Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Мага: Коли читаю коментарі хворих людей: "Ющ-дрищ привів за руку Януковича", хочу додати: "Так, і за вас, за шість мільйонів, бюлетені у скриньки поклав"

Чи потрібні державі Україна українські артисти, чи необхідно зараз не впускати до країни російських гастролерів, навіщо знадобилися квоти на українськомовну продукцію на вітчизняних радіостанціях і телеканалах, чи існує насправді загроза закарпатського сепаратизму і чим займається ведучий колись популярного політичного ток-шоу країни "Шустер LIVE" Савік Шустер, про це і багато чого іншого в авторській програмі Дмитра Гордона на каналі "112 Україна" розповів поет, телеведучий, режисер і сценарист Петро Мага. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Петро Мага: Україна весь час наступає на одні й ті самі граблі, тому що завжди носить їх із собою
Петро Мага: Україна весь час наступає на одні й ті самі граблі, тому що завжди носить їх із собою
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
Засновник проекту
У радянських магазинах не було практично нічого, і ми в Угорщину, як у капіталізм, ходили

– Добрий вечір, Петро, радий тебе бачити...

– ...і я тебе.

Ти народився на Закарпатті – скажи, будь ласка, за своєю малою батьківщиною ти сумуєш? І що для тебе взагалі Закарпаття?

– Закарпаття для мене – це 37 хат, зараз поясню. Коли в ті краї прийшла радянська влада, вона зробила село Соломоново і хутір Страж – через залізницю. Угорська частина була величезна, русинська – зовсім маленька, 37 хат. Ось там я і виріс. Там ближче до Словаччини, ніж до Чопа, ближче до Угорщини, ніж до будь-якого українського населеного пункту. Тому коли був вільний перетин кордону і люди ходили туди-сюди по таких рожевих папірцях, я міг по 12 разів на день бігати в іншу державу по масло, молоко... У радянських магазинах не було практично нічого, і ми в Угорщину, як у капіталізм, ходили.

– Про русинів запитаю.

– Ой, борони нас Господи почати на цю тему розмовляти, я так втомився з ідіотами боротися! Мені часто якісь претензії висувають: мовляв, ось, у вас там сепаратизм... Люди добрі, почнімо з того, що навколо Закарпаття завжди брехня була. І тоді, коли Закарпаттю давали можливість обирати, бути з радянською Україною чи ні, люди голосували за те, щоб залишитися у складі Чехословаччини, тому що при чехах вони краще жили. Я не те, що божевільний, я скажений патріот України: обожнюю цю країну, побудував у ній своє життя, кар'єру...

– ...зробив себе...

– ...так, тут виросли мої діти, і коли один ідіот, спортивний журналіст, почав писати в соцмережах про те, що всі закарпатські угорці – сепаратисти, усі словаки і закарпатські русини теж хочуть відокремитися і до когось приєднатися... Ну, це ні в які ворота. Люди добрі, треба сказати про те, що у нас дуже нехороший край стосовно роботи. Я онук багатої людини, тому що мій дід 17 років пропрацював у Детройті, дід мого двоюрідного брата 22 роки пропрацював у Баффало, і першими українськими переселенцями в Чикаго були саме закарпатці – переїхали туди, тому що на Закарпатті ніколи роботи не було. Трохи лісу, а зараз уже і того немає. Ось ти запитав, що для мене Закарпаття. У першу чергу, біль. Раніше я любив туди їздити на поїзді: дивишся у вікно на гори, а там така краса! А зараз дивишся – вирубано все! Я не розумію: кому-небудь у кінці кінців прийде в голову зупинити це? Усе інше – туфта. З тими двома, які називають себе поводирями русинського народу, по-моєму, усе зрозуміло. Один – мені це так сподобалося (сміється) – поїхав до Москви, вийняв прапор "ДНР", наклеїв на нього фотку Пушиліна і влаштував одноосібний пікет. Росіяни не зрозуміли душі прекрасні пориви, прийшли, набуцкали, він кричав: "Я свій, я свій!" – не допомогло. Не варто було, напевно...

– Озираючись на все сказане тобою зараз, що таке, по-твоєму, патріотизм і націоналізм?

– Ну, якщо подивитися "дружні" нам канали НТВ, ОРТ, "Россия 24", то вони чітко визначають: "разговаривать по-русски – это патриотизм, а пытаться в своей стране приучить людей разговаривать на языке местного населения – национализм". (Посміхається). Насправді я добре пам'ятаю слова Фаїни Раневської про те, що життя – це затяжний стрибок з одного місця в могилу. Ми всі з’явилися на цей світ з однієї утроби і в одну яму в результаті підемо – цей закон ще ніхто не відміняв. І вважати, що ти чимось кращий за представника іншої нації або іншої віри... Я, наприклад, ніколи не скажу, що я кращий за буддиста, мусульманина чи іудея: це глупство величезне. Те саме про народи – не буду я їх ділити на достойні й недостойні. У моєму рідному селі відсотків 70 сімей були мішаними. Якщо я йшов і угорця бачив, я спочатку йому "добрий день" говорив, а потім його мовою повторював і тішився, що цю мову знаю. Я ж і угорською можу писати вірші, і словацькою.

– Так?..

– Без питань! Я вчився на угорському театральному факультеті.

Сергій Михалков запитав: "Вступати збираєшся?". Я сказав: "Так, слідчим хочу бути". Він сказав: "Дурень! У театральний треба!"

– Так ось за що тобі Сергій Михалков грамоту вручав.

– Ні-і-і! О-о-ой, це така давня історія... Я дуже рано почав займатися самодіяльністю: виперся на сцену у п'ять років, тому що почув погану пісню. Таку, про яку моя бабуся, якщо чула по радіо, говорила: "Вимкніть це гівно, щоб воно не звучало!". Слова там були такі (наспівує): "О труде, о счастье, о советской власти эта песня сложена, об Отчизне, что навеки славой партии сильна... Украина и Россия породнились навсегда" – і так далі у тому ж дусі. Словом, баба командувала вимкнути, я запам'ятав, а потім на концерті почув, що це хор співає, виперся на сцену і сказав, що це погана пісня. Мене спробували зі сцени стягнути...

– Не вийшло?

– ...і Катерина Марківна Хризман, яка грала на баяні, запропонувала: "А може, ти нам гарну заспіваєш?". Ну, я і заспівав – перероблений гімн Словаччини, після чого у всіх заціпило, тому що там були слова (говорить словацькою): "Заставме ж комуністи здехнут, словаци ожию". У перекладі: "Поклянімося, що комуністи здохнуть, а словаки оживуть". А враховуючи, що це 76-й рік, мама – комуністка... (Резюмує). Непросто все, так!

– Але Сергій Михалков усе-таки за що нагороджував?

– Ми з агітбригадою "Ровесник" посіли друге місце в Радянському Союзі серед агітаторів. Ой, які там програми були! Боротьба з алкоголізмом, із бюрократією... Я вічно грав якихось бовдурів. Мені було 14 років, і мене вперед пхали, як червоний прапор. Пам'ятаю, у Львові це було, у БК залізничників. Туди зі всього Союзу з'їхалися команди, і ми, по-моєму, тільки москвичам програли. Мене відправили на сцену по грамоту. Ну, Михалков такий здоровий, двометровий дядько...

– ...дядя Стьопа...

– ...так, я дивлюся на нього: ух ти!. Він запитав: "Вступати збираєшся?". Я сказав: "Так, слідчим хочу бути". І він мене обізвав дурнем, так просто і сказав: "Дурень! У театральний треба!". Тоді в мені цей черв'ячок оселився, і ні про що інше я вже думати не міг.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Тобто своєю акторською кар'єрою ти зобов'язаний Сергію Володимировичу Михалкову?

(Сміється). Двічі гімнописцю.

– Цікаво, правда?

– Так. До речі, ти знаєш, є одна гарна байка про те, що коли Михалков написав текст гімну Радянського Союзу, Микита Богословський, геніальний і великий, прийшов до нього і прямим текстом вліпив: "Сергію, що за гівно ти написав?".

– На що Михалков відповів: "Гівно, не гівно...

– ...а заграють – устанеш". Так і вийшло.

– Ти навчався на акторському факультеті Київського театрального університету імені Карпенка-Карого, згодом працював у Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської...

– Не тільки. Я і в Театрі на Лівому березі грав, і в Олега Прімогенова, який у Театрі на Подолі ставив "Хто боїться Вірджинії Вулф?"...

Але в Чернівцях ти сім років працював актором...

– ...так, це фантастичний театр...

...із традиціями...

– ...(киває) я застав ще тих видатних людей старшого покоління, а потім застав найстрашніші часи, коли зарплату зарізаними свиньми видавали – у кращому разі. Приїжджали на гастролі, я пам'ятаю: ми граємо на сцені, а за лаштунками стіл накритий, і запах на сцену протягом заносить. А ми голодні, як пси, правда... Після вистави сідаємо в автобус, а там свиня лежить, із неї нутрощі вибрали. Тобто нам її дали як гонорар. Балерині одній стало зле, і завгосп, відставний військовий, не дуже розумний, зробив зауваження: "О Боже, які ми ніжні!". Страшні часи були.

– Якби не ці часи, скрутні не лише для акторів – для всіх узагалі, ти б залишився в театрі чи все одно пішов би?

– Як тобі сказати... У театр прийшов молодий режисер, ми почали якісь гарні речі грати. Але люди, які при владі перебували, вирішили змінити ситуацію, тому що людина, яка, на їхню думку, мала отримувати ролі, їх не отримувала. І в результаті того хлопця, режисера, просто з'їли, прислали нового. Вирішили зіграти в якусь подобу демократії, зібрали весь колектив – 114 людей, там же і хор, і оркестр... І, по-моєму, три людини були тільки за прихід іншого режисера. Я встав і запитав у нього: "А вам не страшно йти в колектив, де вас не хочуть?". Він відповів: "Ні. Я аж занадто добре знаю цих людей". І ось коли я побачив, що він дійсно добре знає цих людей, що вони виправдовують його надії, я зрозумів, що тут не залишуся. Я дуже цей театр любив, і цих людей люблю, ні в чому не звинувачую, розумію, що я там усього сім років прослужив, ну що таке сім років? Це так, тьху. А вони прожили там своє життя і дотепер грають, дай їм Боже здоров'я. Поважаю їх як акторів, але залишатися з ними не міг.

Зібров для мене дивні речі робив: брав за руку, тягнув на всякі тусні і всім відрекомендовував: "Здрастуй, Таю! Це Петя, він може написати тобі пісню"...

– Хлопцю з невеличкого закарпатського села, талановитому, який мав усі задатки, важко було пробиватися нагору?

– Ти знаєш, для мене місто Київ – це щось рідне, м'яке, тепле, яке лягло поряд, і я почав його гладити. А сталося це завдяки одній-єдиній людині – Павлу Миколайовичу Зіброву, вклоняюся йому і тішуся, що у мене є такий кум, наш спільний друг із тобою. Коли я до нього прийшов, він узяв мене до себе, оселив в офісі: адже мені не було куди йти...

– ...як довго ти жив там – місяців сім?

– Дев'ять – можна народити за цей час. Через дев'ять місяців я купив убиту квартиру на Лівому березі, на вулиці Шолом-Алейхема, біля ринку "Юність". А Зібров для мене робив найдивовижнішу річ: брав за руку й водив на всякі тусні. Я їх терпіти не можу, але він водив мене і всім відрекомендовував: "Здрастуй, Таю! Це Петя, він може написати тобі пісню"...

– Така добра людина!..

– ..."Привіт, Іво! Це Петро, у якого дуже гарні пісні". Із Сашею Пономарьовим знайомив, з Ірою Білик – та з усіма. І завдяки Паші я минув період так званого струшування провінційності, дуже швидко зрозумів, як і чим живе Київ. У принципі, що крутіші люди, то простіші вони в житті. Хай простить мені мама Ада...


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ада Миколаївна Роговцева?..

– Так, я про неї розповім історію. Одного разу якийсь вірш свій читав, коли віз її додому. Дочитав – вона каже: "Стань". Я зупинив машину, а вона почала плаття піднімати. Думаю: що таке? А вона: "Дивись: шерсть дибки стала!". З одного боку, начебто смішно, а з другого... Знаєш, коли мене запитують: "Який найбільший комплімент тобі в житті зробили?", я Богдана Сильвестровича Ступку згадую. Вів я якийсь вечір, він вийшов таким теплим, як білий хліб, добрим, світлим... У театрі "Сузір'я" це було, пам'ятаю. Підійшов Богдан Сильвестрович і сказав: "Синку, я хотів би тобі зробити трепанацію черепа". "За що?" – здивувався я. – "Щоб мозок твій поцілувати!". Розповідаю про це – і, бачиш, у мене сльози на очах... Востаннє я бачив Богдана Сильвестровича в труні, худеньким. О 12 годині ночі їхав із концерту і зайшов попрощатися. Назавтра вже був справжнісінький цирк: заїжджали автоматники, охорона, розсували всіх, тому що Янукович приїхали попрощатися...

– ...спеціально з відпустки, із Криму...

– ...ну, те, що відпустку заради цього перервав, у принципі, робить людині честь, але ось так посувати – це неправильно. Ти прийшов прощатися точно так само, як тисячі шанувальників таланту Ступки. Чим ти кращий за них?

Приїхав би зараз цей Стасопреображенський монастир, Стас "Храни вас Господь!" Михайлов, Палац "Україна" був би забитий

– Ти автор багатьох пісень Павла Зіброва та інших українських виконавців. Скажи, будь ласка, українська культура, на твою думку, провінційна чи ні?

– Ні-і-і, у жодному разі! По-перше, якщо на російську культуру подивитися, там усе зробили наші. Мало хто знає, що, у принципі, над усіма передовими аранжуваннями пісень Алли Борисівни Пугачової працювали "Брати Гадюкіни", яких вона в Москву настійно тягнула. Українська культура не провінційна, вона просто інша, і слава богу. Коли наші починають читати реп, співати соул і блюз, вони не розуміють, що це музика негритянських кварталів. Чому французи ні на кого не схожі? Вони націоналісти в дуже гарному сенсі цього слова...

– ...так-так...

– ...і поцікавтеся, які у них квоти на радіо і телебаченні! Ось для тих, хто обурюється, що у нас увели квоти, розповім: як тільки у нас на радіо зазвучали пісні українські, мені стали дзвонити і казати: "Ти знаєш, стільки гарної української музики з'явилося!". Але вона ж не з'явилася зараз, вона завжди була, просто ти ж сам пам'ятаєш, як важко було українському артистові пробитися в ефір. Оплатив пісню або кліп – добре. А якщо нічим, крутять Анжеліку Варум, Преснякова... Хоча ці ще так-сяк, а Наталі!

– "Ветер с моря дул"...

– Так! От є пісні-терористи: "О боже, какой мужчина!", "Снова курю, мама, снова", "Муси-пуси"... Жах! А зараз я жодних російських шлягерів не знаю, тому що вони там і залишилися...

– ...по той бік...

– ...і сюди не проникають. Подивися, як наші пішли вперед – семимильними кроками! Мені страшенно подобаються речі, які робить той же Мірзоян, тому що я не субтильного хлопчика, а мужика на екрані бачу. Дивлюся на нього і думаю: Арсен Мірзоян – вірменське прізвище та якісна українська музика. Послухав Мирослава Кувалдіна з дівчинкою (солістка групи "Парадуш". – "ГОРДОН"). Їх пісня "Ліліями білими" – фантастика! Море задоволення отримав. Усе рухається вперед, і зараз у нас багато цікавих людей. Ось кажуть: "Українська культура не дотягує до світових стандартів". А хто встановлює світові стандарти? Чому ми повинні бути такими, як Сполучені Штати або Британія? Розвиваймо своє.

– Те, що російських співаків не пускають в Україну, стала поштовхом для розвитку української естради?

– Я думаю, що стало, тільки мені все це не подобається. Я вважаю, що російські співаки повинні були зникнути з наших майданчиків унаслідок голосування наших людей ногами.

– А люди ходили б.

– У тому-то й річ! Я тебе запевняю: приїхав би зараз цей Стасопреображенський монастир, Стас "Храни вас Господь!" Михайлов, Палац "Україна" був би забитий...

– ...і не раз...

– Але з'явився Олег Винник, молодий, симпатичний, вихований Німеччиною, красиво вдягнений, з гарними піснями. Так, на любителя, але жінкам подобається. Чоловіки, напевно, не будуть слухати, у них трохи інша музика, проте зал набито, жінки шаленіють. І слава Богу! Порожню нішу зайняв наш артист – я тільки тішуся, правда.

– Але ти пускав би російських артистів в Україну чи ні? Тих, які в Крим їздили, листи проти України підписували...

– Ні, ні. Але я б спочатку, чесно кажучи, розібрався, хто як підписував, тому що мені прикро, наприклад, за Юрія Башмета. Я знаю, що його імпресаріо щодо цього розповідав. Вони були на гастролях, по-моєму, на Сахаліні, посеред ночі їм подзвонили і сказали: "Ви за мирні ініціативи Путіна чи ні? Підпишете відповідний лист?". Вони: "Ну так, ми за мир". Так Юра потрапив до списку підписантів.

Від фотографії, де Путін за піанінкою сидить, а артисти на нього закоханими очима дивляться, мене коробить

– Львів'янин.

– Так. Який тепер теж, здається, не має права в'їжджати в Україну. А що стосується тих, хто відкрито виступав проти України, то мене вразила Лоліта Мілявська: де вона побачила бандерівців, які побили маму в центрі Києва? Мені просто соромно: не треба перегинати палицю! Ігор Скляр – талановитий, задерикуватий хлопець, який за все життя зробив одну пісню...


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– ..."На недельку, до второго, я уеду в Комарово"...

– ...яку переспівали в усіх варіантах. На Закарпатті співали: "На нєдєльку, до второго, я поїду в Старбічово", і про Чорнобиль, пам'ятаєш, було: "Ускоренье – важный фактор, но не выдержал реактор"? І раптом – ну, хто його просить? Тиждень тому Ігор Скляр робить заяву про те, що справжні пацани і справжні держави захоплюють території, а всі інші – це лохи і чмо...

– ...хвора голова...

– ...напевно. І ще в цьому плані вразив великий киянин Леонід Бронєвой. Ти, по-моєму, із ним інтерв'ю робив...

– ...і не одне!

– І ось ця людина, яка здатна була сказати: "Мій батько був злочинцем...

– ...це він мені і сказав: його батько служив у НКВС...

– ...так, людей на ешафот приводив, і Бронєвой визнав це, усе чітко розумів, а потім... Ці люди, Дімо, я вважаю, несуть відповідальність за те, що відбувається у нас нарівні з Володимиром Володимировичем Путіним. Від фотографії, де Путін за піанінкою сидить, а артисти на нього закоханими очима дивляться, мене коробить, і знаєш, чому? Я ніколи не пхався за столи з можновладцями. Я дружу з одним президентом...

– ...Віктором Андрійовичем Ющенком...

– ...так, і вважаю, що він був дуже навіть на своєму місці, принаймні в тому сенсі, що він поки що єдиний президент України, який формував націю.

– Гарна людина?

– Дуже гарна, просто неймовірна! І коли читаю коментарі хворих людей: "Ющ-дрищ привів за руку Януковича", хочу додати: "Ну так, і за вас, за шість мільйонів, бюлетені у кожну скриньку поклав".

– Ти знаєш, коли у нього день народження був, я його привітав, постояв із ним кілька хвилин, випили чарку–другу – і опублікував у Facebook фото. Боже, чого я наслухався і натерпівся потім!

– Я знаю. Мені на таких коментаторів давно начхати...

– ...та мені теж...

– Люди, які такі речі пишуть, за своє життя не зробили нічого. Ось реально: ні-чо-го! Мені кажуть: "Розкажи хоч одну велику заслугу Ющенка – і ми відчепимося". Я відповідаю: "Те, що ви його обзивали останніми словами та по вас не приходив чувак із пістолетом, і є його найбільша заслуга". І те, що зараз у нас люди переважно почуваються вільними, почалося саме з Віктора Андрійовича Ющенка, уже за це йому за життя можна ставити пам'ятник. Коли він був президентом, я жодного разу не був поруч із ним. Коли перестав ним бути – почав спілкуватися. Мені кажуть: "Нафига тебе клуб сбитых летчиков? С него уже ничего не поимеешь...". Я відповідаю: "Хлопці, я спілкуюся, тому що спілкуюся. Як сказав Портос: "Я дерусь, потому что дерусь". Я ж не йду до нього в надії, що він мені ще одну квартиру вибігає чи земельну ділянку, я в нього ніколи нічого не просив!

– Ти про Леоніда Бронєвого розповідав – він народився в Києві, потім разом із мамою був висланий...

– ...пам'ятаю цю історію...

...а кілька років тому приїхав на гастролі з театром "Ленком", у нього стався інфаркт, і рятував його київський кардіохірург Борис Тодуров в Інституті серця. Але запитати я не про російських про українських артистів хочу: чи є в держави Україна патріотизм щодо них, чи потрібні наші артисти державі?

– Як тобі сказати... Частково є, але загальнодержавний культурний рівень дуже низький, паскудний, тому що все одно в нас слухають шансончик, я навіть знаю хлопця, який мамі "Владимирский централ" на день народження замовив. Ти дарма смієшся, це серйозно! Пам'ятаю ініціативу людини: на день пам'яті Лобановського мав бути матч, і хотіли запустити пісню "Дякую тобі". Я запитав: "Хлопці, у вас із головою все нормально? Ви текст пісні чули Вакарчука? "Дякую тобі за те, що ти завжди зі мною і навіть так, як я хотів, і не без бою, але й без непотрібних слів...". Коротше кажучи, дякую тобі за те, що ти віддалась і не сильно випендрювалась. Заради двох слів "дякую тобі" цю пісню Валерію Васильовичу Лобановському ну ніяк присвячувати не можна...

– Чи потрібні, як ти вважаєш, мовні квоти на українську музичну продукцію?

– Потрібні обов'язково, і я поясню чому. Я вже ненавиджу фразу: "Надо подождать, пускай все произойдет органично". 25 років прочекали.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Уже виросло покоління дітей, які своїх дітей народили. Скільки ще чекати? І потім, я как человек, учившийся в русской школе, как патологически грамотный человек, я не можу чути, як Київ розмовляє російською. А Луганськ і Донецьк – узагалі окрема тема (копіює донецький говір), они гаварят: "Кучма нам обещал, шо мы будем разгаваривать на русском как на государственном". І що? Антон Палич Чехов, чуючи це, я думаю, брик у труні – і забився в істериці... Потрібні, Дімо, квоти. А артисти наші, на жаль, не потрібні поки народу нашому. Для мене особиста образа, кинджал у серці те, що до Тараса Петриненка не прийшли люди на перший концерт – у Палац "Україна". Тому що тембр голосу Тараса можна порівняти з тембром Андреа Бочеллі, я думаю. Він дивовижно талановита людина та багато свого часу зробив для української пісні. А зала не збирається.

Я працював у Москві, літав бізнес-класом, жив у розкішному люксі, і гонорар мій був у два з половиною рази вищим, ніж в Україні. Але як тільки все почалося – баста!

– Як ти ставишся до українських співаків, які гастролюють Росією?

– Ти знаєш, колись думав: бог їм суддя...

– ...а тепер?

– А потім бачив, як у село привезли пацана, розірваного по діагоналі фугасом. Я ж їздив до Москви, і не раз – працював. Тому що в такій "маловідомій" структурі, як "Газпром", у першій десятці людей п'ять – наші. І мене часто запрошували, я вів вечори на Якиманці в ресторані "The Сад", Цекало й Ургант його тримали. Говорив українською, був у вишиванці, анекдоти про москалів розповідав, українські музиканти зі мною їздили. Літав бізнес-класом, жив у шикарному люксі, і гонорар мій був у два з половиною рази вищим, ніж в Україні. Але, Дімо, як тільки все почалося – баста! Мене й до Криму кликали не раз, тому що там залишилися друзі, у Росії, які на ювілеї запрошують. Але я не їжджу в краденій машині...

– ...гарно сказав!

– Для мене Крим – це крадена машина, не можу я.

– Але серед тих, хто їздить до Росії, багато хлопців і дівчат, із якими роками ти працював. Ось зустрінеш Ані Лорак – що ти їй скажеш?

– Я ніколи не спілкувався з Ані Лорак, мені нема про що з нею говорити, чесно. Бог дав їй сильний голос, гарні зовнішні дані – про інше промовчу. Мені болить Тая, тому що я і ти знаємо, що вона нормальна людина, правда?

– Так, добра.

– Але свого часу вони з Ігорем потрапили...

– ...у пастку...

– ...у солодке оточення людей, які показали їм, що можна жити зовсім по-іншому. Але знімати з себе відповідальність за те, що раніше Таїн виступ коштував стільки-то, а потім вона з Басковим заспівала – і набагато дорожчою стала... Ну, люди добрі, хіба не ми такі правила встановили, не ми прогиналися перед Москвою? Я колись з одним дуже відомим телеведучим російським вів вечір у Донецьку. І телеведучий той робив так (порпається в паперах на столі): "Добрый вечер, добрый вечер, добрый вечер... Сейчас мне надо разобраться, что у меня здесь...". Словом, наприкінці організатори підійшли та мені сказали: "Краще б ми вам більше заплатили, ніж запрошувати ЦЕ".

Якщо кожен поприбирає у себе в під'їзді, у нас буде Канада

– Як людині, яка справді любить Україну, а не напоказ, поставлю тобі запитання: із країною нашою все нормально нині?

(Із гіркотою). Нє-а.

– Що тебе хвилює, чому тобі боляче?

– Учора прочитав у Facebook, що корупції стало менше, тому що навіть у тих відеозаписах, які нам показують, суми якісь смішні, раніше, мовляв, крутіші були. Як на мене, корупції менше не стало, вона просто стрімкими потоками спрямувалася в одні руки, більше нічого про це говорити не хочу. Україна весь час наступає на одні й ті самі граблі, тому що завжди носить їх із собою, не викидає. Я їздив Канадою, і в мене був шок від того, як сильно Канада схожа на Україну. Як сказав Василь Попадюк, "те саме, тільки з євроремонтом". Якщо кожен поприбирає у себе в під'їзді...

– ...у нас буде Канада...

– ...отож-бо! У моїй п'єсі "Задунаєць за порогом", у якій грають...

– ...Бенюк і Хостікоєв...

– ...так, козаки запитують: "Кому тепер служити будемо?". Ось у нас у житті навіщось має бути поводир, який вів би нас кудись. Скажи, тобі потрібен поводир?

– Ні.

– І мені не потрібен! Упав у мене паркан – я його ремонтую, город треба полити – значить, поливаю. Я довів до ладу усе навколо себе та створив своє життя, хай кожен створить своє – і станеться диво!

– Що ти про український політикум думаєш?

– Я так боявся цього запитання... Завжди згадую Верховну Раду першого скликання, обличчя цих людей, які боролися зі старою партійною номенклатурою, стогнали від захвату, коли вперше до сесійної зали заносили український прапор... Хто був там? Академіки, колишні політв'язні, викладачі. А зараз там що? Точно так само йдемо ми з тобою вулицею Шовковичною, колишньою Карла Лібкнехта, і дивимося, хто там жив: в одному будинку – медик, в іншому – командарм, у третьому – науковець... А тепер хто ці квартири поскуповував, що після нього напишуть? "Здесь жил Вася Кривой"? "Тут братва хоронила такого-то"?


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Але хоч хтось з українських політиків тобі подобається?

– О-о-о, стільки шишок я накличу собі на голову, якщо скажу! Прагматизмом своїм, жорсткістю, умінням систематизувати мені подобається Балога Віктор Іванович. Навіть не тому, що він теж закарпатець. А ті, хто розказує, що він "господар Закарпаття", хай спочатку подивляться, що він зробив там, де хазяйнує. Я дуже люблю людей, які приходять туди, де нагаджено, і зразу навколо себе квіти починають садити. Ось хай би куди Балога не прийшов, він починає з того, що все навколо ремонтує: ну, перфекціоніст такий. Є ще Микола Миколайович Логвиненко, є у Верховній Раді Ігор Лисов. Нещодавно Україна стала першою в Європі зі стрибків у воду, але навіть не цим треба хвалитися, а тим, що чемпіонат провели тут, у Києві, і що Лисов під цю справу спорткомплекс побудував, який європейці побачили – й очманіли!

– Господар!

– Так! От мені дуже хочеться, щоб наша країна стала країною закону та щоб господарі пішли нафіг із Верховної Ради й зайнялися господарством. Тому що зараз усі приходять у Верховну Раду тупо захищати свій бізнес, інакше його відіжмуть, заберуть.

Одного разу Шустер, м'яко кажучи, випив і купив у мене кота за 50 гривень, а потім на ранок не міг уторопати, звідки в нього взявся кіт...

– Ти довгий час працював із Савіком Шустером у "Шустер LIVE", і багато людей дізналося про тебе саме з цієї програми. На мій превеликий жаль, Савіка в Україні більше немає.

– Ну, він прилітає, відлітає...

– Ти сумуєш за ним і передачею?

– Я тобі так скажу: може, завдяки тобі та цій програмі твоїй, у якій я беру участь, перестануть писати: "Куда дел Шустера, как ты мог его предать?". Шустер поїхав додому, він пише книгу в Італії. Продакшн розійшовся: у людей іншого виходу не було. Ти ж знаєш, я був останнім, хто залишався в продакшні...

– Це правда.

– ...не писав жодних заяв, до останнього моменту чекав, що в нас щось відновиться. А коли ще й третьою кримінальною справою почали лякати... Я сумую за Шустером, тому що він, по суті своїй, дуже цікава людина. У чомусь нещасна, у чомусь щаслива. Іноді занадто жорстка, чого визнати не може через противність характеру, але з ним ніколи не було нудно. 11 років я пробув поруч. Змінювалися всі, беззмінними залишалися ми з Льохою здоровим – гостьовим редактором Олексієм Стукалом. Не можу сказати, що ми із Шустером друзями були й один до одного в гості ходили... Хоча так, ходили. І щоразу, коли він у мене бував, щось смішне відбувалося. Одного разу він, м'яко кажучи, випив і купив у мене кота за 50 гривень, а потім на ранок не міг уторопати, звідки в нього взявся кіт, накупував йому всього найдорожчого, зокрема котячий туалет – пісок гранульований. Котик туди сходив, Савік висипав пісок в унітаз, він там роздувся, забив стояк, і новоспечений господар кота платив шалені гроші, щоб все це діло відремонтувати: ну, непристосована трохи до життя людина. Але по суті своїй дуже добра, і сама цього боїться.

– Ти часто їздиш із київським "Динамо" за кордон. Скажи, будь ласка, "Динамо" це любов назавжди?

– Звичайно! Я про це і Рінату Леонідовичу Ахметову сказав, коли "Шахтар" виграв кубок.

– УЄФА?

– Так, і всю студію переодягли у форму цього клубу, а я прийшов у формі київського "Динамо".

– Це на "Шустер LIVE" було?

– Ага. Пам'ятаю, кількох людей із Донецька перекривило, і я запитав: "Панове, ви ідіоти, скажіть мені? Я, вболівальник 100% суперника "Шахтаря", прийшов привітати ваш клуб". "Рінате Леонідовичу, – кажу, – я ніколи не буду вболівати проти "Шахтаря" в міжнародних матчах. Але якщо "Динамо" гратиме з "Шахтарем" 800 разів, я 800 разів буду за "Динамо". (Усміхається).

– Він тебе зрозумів?

– Так!

– Петю, я вдячний тобі за розмову та хочу, щоб ми експромтом зробили три речі...

– ...ну, давай...

– ...по-перше, я знаю, що ти неперевершено анекдоти розповідаєш, не раз їх від тебе чув...

– ...(сміється) угу...

– ...по-друге, хотів би, щоб ти щось наспівав, на вірші твої. Ну і, нарешті, хотів би, щоб ти вірші свої почитав, тому що я теж твій шанувальник і знаю, що в тебе дуже багато світлих і розумних віршів. Почнімо з анекдоту...

– Є один, уже не новий, але мені шалено подобається. Радянський круїзний лайнер зазнав аварії, і на безлюдний острів викинуло гуцула. Минуло 25 років, яхта з українськими олігархами заблудилась у тумані, із туману раптом з'явився острів, якого немає на карті. Олігархи думають: "Боже, відкрили острів безлюдний!". Причалили, дивляться – а там порт, гуцульське різьблення всюди, бруківку камінчик до камінчика викладено... Виходить назустріч гуцул у вишиванці, несе хліб-сіль: "Welcome, гості дорогі!". Вони: "Так ми ж свої!". Він: "Добре, тоді ходімо, я покажу, як господарку на острові веду. Он там свині пасуться, там – барани, а тут у мене Майдан і сільрада, де я сиджу та важливі справи вирішую. А он, дивіться, я дві церкви збудував. Ось у цю греко-католицьку ходжу, молюся, б'ю поклони, а он та, курва мама, Московського патріархату. Я туди ні ногов!". Ось у цьому вся наша українська натура: ми, звичайно, проти корупції, але хочемо, щоб дядько працював у прокуратурі. (Усміхається).

Більшість із наших політиків можна назвати шикарним українським словом "полова"

– А тепер пісня!

 – Із того, що самого по голові влупило, – наші роботи з Оксаною Білозір. "Чорна квітка", присвячена солдатським удовам, і друга пісня, яку один із телеканалів свого часу не пустив в ефір через ці слова:

...Чотири долі обірвав фугас –

І покалічив усмішки дівочі.

А десь в автомобілях "контрабас"

За лінію повзе посеред ночі.

Хтось у грошах, неначе у багні,

А в інтерв'ю обожнює Вітчизну...

Не заробляйте, хлопці, на війні!

Нема на світі більшого цинізму.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Дякую, Петре! І наостанок вірш.

– Згадав твоє провокаційне запитання про політиків – більшість із них можна назвати шикарним українським словом "полова"...

– ...я думав, ти скажеш "падлюки"...

– ...ні, навіщо? Отже, шановні глядачі, якщо витримаєте моє читання, то про це, власне, і вірш:

У кожного окрема доля,

Як мовив батько наш Тарас.

Коли пшениченька у полі

Зерном могутнім налилась,

Коли схиляється доземно

І золотиться ще здаля,

Коли сухі вітри таємно

Колоссю шепчуть про моря,

Коли спадають чисті роси

І рано-вранці, до зорі,

Виходять дзвінко на покоси

В сорочках чистих косарі,

Снопи цвітуть посеред поля,

У небі жайвір задзвенів...

Така навколо дивна воля,

Степ український без країв!

І щоб негоди не діждати

І не нашкодити собі,

Потрібно те зерно дістати

У дружній щирій молотьбі.

На тік, руками і возами,

Щоб не втрачати ані мить!

Вже під співучими ціпами

Зерно очищене блищить...

І непомітно, випадково,

Так, ніби хоче насолить,

У всі щілини пре полова,

За комір лізе і свербить,

До лоба липне, заважає,

Страждають всі: чужі, свої...

Мале, противне, а кусає

Від непотребності її.

Така красива і художня,

І зовні схожа на зерно,

Та легковажна і порожня,

І їй насправді все одно.

У всіх земних частинах світу

Її нічого не болить:

Куди подує буйний вітер,

Туди полова і летить.

Летить яскраво, гонорово,

У хату любить за поріг,

Завжди лягає поверхово

І зверху дивиться на всіх.

Якщо ж немає перепони,

А є палац, тоді – вперед!

Полова рветься так до трону,

Влипає, як оса у мед!

...Зерно вже люди посушили,

Щасливо закінчили рік,

Вже хліб спекли і теплим з'їли –

В полови значно довший вік.

Вона пишається собою,

Куди і з ким, їй все одно.

Коли народ не з головою,

Полова схожа на зерно.

А потім скаржаться: “Дожились!

Як розгубили все за мить!

Куди ж ми, братчики, дивились?”.

А вже навколо шелестить...

І ніби в світі не останні,

Та тільки обіймає жах,

Бо вже полова на екрані,

В умах, а ще, на жаль, в серцях.

І проклинаю кожне слово,

Яке б під каменем загріб:

Покірне стадо жре полову,

Забувши, що буває хліб...


ВІДЕО
Відео: 112 Украина / YouTube

Записала Анна Шестак

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації