в санаторій для ветеранів у Пущі-Водиці: проживання тут коштує півтори тисячі гривень на добу, а там ми набагато дешевше державі обходитимемося".
50-річчя "святкував" під гуркіт канонади на Савур-могилі, а 55-річчя – уже у відсидці, як в'язень "ДНР"! Хто мені ці роки поверне?
– У цій лікарні так дорого?!
– Так! Вона ж не для простих смертних – відомча. Але годують нас, водночас, на 36 гривень на день. Мабуть, щоб довше не забували макіївської колонії (гірко усміхається). І лікування, правду кажучи, змушує бажати кращого. Стоматологія, наприклад. А це, самі розумієте, потрібно практично кожному, кого там допитували, били... Я в лікарів тутешніх цікавився: "Скажіть, будь ласка, на що мені зубний протез кріпити, якщо у вас навіть крему фіксувального немає? На жований хліб, як у в'язниці, чи на кашу?" Загалом, Аню, на нашій території теж не все слава богу, і це пре з усіх щілин. Треба країну потроху виховувати. Як на мене, в Україні не всі розуміють, що і як з цими полоненими відбувалося, обміняли – то й гаразд, нехай собі живуть, як хочуть...
– Ви далі як плануєте?
– О, я ще бійцем тримаюся! На відміну від тих, хто реально не розуміє, що робити: без грошей, без житла, документів... Я збираюся працювати – співпрацювати з "Радіо Свобода". Гонорари за попередні публікації, "Листи з окупованого Донбасу", за що мене заарештували й засудили в окупації, у мене з картки вкрали денеерівські бандити. Це 19 із гаком тисяч гривень. Отже, доведеться почати в буквальному сенсі слова з нуля.
– Зі "свободівськими" колегами вже бачилися?
– Вони серед перших до мене прийшли. І очільниця київської служби Інна Кузнецова була. Я ж у жилетці "Радіо Свобода", бачите? (Показує фірмову помаранчеву нашивку – факел). Колеги обіцяли ноутбук подарувати, щоб я почав працювати над книгою – про полонених і все те, що і я, і вони пережили. І сказали, що час готуватися до конференції в Празі – як Сенцову. Адже саме там, у Празі, у "Радіо Свобода" головний офіс.
– Отже, планів – громаддя.
– Дійсно багато, зокрема судитися з Путіним. Що ви так здивовано дивитеся? Я маю на Путіна до суду подавати: ця сволота вкрала у мене п'ять років життя! Я 50-річчя "святкував" під гуркіт канонади на Савур-Могилі, а 55-річчя – уже у відсидці, як в'язень "ДНР". Хто мені ці роки поверне? Ні, я ні йому, ні всьому їхньому "нормандському квартету" спокою не дам. Чому квартетом називаю – та тому, що "Тож, ви, друзяки, як не сіли б гарно, а до музик все ж незугарні"...
А взагалі, я б, знаєте, чого хотів? Синьо-жовтий намет, як наш прапор. Ось намет – і біометричний паспорт, щоб їздити по різних країнах і розповідати, що у нас у країні відбувається. Якщо немає в нас нормального іномовлення, раз влада наша мимрить щось невиразне – замість того, щоб чітко назвати війну війною, повинен же хтось, хто не з чуток про все знає, узяти на себе роль такого собі посла доброї волі. Мовами я непогано володію: англійською добре (не дарма свого часу закінчив курси перекладачів), французькою трохи гірше, іспанською, мабуть, краще – у колонії посилено вивчав. Уже пишу і читаю. Діоген жив у бочці, а я в наметі буду...
Макіївський "Оплот" викрав мене просто з кафедри
Про Діогена не просто до слова прийшлося: крім того, що Олег Дмитрович – блогер і журналіст, він ще й кандидат філософських наук, фахівець з античної філософії. Викладав у Торезькій філії Харківського інституту економіки та ринкових відносин.
– Ніколи своєї позиції не приховував і не планую. Ходив по Торезу і називав речі своїми іменами: війну війною, окупантів окупантами, пояснював отруєним російською пропагандою людям, що насправді відбувається. Багато хто мені дякував: "Ви знаєте, Олегу Дмитровичу, слухаємо вас, і з'являється надія, що тут знову буде Україна".
Я на Майдані був, щоправда, недовго: як дізнався, що студентів побили, поїхав із солідарності, я ж викладач! А потім весь Торез (усміхається) списав гаслами "Зека на нари!", "Пшонку за мошонку!". Хтось скаже, що це дитячість, але треба було якось показати, що й у нас є люди, які не будуть мовчки терпіти беззаконня.
Уперше Олега Галазюка заарештували влітку 2014-го.
– Макіївський "Оплот" викрав мене просто з кафедри. Привезли в так званий "УБОЗ", лякали, що взяли за статтею "умисне вбивство", що тут мені й кирдик, били по-звірячому – та, щоб познущатися, в український прапор загортали... А потім закривавлену підлогу змусили мити. Усе це я добре пам'ятаю: і підлогу, і стіну, на якій людською кров'ю було написано: "Слава Донбассу!" І кусачки, якими відривають пальці...
– ...вам їх навмисно показували?
– Вони на видноті лежали – усі знаряддя тортур. Їх ніхто не ховав... Мене і ще чотирьох людей протримали 19 днів і відпустили лише після того, як їм розблокували рахунки казначейства. Тобто буквально – взяли в такий спосіб "викуп". Плюс квартиру мою пограбували – поки мене тримали в катівнях.
До речі, у кожного з цих нелюдів (людьми їх гріх називати) – сім'я, робота. Усе як годиться. Деякі бандити відкрито говорили, не соромлячись, що на роботі взяли лікарняний, щоб "грошенят натрясти". І держава Україна їм ці лікарняні оплачувала!
Сиджу з мішком на голові, дихати нічим, а вони дивляться "Квартал 95" і сміються... Тому нехай як хоче реагує Зеленський, але катували мене його "Кварталом"
– Жах...
– І цей жах продовжився, коли я на роботу повернувся: виявилося, інститутські колеги були цілком обізнані, де я. У відомості поставили заліки моїм студентам, хоч вони були зі мною, коли мене викрали, ці відомості... Урізали мені відпускні (а навіщо, справді, мертвому відпускні?) і ставку. По обличчях прочитав: не чекали зовсім. І ці люди, уявіть собі, і зараз викладають – навіть у Харкові! Не на окупованій території. Чого вони можуть навчити – як здавати колег бандитам?
– Ви після цього намагалися виїхати?
– І виїхав: вирушив до Києва, шукав роботу. Звертався в Міністерство освіти – нічого виразного. Запропонували якусь ставку у військовому училищі й запитали: "А ви підполковник?" "Ні, – кажу, – в армії був рядовим. Але я відомий учений, мої роботи знають, їх за кордоном цитують. У тій самій Росії". Звернувся в Київський університет імені Шевченка до проректора Бугрова. Той начебто взявся допомогти, а потім відповів: "Олегу, я питав – не хочуть". Хто не хоче, я не уточнював... Загалом, помикався я так чотири місяці, поки було за що, і повернувся: удома хоч своє житло і хоч якась робота. І багато, хто виїжджав з окупованих територій, повернулося з тих самих міркувань, тому що Україні не потрібні! От зверніть, у своїй статті, саме на це увагу: не потрібні! І що, думаєте, чи потрібні зараз? Поживемо – побачимо, але поки – сумніваюся...
На сайті "Радіо Свобода" я вів рубрику "Листи з окупованого Донбасу". Зрозуміло, під псевдонімом. Але знайшовся стукач, якийсь Антон Брунько, який заявив у торезький відділ "МДБ", що він, мовляв, установив: автор Мирослав Тямущий і Олег Дмитрович Галазюк – одна й та сама особа.
– Ви цього Антона знаєте?
– Не бачив ніколи. Може, студент який відрахований, але не пам'ятаю. Нехай його слідчий знає – усі дані, які в мене були, я передав. Рано чи пізно весь Донбас знову буде українським, і правосуддя розбереться, який "антон" мене видав... За його доносом загребли мене вдруге – у День незалежності України, 24 серпня 2017 року. І, що найабсурдніше, за українським законодавством! У межах боротьби з організованою злочинністю.
29 грудня 2019 року. Околиці окупованої Горлівки. Початок обміну утримуваними особами. Фото: ЕРА
– За що саме?
– Екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, формування "негативного несхвального ставлення до росіян", ніби буває "негативне позитивне". Там не справа, ви почитайте – там анекдот! (Усміхається).
По-перше, їм не подобалося, що у своїх статтях я беру "ДНР" у лапки – це, бачте, принижує. За лапки дали 16 років – як вам, га? По-друге, чіплялися до такого, що їм не завадило б провести експертизу щодо осудності. Наприклад, була у мене публікація "Чи злетить "Фенікс"?" – про мобільного оператора, колишнього "Київстар", який денеерівці віджали і зробили "Феніксом". Так вони прочитали й кажуть: "Що значить "злетить"? Ви що, хочете підірвати?" (Сміється). Ну, страшний екстреміст – за їхніми мірками, які вони із себе ж і зняли. Такого тільки саджати!
– Ви в Торезі сиділи?
– Спочатку в Торезькому (треба вже звикати по-нашому – Чистяково – називати) "МДБ". Три доби з мішком на голові, у наручниках, прикутий до батареї...
– ...били?
– Слава богу, ні. Цього разу обійшлося без биття. Уявіть собі, опером у мене виявився... колишній мій студент, Сергій Ногаш. Упізнав мене: "Олегу Дмитровичу! А ви що тут робите?" Відпустити, зрозуміло, не міг, але бити не дозволяв. Хоча знущалися, звичайно, і цього разу. Сиджу з мішком на голові, дихати нічим, а вони дивляться "Квартал-95" і сміються... Тому нехай як хоче реагує Зеленський, але катували мене його "Кварталом".
– Ох, не любите ви, Олегу Дмитровичу, президента...
– (Іронічно). А що, зобов'язаний любити? Нехай він робить реальні справи – для України! А ми з вами подивимося, як буде змінюватися країна і ситуація на сході. Мені знайомі кажуть: мовчи, нехай тобі квартиру дадуть, те дадуть, те дадуть, а потім говори. (Сміється). Ага, якраз! Розбіглися вони й дали – це по-перше. А по-друге, не продається моя думка за квартири та матеріальну допомогу, лад нехай наведуть у країні, ладу ж немає! Закон – як дишель, крутять ним, хто як хоче...
Пам'ятаю, сиджу з мішком на голові і чую, як заступник начальника торезького "МДБ" хвалиться: "А моя мала вступила на бюджет!" Зрозуміло, що в Україні – у Харкові, по-моєму... Може, не мав би я стосунку до системи освіти – не звернув би уваги, а так подумав: ти дивись, як нас, кровожерливих бандерівців, бояться, що аж дітей до нас відряджають учитися за наш, бандерівський, рахунок. А ми й раді! Навіть не обтяжуємо себе перевіркою: кого навчаємо, звідки, чи не стріляє татко цієї студентки в голову її ровесникам... Багато про що треба подумати, і добре подумати.
З Тореза мене відвезли в Донецьк. Ну, усе зі мною було зрозуміло: екстреміст, терорист, підбурювач. Докази, тобто публікації на "Радіо Свобода", очевидні, тому помістили в СІЗО, потім засудили на 16 років – і в Макіївку, у колонію суворого режиму №32.
"Ізоляція" мене, на щастя, минула, але всіх, хто в цій страшній в'язниці донецькій був, я розпитав докладно – для своєї майбутньої книги. Те, що там коїлося... Це навіть не свавілля. Якби років 10 тому хтось сказав, що ми доживемо до такого, я не повірив би!
Побиття. Зґвалтування. Гладіаторські бої, як за влади Нерона. Тортури струмом. Знущання всілякі: людей ламали і фізично, і психічно! Примушували рити траншеї, розміновувати поля: підірветься – не шкода. Є у нас хлопчик, зовсім юний, 20 років, так от його водили на розмінування...
Розбирали ящики з протермінуванням: печивом "Конті" столітньої давнини, який у 14-му році крали із супермаркетів, консервами тощо. З печива знімали обгортки, на яких стоїть дата, та фасували в коробки, щоб потім це на вагу продавати на ринках громадянам "ДНР". Зіпсованими рибними консервами годували ув'язнених.
– Це до питання про те, як у "молодих республіках" жити добре...
– Так-так. Так добре, що на суді я сказав: повернуся тільки на танку і Леніних ваших знесу під три чорти, як у Чистяковому, так і в Донецьку! Суддя: "Не дочекаєтеся!" Я у відповідь: "Ні, дочекаюся!" (Сміється).
Одного з тих, хто з нами летів, хлопці ледь голими руками не розірвали, упізнавши в ньому денеерівського ката
– Не страшно було?
– Ну, слухайте, якщо будемо боятися – скоро доведеться і в Києві ходити на мітинги з плакатами "хочемо в Росію". Страшно тому, у кого діти або батьки на окупованій території, а мені, одному, без сім'ї, чого боятися? За своє життя? Так його скільки разів могли відібрати, і, слава богу, не вийшло: мабуть, я не все ще для України зробив. Дуже вдячний тим, хто мені допомагав і допомагає: колишньому полоненому Валерію Недосєкіну, волонтерам, колегам із "Радіо Свобода"... Не зламався в ув'язненні – чого ламатися на волі? Я не ідеалізую нинішню Україну як державу, але хоч якась демократія є і людей на підвал не тягнуть.
Ви знаєте, у "ДНР" залишилася сидіти дуже гарна людина – Юрій Шаповалов, заслужений медик, відомий кактусознавець. Напишіть про нього, будь ласка! Це йому, до речі, передавали книжки з іспанської мови, за якими я займався. Так от, він ішов із роботи по мосту, розмовляв телефоном із матір'ю, під'їхали, скрутили... Ще й відео в інтернет виклали, де він кричить у трубку, не розуміючи, що відбувається: "Мамо, мамо!" Юра потім запитував: "А мене за що? На що я вам здався?" І йому просто сказали: "Для обміну. Нам потрібні люди, за яких ми будемо вимагати віддати наших". Ось так цинічно й прямо. Ми з хлопцями, коли сюди приїхали, насамперед сіли і самі давай складати список, хто кого знає – з тих, хто залишився в ув'язненні. Нарахували 70 осіб.
– Їх не віддають?
– Не підтверджують, що вони там. Зате з нами в літаку таке прибуло... Колеги-журналісти кажуть: Олегу, це твоя особиста думка, утримайся, ти можеш не знати. Але яка моя особиста, коли одного з тих, хто з нами летів, хлопці ледь голими руками не розірвали, впізнавши в ньому... денеерівського ката?
– Та ви що?!
– Так! Якийсь "Беня", тобто Бражніков Євген, був помічником садюги, ще страшнішого, – "Джексона", він же Віталій Іванієнко. І брав участь у тортурах і знущаннях. Хлопці, яких він мучив, побачили, що він теж із нами летить, кинулися на нього і влаштували б самосуд, якби не втрутилися співробітники СБУ. Не знаю, на біса він їм потрібен і що він таке важливе знає, але в літаку його охороняли озброєні люди в балаклавах. Зараз його немає з нами. Хоча наші, звичайно, дають свідчення слідчим і розповідають, хто він такий.
Потрапили в обмінний список і п'ять осіб, які мали відмовитися покидати "ДНР", – так навмисно зробили. Четверо так і сказали, а один, дідусь 80-річний, із російським громадянством (!), мене послухав – роздумався. Вирішив, мабуть, що в Україні краще...
29 грудня 2019 року. Літак із звільненими заручниками готується вилетіти з Чугуєва в "Бориспіль". Фото: president.gov.ua
Але тільки вдумайтеся, Аню: четверо підставних зайняли чужі місця, тих, хто щиро хотів вирватися з полону, і сказали, що не хочуть в Україну! Дуже дивний список, питань до нього багато – нехай компетентні органи не соромляться, ставлять. І так, хотілося б, щоб у всіх цих обміняних людей дійсно жила Україна, а не тільки вимоги: "Квартиру дайте! 100 тисяч дайте!"
– Такі теж є?
– Усякі тут є. У мене один з обміняних запитав недавно: "А що це в тебе і речі нові з'явилися, і телефон тобі подарували, і передачі носять? Що ти таке робиш?" "Нічого, – кажу, – поки не роблю. Просто люблю Україну. І ти люби, якщо хочеш, щоб тебе поважали".
Це мило треба пхати під ніс усім тим, хто хоче в Росію: саме так пахне ваш мир за будь-яку ціну. Тру-па-ми. Кістками. І не факт, що тварин...
"А хочете, – пропонує Олег Дмитрович, – я вам тюремні гостинці покажу?" "Які?" – дивуюся я. "Такі, які всім і кожному треба показувати, щоб зрозуміло стало, що таке Євразійський економічний союз, куди нас намагаються запхати "мишебраття". Мій співрозмовник виймає із сумки розколотий бурий брусок чогось, що віддалено нагадує господарське мило, упакований у целофановий пакет: "Ну ж, нюхайте, сміливіше!" Сморід від бруска жахливий – до нападу блювоти.
– Таким милом ми милися в макіївській колонії. Зробили його – я ще етикетку відірвав, та не довіз, – у місті Аксай Ростовської області. Наше українське мило пахне трояндою, лавандою, бузком, а це – смердить трупами! Точно так само, як дружба і будь-яке загравання з Росією. Як радість нашої влади щодо того, що вони газовий договір уклали. Чому ви радієте? Люди, ви раді, що ми, як і раніше, у фінансових відносинах із тими, хто стріляє у ваших дітей, чоловіків, братів? Ось це мило, Аню, треба пхати під ніс усім тим, хто хоче в Росію: саме так пахне ваш мир за будь-яку ціну. Тру-па-ми. Кістками. І не факт, що тварин...
Фото: Ганна Шестак / Gordonua.com
А ще – покажи, Ромо, фірмовий ключ від наручників.
"Так у вас же", – відповідає хлопець на ім'я Роман, який ділить із Галазюком лікарняну палату. "І правда, – спохоплюється Олег, – ось!" Із кишені жилетки чоловік витягує... дротяну голівку від звичайної прищіпки для білизни: "Доборолася "республіка" до самого краю... Наручники в "ополченців" поки що є, а ось відкривати їх уже нічим. А ви тут, у Києві, носитесь зі своїм "зубожінням". Мимоволі усміхаюся.
– Що, розсмішив? Я і в колонії хлопців умів підбадьорити. Наприклад, у СІЗО мене підучили, що як прийдеш на зону, треба прізвисько собі просити: "Тюрьма-старушка, дай мне погремушку – не лоховскую, а воровскую!" А я ж не бувалий зек – я викладач філософії. Усе переплутав, сказав: "Не воровскую, а лоховскую!" Так сміялася вся тюрма! Хтось із глибини барака крикнув: "Сократ!" Так Сократом і ходжу.
Рома, з великими сумними очима і не надто балакучий, теж злегка усміхається. Запитую в нього, скільки років і за що.
– Сидів чи мені? Мені – 23, а сидів у різних місцях 805 днів.
– І в "Ізоляції"?
– 292 дні.
Дістає з тумбочки свій "календар" – листок зошита в клітинку, розкреслений рукою. Кожен прожитий день хлопець позначав галочкою.
– Судили за шпигунство. Приїхали вночі до мене додому озброєні люди, осіб 15, виволокли, відвезли... Досі не знаю, хто навів, за що... Забрали дві машини, мою і батьків. Але й це не допомогло: посадили. Ви вибачте, подробиць розповідати не буду. Зараз для мене головне – вивезти сім'ю.
На окупованій території в Роми не тільки батьки – ще дружина і маленька донька.
– Коли мене забрали, дружина була вагітна, дитина вже без мене народилася. Жодного разу ще на руках не тримав. Телефон з'явився – тепер можу хоч дивитися фотографії... Чекаю не дочекаюся, коли заберу їх до Києва. Але для цього треба отримати паспорт, знайти роботу. Диплом батьки передали, коли мене з літака зустрічали, але він денеерівський. Ось що робити таким, як я: вступав до технікуму в Україні, а диплом видали... такий?
Обіцяю дізнатися. Цікавлюся, на кого вчився.
– На металурга. Але, знаєте... У мене є мрія – я загадав: якщо визволять мене, буду гризти землю, а доб'юся.
– Яка мрія?
– Льотне училище у Кропивницькому – дуже хочу там навчатися. Розумію, що до цього ой як далеко і що шансів мало, але у будь-якої історії може ж бути гарне продовження...
Іду з "Феофанії" зі сльозами на очах. Але з упевненістю, що продовження обов'язково буде. В історії Олега. У Роминої історії...
Олег Галазюк біля лікарні "Феофанія". Фото: radiosvoboda.org
P.S. Перед публікацією матеріалу Олег зателефонував і прокричав у трубку: "Аню, я стою на березі Дніпра! Як думаєте, що збираюся робити?" "Ну й жарти у вас!" – випалила я. "Та мило! Мило топлю! – розсміявся мій співрозмовник. – Нехай тоне ця зараза "русского мира", їй немає вороття!"
(Далі буде).
