-3 Київ
Нещодавно я опублікував статтю, яка роз'яснює читачам, що директор центру The National Interest ("Національний інтерес") і видавець однойменного журналу The National Interest Дмитро Саймс (Сіміс) є агентом Кремля. Останньою краплею, що переповнила чашу мого терпіння і спонукала мене перервати багаторічне мовчання з цього питання, стала інформація про те, що заарештована 15 липня 2018 року у Вашингтоні Марія Бутіна назвала своїми російськими кураторами у США двох осіб: Дмитра Саймса та Антона Федяшина.
Публікація статті призвела до драматичних подій. Саймс негайно покинув США і вилетів до Москви, де з 3 вересня (про що повідомляє його російська сторінка у "Вікіпедії", але замовчує англійська) веде політичну програму "Большая игра" на російському "Первом канале". Другим ведучим цієї програми є В'ячеслав Ніконов. Це дуже важливий момент – що подільником Саймса у пропагандистській програмі російського уряду став саме Ніконов. На особистому рівні вони давно знайомі. Ніконов часто бував у США, і, прилітаючи у Вашингтон, він насамперед вирушав до Саймса. Хто кого тут курирував і хто кому підпорядковувався, сказати важко. Вони, загалом, у кремлівсько-ФСБшній ієрархії стояли на одному рівні.
В'ячеслав Ніконов – онук В'ячеслава Молотова, вірного соратника Сталіна, наркома закордонних справ і голови радянського уряду. Батько Ніконова – Олексій Ніконов (1917–1992) – був співробітником НКВС, партсекретарем КДБ СРСР, професором МДІМВ (Московського державного інституту міжнародних відносин) і редактором журналу ЦК КПРС "Комуніст".
В'ячеслав Ніконов, який вступив на істфак МДУ в 1973 році, вступив у КПРС і став секретарем парткомітету факультету, а після закінчення університету в 1978 році був завідувачем відділу КПРС. У 1991 році за лінією КДБ він став помічником Вадима Бакатіна – голови КДБ. Із 1993 року Ніконов – ще й депутат Державної думи, член президії генеральної ради партії "Единая Россия". У 2007 році указом Путіна Ніконова було призначено виконавчим директором правління фонду "Русский мир", а з 2011 року він став головою правління фонду. Фонд "Русский мир", із філіями приблизно у 100 країнах світу, є основним пропагандистським і вербувальним інструментом російського уряду за кордоном.
Як сказав один наш спільний із Ніконовим знайомий, "Ніконов дуже небезпечний". От разом із ним Саймс зараз і веде пропагандистську політичну програму на головному "Первом канале" російського телебачення.
Дідусь Антона – Георгій Федяшин. Він був генералом Першого головного управління КДБ СРСР, тобто генералом у найголовнішому управлінні КДБ, яке займалося зовнішньою розвідкою
Про Федяшина, відверто, у той момент, коли про нього згадала Бутіна, я почув уперше. Тим із більшою цікавістю я вирішив зазирнути в душу цієї людини.
Федяшин, як і Саймс, як і Ніконов, – історик за освітою, займається російською історією. На сайті вашингтонського American University (Американського університету), де він викладає, описано типовий для американського професора шлях, що привів Федяшина на історичну кафедру столичного вишу.
Звісно, в автобіографії Антон Федяшин вдає скромного і вказує далеко не все. Він не пише про те, що сам він народився у СРСР і приїхав до США дитиною разом із батьком Андрієм Федяшиним. Андрій Федяшин був випускником радянського МДІМВ і кореспондентом ТАСС – спочатку в Лондоні, а потім у Вашингтоні, куди приїхав з Антоном у середині 1980-х років. Тим, хто знайомий із радянськими реаліями, зрозуміло, що у МДІМВ – Московський державний інститут міжнародних відносин – брали на навчання тільки дітей радянської номенклатури високого рівня. А роботу за кордоном кореспондентом ТАСС у "капіталістичних країнах", особливо у Великобританії і США, доручали лише найбільш перевіреним радянським журналістам, які, як правило, були і членами Компартії, і, за сумісництвом, співробітниками КДБ. Якщо до цього додати, що Андрія Федяшина у відрядження відпустили з дитиною, слід зробити висновок, що довіра радянського уряду до Андрія Федяшина була безмежною і що довіру цю він заслужив.
Щоб тілом читача побігли холодні мурашки або потік холодний піт, уточнимо, що кореспонденту ТАСС Андрію Федяшину після повернення з Вашингтона до Москви дозволили залишити свого сина в Америці для продовження освіти, унаслідок чого Антон Федяшин зрештою із двома рідними мовами – російською та англійською – зійшов на історичну кафедру вашингтонського Американського університету.
Можливо, не останню роль у всій цій майже фантастичній історії відіграв дідусь Антона, батько Андрія Федяшина – Георгій Федяшин. Він був генералом Першого головного управління (ПГУ) КДБ СРСР, тобто генералом у найголовнішому управлінні КДБ, яке займалося зовнішньою розвідкою. Як пізніше Антон, як до нього Андрій, Георгій Федяшин теж працював за кордоном, поки нарешті його не було викрито як радянського розвідника і вислано на батьківщину, де з 1965 року він працював в Агентстві друку "Новини" (АДН). В АПН він служив заступником Бориса Буркова, головного редактора відділу країн Західної Європи, і водночас був куратором цієї редакції з боку КДБ.
Знову ж таки, усі знайомі з радянськими реаліями знають, що АДН фактично було філією КДБ, куди вирушали продовжувати свою службу відкликані з-за кордону або просто відставні КДБшники, ГРУшники і СВРники. Утім, з АДН Георгій Федяшин знову повернувся на службу у КДБ.
В Антона Федяшина у Вашингтоні є своя ніша. Він є директором "Інституту російської історії та культури", відомого у США як The Initiative for Russian Culture (IRC), або як "Інститут Кармел" – Тhe Carmel Institute. Ось що писав про цю установу у своїй статті журналіст Ілля Заславський:
"Кармелівський інститут російської культури та історії при Американському університеті (AU) фінансує вашингтонська світська персона Сьюзан Кармел Лерман, наближена до колишнього російського посла Сергія Кисляка і російських дипломатів. Інститут спонсорує кінопокази класичних радянських і сучасних російських фільмів у посольстві Російської Федерації у Вашингтоні і влаштовує великі заходи: гала-концерти, свята, прийоми, вечори та зустрічі. Окрім того, Сьюзан забезпечує основне фінансування Американсько-Російського фонду культурного співробітництва (American-Ukrainian Cultural Cooperation Foundation – ARCCF), який також спонсорує великі і різноманітні суспільні події, концерти, виставки. Майже всі вони відбуваються за підтримки російського посольства.
Виконавчий директор ARCCF Олександр Потьомкін – колишній радянський дипломат. Оскільки він працював радянським культурним аташе у США, висока ймовірність, що він або був офіцером КДБ, або із КДБ був якось пов'язаний. Він пішов на пенсію в 1990 році і вирішив залишитися у Вашингтоні. У 1997-му він уже був директором Американсько-Російського фонду культурного співробітництва. [...] Найважливішою рисою діяльності ARCCF і IRC у Вашингтоні було те, що вони незмінно залучали виключно стійких прихильників Путіна. [...]
Антон Федяшин, мабуть, був захоплений темою необхідності відмови США від духу холодної війни щодо режиму Путіна. Зокрема, МДІМВ, який традиційно є дуже близьким із російським МЗС, віддячував Антону за участь і допомогу у проведенні серії лекцій на цю тему у 2012 році. Ту саму тему він часто порушував у своїх численних телевізійних виступах та у програмах, де він був запрошеним американським експертом. [...] Коли Федяшин привозить у Росію американських студентів, то їм теж зазвичай доводиться зустрічатися лише з прихильниками Путіна".
У скептичних висловлюваннях Заславського не було перебільшень. Скандали, пов'язані зі спробами російських дипломатів вербувати американську молодь, час від часу вражали американську столицю і проникали у пресу. У жовтні 2013 року ФБР звинуватило російського дипломата Юрія Зайцева, який був главою Російського культурного центру, що входить до складу Росспівробітництва, – структури російського МЗС, яка розміщується у Вашингтоні, відомої також як "Федеральне агентство з питань Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, що проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці", – у тому, що він залучений у вербування американських громадян як потенційних джерел розвідданих.
На думку ФБР, Юрій Зайцев був "офіцером російської зовнішньої розвідки і професійним шпигуном, який обіймав посаду директора Російського культурного центру у Вашингтоні тільки для того, щоб мати можливість жити у США". ФБР припускала, що місія Зайцева полягала "у скеруванні молодих професіоналів зі США в межах культурних програм у Росію, де їх вивчали й оцінювали щодо використання російською розвідкою". Інакше кажучи, Зайцев займався у США добором потенційних агентів для російських спецслужб".
Юрій Зайцев. Фото: russianvienna.com
Російська дворічна молодіжна програма коротких освітніх поїздок у Російську Федерацію дійсно найбільше нагадувала відомий анекдот про те, що "безкоштовний сир буває тільки в мишоловці". "Росспівробітництво оплачувало харчування, транспорт, житло й усі інші витрати, пов'язані з поїздкою, аж до візового збору. У 2012 році під час поїздки в Санкт-Петербург учасники зупинялися у Sokos Hotel Palace Bridge, розкішному готелі, який приймав учасників самітів "Великої вісімки" і "Великої двадцятки", – писало одне з видань. – Учасники тієї поїздки зустрічалися з керівниками Москви і Санкт-Петербурга і з Олександром Трошиним, високопоставленим членом партії "Единая Россия". Із 2011 року Росспівробітництво організувало шість таких поїздок".
Метою програми для молодих професіоналів, яка відбувалася два роки тому, розповідав Зайцев, було продемонструвати американській молоді культуру сучасної Росії. "Перша група з 50 осіб вирушила в Росію у грудні 2011 року і провела два тижні в Москві та Санкт-Петербурзі, повністю коштом Російської Федерації. У 2012 році нам удалося організувати дві групи по 25 осіб. Цього разу одній із груп удалося відвідати не тільки Москву, але й Казань. 6 серпня ще одна група мала можливість побувати в Москві та Калузі, – говорив Зайцев. – Середній вік учасників – 25–35 років. [...] Цікаво, що більшість із них до цього не мала нічого спільного з Росією. Багато хто з них був помічниками мерів, сенаторів, працював в адміністраціях міст і штатів. [...] Відбір учасників проводили з огляду на їхні заявки на участь. Після поїздки центр звертався до них із проханням розповісти про свої враження про Росію".
За даними російського МЗС, із 2011 року за цією програмою Росію відвідало понад 1000 молодих людей із 50 країн.
На тих, хто відповідно себе зарекомендував, російська сторона, за даними ФБР, заводила справи як на потенційних агентів
Програмою зацікавилося ФБР. Із вересня 2013 року співробітники ФБР проінтерв'ювали загалом 12 молодих американців, які брали участь у російських державних програмах культурного обміну під керівництвом Зайцева. Утім, Зайцев, який мав статус дипломата і дипломатичний імунітет, ще цілий рік продовжував у США свою діяльність, роздаючи пресі незадоволені інтерв'ю про підозри ФБР.
Окрім "молодих професіоналів", Російський культурний центр привозив до Росії "переможців" різних конкурсів. "Деякий час тому ми оголосили конкурс на тему "400 років династії Романових". Дев'ять лауреатів конкурсу і професор Американського університету вирушили в Санкт-Петербург, де могли на власні очі побачити місця, пов'язані з історією царської сім'ї", – говорив Зайцев.
Це той самий університет, де викладає Антон Федяшин. Хто б міг бути цим професором?
На тих, хто відповідно себе зарекомендував, російська сторона, за даними ФБР, заводила справи як на потенційних агентів. У 2014 році Зайцеву все-таки довелося зі США виїхати. Однак нового директора центру – Олега Жиганова – було вислано за тим самим обвинуваченням зі США в самому кінці березня 2018 року серед 60 російських дипломатів, обвинувачених у шпигунстві.
Олег Жиганов. Фото: usa.rs.gov.ru
Джоел Бреннер, який служив головним інспектором Агентства національної безпеки, висловив гіпотезу, що Жиганов привернув увагу американських спецслужб своєю активністю у сфері вербування, або "пошуку талантів". "Такі люди, як він, повинні відшукувати потенційних агентів – людей, готових скомпрометувати свою посаду і в підсумку стати зрадниками, – каже Бреннер. – Такі, як він, [...] здобувають вплив, зустрічаються з людьми у, здавалося б, нешкідливих ситуаціях, схиляючи їх на свій бік". Використання Жигановим службового становища з метою шпигунства було можливим завдяки дипломатичному статусу, який він мав, і "не мало нічого спільного з номінальною посадою", – розповідав Скотт Олсон, який два десятиліття пропрацював у ФБР, де, зокрема, керував контррозвідувальними операціями. "Річ у тім, що він не опинився б у списку 60 висланих, якби не був відомим як чинний офіцер розвідки".
Утім, як заявило російське агентство "Спутник", Російський культурний центр у Вашингтоні продовжить свою роботу, незважаючи на вислання Жиганова. Безумовно, продовжить, оскільки насправді є (за словами одного колишнього радянського розвідника, що нині проживає у Вашингтоні) центром для вербувальної роботи російських спецслужб.
Однак одну "добру справу" перед своїм від'їздом Жиганов устиг зробити: він "засвітив" Марію Бутіну, із якою зустрічався кілька разів. Точної інформації про кількість і періодичність цих зустрічей поки що немає. Кілька зустрічей Жиганова з Бутіною відбулося в Російському культурному центрі і в російському посольстві у Вашингтоні, де Жиганов служив першим секретарем. Принаймні одна із зустрічей, у січні 2018 року, відбулася не в російському посольстві, а у французькому бістро, куди Бутіна прийшла на запрошення Жиганова і де співрозмовників зняло ФБР.
Жиганов водночас не ризикував: у нього був дипломатичний статус. У Бутіної цього статусу не було. Під час арешту їй висунули обвинувачення в тому, що з 2015 року вона перебувала у США "як кремлівський агент, яким керував російський високопосадовець і співробітник Центрального банку". Цим "посадовцем" і "банкіром" був не хто інший, як Олександр Торшин, із яким Бутіна була добре знайомою і з Росії, і зі спільної роботи у США, – той самий Торшин, до якого скеровував у Росію для вербування американську молодь попередник Жиганова на посаді глави Російського культурного центру Юрій Зайцев.
Марія Бутіна. Фото: EEmbassy of Russia in the USA / Facebook
Не дивно, що 29-річну Бутіну, у якої під час обшуку й арешту 15 липня 2018 року було конфісковано 12 терабайтів даних, еквівалентних 3 млн документів, так само як і її щоденник, наразі тримають під арештом у Вашингтонському центрі попереднього ув'язнення. Їй є що розповісти і пояснити слідству. Вона виявилася сполучною ланкою між усіма: своїм російським куратором Торшиним і Зайцевим, який скеровував до нього в Росію для вербування американців; із керівником Російського культурного центру, який замінив Зайцева, Жигановим; із Дмитром Саймсом, який організував через свій Центр національних інтересів 7 квітня 2015 року зустріч Торшина і Бутіної зі Стенлі Фішером, віце-головою Федеральної резервної системи, і Натаном Шитсом, заступником міністра фінансів США з міжнародних справ. Торшин, якого Бутіна супроводжувала під час його поїздки у США, обіймав тоді посаду заступника голови російського Центробанку (і паралельно був куратором Бутіної).
У березні 2015-го, 2016-го і 2017 років Федяшин був запрошеним лектором у Москві в інституті МДІМВ, тому самому привілейованому російському виші, який закінчив свого часу його батько Андрій Федяшин
Серед конфіскованих у Бутіної матеріалів є, безумовно, і публікація Антона Федяшина від 6 квітня 2017 року на сайті Американського університету. Річ у тім, що саме там, у Федяшина, у Школі міжнародної служби [SIS] формально було оформлено аспіранткою на магістерській програмі Бутіну, якій як могли знаходили зв'язки і робили кар'єру і Торшин (який тягав Бутіну на високопоставлені зустрічі як перекладача), і Саймс (який публікував примітивні тексти Бутіної у своєму журналі "Національний інтерес", де Бутіна підписувалася титулом “засновник і голова громадського об'єднання "Право на зброю", російського аналога Національної стрілецької асоціації США, який уводив читача в оману), і Федяшин, разом із яким Бутіна, схоже, займалася, зокрема, добором потенційних кадрів серед американських студентів для подальшого вербування як російських агентів.
Федяшин крайній ліворуч. Бутіна – крайня праворуч. Фото з архіву Юрія Фельштинського
Ось ці студенти, які нічого не підозрюють, і на всіх фотографіях – Федяшин і Бутіна. На першій вони стоять по краях – ліворуч Федяшин, праворуч Бутіна. На кількох Бутіна зображена в аудиторії разом зі своїм куратором Федяшиним та іншими студентами. Утім, не намагайтеся "клікати" на це посилання. Увійти в альбом із фотографіями Бутіної вже не можна. Інтернет-адресу цієї публікації закрито. Оскільки я фотографії з цього "альбому" скопіював заздалегідь, додаю їх до цього тексту.
Бутіна крайня ліворуч. Федяшин у центрі у блакитній сорочці. Фото з архіву Юрія Фельштинського
Із публікації Федяшина від 6 квітня 2017 року "Схід і Захід зустрічаються в Геттісбурзі" теж усе поступово стало зникати. Спочатку зник написаний Федяшиним текст про Бутіну. Мною його було скопійовано ще до зникнення. Його виділено для зручності читача жирним:
"Геттісбург, мальовниче місто в Пенсильванії, посідає особливе місце у традиції подолання глибоких протиріч. 11–12 лютого 2017 року тут проходив показовий діалог між двома різними світами – американським і пострадянським. Інститут Ейзенгауера при коледжі Геттісбурга запросив студентів Інституту Кармел на вікенд семінарів і культурних заходів, організований міс Сюзен Ейзенгауер, почесним головою інституту. Доктор Антон Федяшин, директор Інституту Кармел російської культури та історії, і міс Ейзенгауер вели семінари. Зустріч молодих мислителів була спробою зруйнувати, здавалося б, непроникну стіну стереотипів, яка виросла між Росією та Америкою протягом останніх років.
[...]
Студентка магістерської програми SIS [The School of International Service / Школа міжнародної служби] Марія Бутіна сформулювала це так: "Наша поїздка була схожою на машину часу, яка пронесла нас крізь теперішнє, майбутнє і минуле відносин США, Росії, України, Білорусі, Азербайджану. Ми багато дізналися одне про одного – студентів з усіх цих країн (і з двох американських університетів!), представників різних поколінь і культур. Це допомогло нам зосередитися на тому спільному, що нас об'єднує, більше, ніж на відмінностях, які розділяють."
Анна Руд, уродженка України, студентка початкових курсів, удало сформулювала, підбиваючи підсумок: "Якщо ми будемо спілкуватися одне з одним і по-справжньому пізнавати культуру одне одного, не залишиться причин, через які ми не могли б досягти компромісу і дійти згоди з глобальних питань. Майбутнє належить нам, і наше покоління рішуче налаштоване змінити відносини між Росією та США на краще. Я впевнена, що ми зможемо цього домогтися".
Пізніше цитату Бутіної замінили на іншу:
"Юлія Мельникова, студентка з обміну із МДІМВ, зазначила таке: "Поїздка в Геттісбург стала для мене першим і абсолютно захопливим американським досвідом. Сам факт, що ми можемо сперечатися про одне і погоджуватися в іншому; слухати, розуміти і вчитися одне в одного, змусив мене повірити в можливість поліпшення взаємин між нашими країнами. Зрештою, усі ми люди, усі ми живемо схожими проблемами, прагненнями та мріями; і конференції, схожі на цю, підтверджують, що це саме так.
Анна Руд, уродженка України, студентка початкових курсів, удало сформулювала, підбиваючи підсумок: "Якщо ми будемо спілкуватися одне з одним і по-справжньому пізнавати культуру одне одного, не залишиться причин, через які ми не могли б досягти компромісу і дійти згоди з глобальних питань. Майбутнє належить нам, і наше покоління рішуче налаштоване змінити відносини між Росією та США на краще. Я впевнена, що ми зможемо цього домогтися".
На проміжному етапі зник просто весь абзац – і про Бутіну, і про українську студентку Анну Руд. Потім Руд повернули, а Бутіну замінили на Мельникову. А фотографія Федяшина з Бутіною, яка супроводжувала публікацію, зникла "з кінцями".
От ця зникла фотографія, вчасно скопійована мною з публікації Федяшина ще до зникнення. Бутіну позначено стрілочкою, Федяшин – другий ліворуч. Поруч – ця сама фотографія, ще до зникнення, скопійована кимось у Twitter.
Скріншот Юрія Фельштинського
Із найдокладнішого (на 20 аркушах) резюме Федяшина, що покриває період його академічної діяльності до грудня 2017 року, де відображено кожен його академічний крок, публікація від 6 квітня 2017 року теж зникла. У списку опублікованих робіт Федяшина її немає. Зате там зазначено, що в березні 2015-го, 2016-го і 2017 років Федяшин був запрошеним лектором у Москві в інституті МДІМВ, тому самому привілейованому російському виші, який закінчив свого часу його батько Андрій Федяшин.
Експлуатувати втрати радянського народу в роки Другої світової війни – улюблене заняття як радянських, так і нинішніх кремлівських пропагандистів
Кілька слів про російського куратора Бутіної Торшина. В американську політику його ввів у 2010 році ще один кремлівський агент у Вашингтоні, Едуард Лозанський, "головний російський лобіст у США", як писала про нього російська преса. Перша зафіксована пресою зустріч Лозанського з Торшиним відбулася в Москві 6 листопада 2009 року, про що поспішила повідомити інтернет-сторінка російських Федеральних зборів:
"На зустрічі першого заступника голови Ради Федерації Олександра Торшина і президента Всесвітнього російського форуму Едуарда Лозанського обговорювали можливість спільних заходів, присвячених 65-й річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні та Другій світовій війні. Зокрема, Е. Лозанський повідомив, що вже протягом 28 років у Сполучених Штатах на честь Дня Перемоги проводять "зустріч на Ельбі" для ветеранів, які брали участь у цій історичній події. Він запропонував організувати таку зустріч у Вашингтоні 25 квітня 2010 року за участю російських офіційних осіб. [...] Зі свого боку Олександр Торшин підтримав цю ідею і пообіцяв обговорити можливість російської участі у проекті з організаційним комітетом Дня Перемоги".
Олександр Торшин. Фото: wikipedia.org
Із 2010 року, із легкої руки Лозанського, Торшин зі США вже "не вилазить"...
Зрозуміло, для першої поїздки кремлівського агента Торшина у США можна було знайти і якусь іншу причину: не обов'язково було прив'язувати його візит до 65-річчя "зустрічі на Ельбі". Але так уже влаштований менталітет російських спецслужб і кремлівських пропагандистів, що одного разу затверджений бюрократичною машиною Росії трафарет (цього разу – "зустріч на Ельбі") стає стандартом і второваною доріжкою подальшої агентурної діяльності (і йдучи цією доріжкою, можна буквально відловлювати "ворожу агентуру" – російських агентів). За п'ять років, 25 квітня 2015 року, уже після російської анексії Криму і вторгнення у Східну Україну, із нагоди 70-річчя "зустрічі на Ельбі" російське посольство знову організувало захід, одним із головних учасників якого став тепер уже Антон Федяшин. Ось звіт про цей "активний захід" Кремля, опублікований російським інформаційним агентством ТАСС:
"Вашингтон, 15 травня. У столиці США з'явився ще один меморіальний знак "Зустріч на Ельбі", присвячений братерству по зброї між радянськими та американськими солдатами в роки Другої світової війни. У четвер увечері його було передано Фондом американсько-російського культурного співробітництва як подарунок Кармелівському інституту російської культури та історії, створеному нещодавно в Американському університеті у Вашингтоні.
Передання невеликої бронзової скульптури відбулося на урочистому прийомі в посольстві Росії у США, присвяченому 70-річчю перемоги над фашистською Німеччиною. Працюючи над нею, відомий московський скульптор Олександр Бурганов використав фронтову фотографію, яка зафіксувала зустріч радянських та американських військ на Ельбі поблизу німецького міста Торгау 25 квітня 1945 року. [...] Скульптуру роботи Бурганова зберігатимуть не в публічному місці, а в Американському університеті. "Це гарний подарунок, оскільки він символізує дружбу між народами двох країн і є нагадуванням про той період, коли вони були союзниками", – сказав у розмові з кореспондентом ТАСС директор інституту Антон Федяшин, який очолював донедавна у столиці США "Ініціативу щодо просування російської культури".
Про взаємодопомогу союзників по антигітлерівській коаліції в роки війни говорив, виступаючи на прийомі, і посол Росії у Вашингтоні Сергій Кисляк. [...] Завершився прийом у посольстві РФ святковим концертом [...]. Одними з найгучніших оплесків [...] були нагороджені Антон Федяшин і глава Фонду американсько-російського культурного співробітництва Джеймс Саймінгтон, які заспівали пісню композитора Джиммі Макг'ю на слова Гарольда Адамсона "Дійшли на крилі і молитві", що стала популярною в Радянському Союзі наприкінці війни завдяки Леоніду Утьосову. У російському перекладі вона дістала назву "Бомбардировщики", але завжди була відомішою за першим рядком приспіву: "Мы летим, ковыляя во мгле". Федяшин і Саймінгтон виконали її двома мовами".
Тож Федяшин ще й співає, двома мовами.
Експлуатувати втрати радянського народу в роки Другої світової війни – улюблене заняття як радянських, так і нинішніх кремлівських пропагандистів:
"Друга світова війна, звісно, стала найруйнівнішим конфліктом в історії людства. Забути Другу світову, забути радянський і російський внесок у перемогу союзників – отже, радикально переглянути більшу частину історії ХХ століття, особливо другої його половини," – пояснював Федяшин у зв'язку з візитом до Москви генерального секретаря китайської компартії, мабуть, забувши в цей момент про допомогу союзників, про яку пам'ятав і співав, коли йому вручали скульптуру Олександр Бурганова.
У публікаціях Федяшина ви не виявите жодного критичного слова щодо Путіна, Кремля, російської зовнішньої та внутрішньої політики
Не можна сказати, що діяльність Федяшина у США не викликала підозр і критики. У лютому 2009 року, після російського вторгнення у Грузію, одне з видань опублікувало статтю, звинувативши Федяшина в навмисній брехні і прокремлівській пропаганді. Оскільки автори статті провели серйозну роботу з підбору відповідних цитат із публікацій Федяшина, скористаємося плодами їхньої праці. Для зручності читачів цитати зі статей Федяшина надано курсивом:
"Із 2003 року Білий дім зробив ставку на грузинського президента Михайла Саакашвілі та українського президента Віктора Ющенка на шкоду відносинам із Москвою. Однак торішня війна з Грузією і нещодавній газовий конфлікт між Москвою і Києвом продемонстрували, наскільки ускладнилася ситуація. Картина відносин Росії із сусідами не виглядає чорно-білою, як зображують її американські ЗМІ. Саакашвілі і Ющенко показали себе не просто як розчарування, але і як тягар. Адміністрація Обами тепер має шанс обрати надійніших партнерів у регіоні".
[...] Чи не ставила Росія на опозиціонерів у Грузії та Україні на шкоду відносинам зі США? Очевидно, ні. Чи не намагалася Росія вбити Ющенка за допомогою діоксину? Якщо й так, цей "професор", імовірно, не чув про це. Чи не малюють російські ЗМІ настільки ж "чорно-білу" картину, коли мова йде про Грузію й Україну? Якщо так, то "професор" не закликає їх змінити тактику, а швидше вимагає беззастережної покори від американців.
[...] "На жаль, Ющенко сплутав український патріотизм з антиросійською політикою, що вдало поєднувалася з політикою стримування адміністрації Буша стосовно Росії. Правильно те, що Москва використовувала свої природні енергоресурси як політичний важіль. Однак, оскільки Росія субсидувала українську економіку, постачаючи газ за ціною, нижчою за ринкову, вона мала право розраховувати на відповідне співробітництво. На жаль, президент Ющенко зрівняв вестернізацію і членство в НАТО, чому сприяла адміністрація Буша і проти чого заперечувала Москва".
Уся ця викривальна промова не містить жодного слова критики на адресу російського диктатора Володимира Путіна, тоді як "професор" відчайдушно критикує Ющенка, виставляючи його варваром, незважаючи на те, що Ющенка було обрано на реальних змагальних виборах за опозиції, що реально функціонувала, а це щось, чого Путін не зробив жодного разу в житті. І чи не мала Україна права шукати захисту в межах НАТО, якщо Росія вирішила використати свої енергоресурси як зброю?
[...] "Але навряд чи перешкоджання вступу сусідньої країни у військовий альянс можна вважати імперіалізмом або залякуванням. Тим більше, що Росія ніколи не заперечувала проти участі України в ЄС, ОБСЄ та інших не-західних військових інститутах. Саакашвілі також був вашингтонським кандидатом на вступ до НАТО. Але він зазнав невдачі, коли непродумано атакував регіон Грузії, що відколовся, у якому були присутні російські миротворці з міжнародним мандатом".
Москву цілком влаштовує, що Грузія обтяжена двома спірними територіями і суперечка ця видається нескінченною, а НАТО не прийме країни з неврегульованими територіальними конфліктами. Отже, [...] коли Росія протидіє вступу України в НАТО, втручаючись у вибори і зазіхаючи на життя Ющенка, це нормально? Хто, які країни схвалювали мандат російських миротворців? Які країни визнали російську анексію Абхазії й Осетії? Хто кого "необдумано атакував"? От уже дійсно, цей божевільний занурює нас у перевернутий світ Задзеркалля в найкращих традиціях радянських часів. Серед нас – зрадник.
[...] “Доти, доки Ющенко намагається визначити геополітичну позицію України через "рух на Захід" через НАТО, а не через функціональну і платоспроможну економіку, – доти зберігатиметься газова проблема. Росія готова співпрацювати з Україною, інтегрованою в європейські політичні та економічні структури, але не за уряду, який не поважає геополітичних інтересів благодійника / старшого брата. Відмовившись від прямої підтримки членства України та Грузії в НАТО, адміністрація Обами заручилася б надійнішим союзником в особі Росії.
Інтересам Вашингтона більше відповідала б підтримка Тимошенко. Тимошенко використала газовий спір для формування іміджу української патріотки, політика, орієнтованого на Європу й одночасно здатного вести переговори з Москвою. [...] Тимошенко, найімовірніше, пом'якшить позицію щодо вступу в НАТО і відновить стабільні та вигідні відносини з Росією. Вона вже вела переговори про російські кредити. Закінчення газової кризи сигналізує про старт української президентської передвиборчої кампанії, до якої Тимошенко долучається із самого початку. Залишається сподіватися, що у Грузії з'явиться настільки ж прагматичний політик. [...] Цієї весни президенту Обамі і держсекретареві Клінтон випаде шанс відновити відносини з Росією, якщо вони підтримають надійніших політиків у Грузії та Україні. Тимошенко – жорсткий переговірник, але вона не прирівнює українські інтереси винятково до антиросійської політики, яка створює більше проблем, ніж розв′язуує. Зважаючи на плани збільшення американської присутності в Афганістані, Білий дім і Держдеп мають бути зацікавленими у відновленні співпраці з Москвою".
[...] Чи вважають таке "науковим дослідженням" в Американському університеті в наші дні? Чи виступає в цьому разі "професор" як агент Кремля, який пропагує його позицію?
Відповідь на це риторичне запитання очевидна: так, Федяшин "виступає як агент Кремля", який пропагує позицію Путіна.
У публікаціях Федяшина ви не виявите жодного (це не риторичне твердження, а фактичне) критичного слова щодо Путіна, Кремля, російської зовнішньої та внутрішньої політики. Про Путіна – тільки добре. Наприклад, що у 2000 році він справив гарне враження на Олександра Солженіцина (Федяшин публікував статтю у 2009-му):
"20 вересня 2000 року Солженіцини приймали у своєму будинку під Москвою президента Путіна з дружиною, після чого Солженіцин зазначив у телеінтерв'ю, що його вразили "активний розум і винахідливість" президента. Також він добре відгукувався про щиру турботу Путіна про долю країни, а не "особистої влади".
Щодо російської опозиції та Олексія Навального в тих найтяжчих умовах, які боролися під час виборів мера Москви у вересні 2013 року з кандидатом Кремля Сергієм Собяніним, у Федяшина, навпаки, добрих слів не знайшлося:
"Антон Федяшин – професор російської історії в Американському університеті у Вашингтоні. Він – корінний москвич, і це літо він провів у Москві, спостерігаючи за перебігом передвиборчої кампанії. Він каже, що це був корисний досвід для обох сторін, який продемонстрував прихильникам Навального, що одна річ – протестувати проти наявної системи, і зовсім інша – звертатися до широких мас, зустрічатися з виборцями на місцях. Цього ліберали не робили ніколи".
Федяшин на зустрічі зі студентами. Бутіна третя праворуч. Фото: golos-ameriki.ru
На початковому етапі російської окупації Криму, наприкінці лютого 2014 року, Федяшин закликав розібратися в ситуації і не робити поспішних висновків:
"Президент Барак Обама сказав у п'ятницю, що він "глибоко стурбований" повідомленнями про те, що Росія перекидає війська в український Крим, і попередив, що будь-яке військове втручання "спричинить наслідки". "Я не думаю, що хто-небудь розуміє, що саме відбувається, – сказав Антон Федяшин, експерт, який керує Російською культурною ініціативою при Американському університеті у Вашингтоні. – Вони виявляють ініціативу, не знаючи, що насправді відбувається".
Коли все-таки окупація Криму і війна у Східній Україні стали фактом і фактором, Федяшин знайшов інциденту зручне пояснення, "що сягає корінням тисячолітньої історії".
Реакція Заходу на українську кризу вдало вписується в систему аргументації Федяшина. "Ми спостерігаємо повернення до мови холодної війни в ім'я політичної доцільності," – каже він. Але риторика російського президента Володимира Путіна має набагато давніші корені: "Шукати витоки поточної кризи в епосі холодної війни було б грубим спрощенням реального стану відносин між Росією й Україною, що йдуть корінням на тисячу років назад. Українська ситуація – це геополітичний диспут вічних сусідів". Теорія "радянської реставрації" стала дуже популярним прочитанням путінського Євразійського економічного союзу. Київський тимчасовий уряд повною мірою скористався ним для обґрунтування своєї "антитерористичної операції" у Східній Україні, і новообраний президент продовжив цю традицію. Західні ЗМІ зображували Росію як войовничого загарбника, що прагне експансії. Як підтвердження часто наводять висловлювання Путіна у 2008 році про те, що "розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою століття". Але думка не є програма.
Кремлівські обґрунтування тактичних дій щодо України були оборонними. Приєднання Криму було превентивним заходом проти розширення НАТО і вигнання Чорноморського флоту з його історичного рідного порту. Російська підтримка ідеї федералізації України була контрзаходом до того, що Кремль вбачав як державний переворот, повалення демократично обраного уряду. Москва аргументувала свої дії тим, що, підтримуючи і потім визнаючи зміну легітимного уряду, західні підписанти Будапештського меморандуму вже порушили свої зобов'язання 1994 року "поважати незалежність і суверенітет" України.
Було багато спроб довести присутність російських спецпідрозділів на сході України, однак факти поки не підтримують цих заяв. Насправді в Україні діють спецслужби всього світу. Росіяни лише активували свої джерела інформації, як і МІ6. Джон Бреннан із ЦРУ відвідував Київ. Але фантомні російські військові частини стали просто зручним виправданням для ігнорування глибокого етнолінгвістичного розколу України та її соціально-економічних труднощів. Звинувачення Москви і Кремля в усіх українських проблемах стало банальною стратегією Заходу.
Подання конфлікту на сході України як зрежисованого Кремлем призвело до введення санкцій проти Росії та зберегло видимість спроб Заходу допомогти Україні, але насправді нічого не було зроблено, щоб зупинити економічний розпад, який був справжньою причиною нинішньої кризи України. Окрім того, протистояти Росії дипломатично і завдавати їй шкоди економічно – отже, гальмувати (а може, навіть й унеможливлювати) відновлення економіки України, яке неминуче залежатиме від участі і доброї волі Росії. Тоді як Вашингтон був головним ініціатором санкцій, він запропонував Україні найменший обсяг фінансової та економічної допомоги серед усіх іноземних учасників української драми. [...]
Для Європи, отже, демонізувати Кремль стає правильним способом підтримувати зацікавленість США в НАТО, і такий підхід знайшов прихильників серед американських неоконсерваторів. Нинішня українська криза надає унікальну можливість почати успішну кампанію проти стереотипів холодної війни.
Щодо НАТО Федяшин пояснює, що загрозу для європейців становить не змова Путіна з Трампом, а самі європейські країни
Займатися розбором і аналізом висловлювань Федяшина немає сенсу, як не мало сенсу аналізувати промову Геббельса з єврейського питання або виступи Молотова 1939 року у Верховній Раді СРСР після окупації Польщі. Ми маємо справу з професійним кремлівським пропагандистом, який звично перевертає все з ніг на голову і легко доводить читачеві або слухачеві, що чорне насправді біле, а біле – чорне. Після окупації Криму і введення санкцій проти Росії Федяшин у березні 2014 року вказував, що санкції вдарять, насамперед, по європейській економіці (а тому вводити їх не слід?):
"У європейців більше можливостей завдати шкоди російській економіці, – сказав Антон Федяшин, експерт Американського університету, – але чи вдадуться європейські лідери до таких заходів, незважаючи на всі їхні жорсткі заяви, якщо це зашкодить їхній власній тендітній економічній ситуації? Я сумніваюся, що більшість європейських країн готова сказати: так, ми підтримаємо цей план".
Антон Федяшин на відкритті виставки у Вашингтоні з директором Музею при Арт-центрі імені Катцена Джеком Расмуссеном. Фото: golos-ameriki.ru
Потім він став пояснювати, що в Росії санкції приносять Путіну лише популярність (а тому, щоб "нашкодити" Путіну, санкції слід скасувати?):
"Антон Федяшин, директор Інституту Кармел при Американському університеті, зазначає, що економічні санкції насправді зміцнили популярність Путіна всередині країни, давши йому змогу звинувачувати в економічних проблемах Захід, а не реальні системні недоліки. І хоча уповільнення економіки багато в чому визначило зниження цін на нафту, санкції дали змогу Путіну зміцнити рейтинг, виставляючи Захід винуватцем російських труднощів, а себе – єдиним лідером, здатним протистояти такій агресії. Отже, зняття санкцій не відповідає інтересам Путіна, оскільки зробить його вразливим перед російськими ринками, що слабшають, і звинуватити в цій слабкості буде вже нікого".
Щодо НАТО Федяшин пояснює, що загрозу для європейців становить не змова Путіна з Трампом, а самі європейські країни, які не платять (як нам повідомив президент Трамп) 2% ВВП у бюджет організації:
"Політичні аналітики також заявляли, що зустріч двох лідерів може мати негативні наслідки серед членів НАТО, оскільки і Трамп, і Путін неодноразово висловлювали невдоволення трансатлантичним Альянсом. Такі заяви ґрунтуються на ідеї, що багато європейських держав, які межують із Росією, сприйме як загрозу для себе надмірне зближення Сполучених Штатів із Путіним, що підірве роль НАТО як гаранта безпеки. Доктор Антон Федяшин, однак, уважає такі заяви необґрунтованими. Наразі незрозуміло, на які саме поступки Росії міг би піти Трамп, щоб це послабило Альянс, і, окрім того, основний виклик для НАТО зараз виходить ізсередини, від країн, які не виділяють обумовлених 2% ВВП на оборону. Якщо американські союзники хочуть продемонструвати, що щиро побоюються за свою безпеку через Москву, то їм слід було б інвестувати у спільну оборону і брати участь у фінансуванні захисту НАТО".
У негладких російсько-американських відносинах винна насамперед американська сторона, яка не намагається їх поліпшити:
"Росія, яка із самого початку була "абсолютно задоволеною" ідеєю перезавантаження, запропонованою Обамою, із часом утратила ілюзії, оскільки американські чиновники трактували перезавантаження як нав'язування позиції США без урахування російських інтересів. Була велика надія на перезавантаження, але насправді вона не виправдалася, – говорив Федяшин. – Очікування були нереалістичними. Планку було піднято занадто високо. Адміністрація не приділяла Росії стільки уваги, скільки очікували росіяни, і це зачіпало їхню гордість".
У погіршенні російсько-американських відносин за часів Трампа винен американський Конгрес, а не Путін, який втрутився в американські вибори на боці Трампа, про що Федяшин узагалі не згадує, говорячи лише про "підозри", висловлювані американськими "законодавцями", і водночас нарікаючи, що у Трампа немає диктаторських повноважень у питаннях зовнішньої політики:
"Трамп відчуває великі проблеми з Конгресом США, який блокує будь-які спроби налагодити відносини з Кремлем. Рішення Сенату про посилення санкцій – це сигнал Білому дому, що адміністрація перебуває під пильною увагою напередодні зустрічі "Великої двадцятки", і будь-які непублічні домовленості з російським президентом не означатимуть нічого без схвалення Капітолійського пагорба. Уперше в американській історії законодавча гілка влади претендує на право нагляду за зовнішньою політикою президента," – сказав в інтерв'ю газеті професор історії в Американському університеті Антон Федяшин. "Зустріч Володимира Путіна і Дональда Трампа відбудеться, але за закритими дверима і без особливої метушні, зважаючи на звинувачення американських законодавців проти президента США".
Через обговорення шпигунських трилерів можна безпомилково визначити політичні нахили та психологічні слабкості всіх учасників дискусії
Але в усіх є свої слабкості. Антон Федяшин відчуває величезний комплекс неповноцінності перед недосяжним образом свого великого антигероя, перемогти якого мав він, Антон Федяшин, онук генерала КДБ Федяшина, але так і не переміг, – перед Джеймсом Бондом. У статті, присвяченій Федяшину, один з авторів пише:
"Він вільно почувається і в російському, і в американському культурному середовищі, без акценту розмовляє американською англійською, зізнається в юнацькій одержимості фільмами про Джеймса Бонда – риса, яка збереглася й у зрілому віці. [...] На його погляд, бондіана – радше про боротьбу з міжнародною злочинністю, а не з КДБ. [...] Для Федяшина шпигунські фільми – це історичні документи. У попередніх книгах про Бонда, де дія відбувається у 50-х, "далеко не очевидно, що Захід переможе у холодній війні, каже він. "Китай стає комуністичним, В'єтнам перемагає французів, Совєти вторгаються в Угорщину і запускають супутник, Фідель Кастро приходить до влади на Кубі". У 1957 році у п'ятій книзі із серії "Із Росії з любов'ю" Ян Флемінг зображує Совєти такими, що "володіють усім необхідним для світового домінування, тоді як у британських спецслужб немає нічого, окрім жменьки відданих героїв".
"Яке місце займають книги Яна Флемінга про Джеймса Бонда? Федяшин розповідає, що включив їх у свій університетський курс, оскільки вони ілюструють взаємне непорозуміння, яке набувало загрозливих масштабів під час холодної війни. "У "Із Росії з любов'ю", яка вийшла у 57-му році, Бонд скаржиться, що радянські спецслужби краще озброєно, укомплектовано і профінансовано, ніж його та його британських колег, – каже Федяшин. – Коли Флемінг почав писати на початку п'ятдесятих, йому і його сучасникам видавалося, що Радянський Союз перемагає в холодній війні і комунізм бере гору на всій планеті". І тому, хоча привабливість західної демократії, втілену в розкішному, героїчному образі життя Бонда, сьогодні вважають самоочевидною, у ті часи багатьох щиро приваблював комунізм радянського штибу. "Мої студенти часто запитують: як хто-небудь міг вірити в комунізм?" – каже Федяшин.
Є багато варіантів відповіді на це запитання. Можна розповісти про сталінський терор і радянську пропаганду. Можна розповісти про радянських батьків, які відповідно виховують своїх дітей (Федяшин міг би розповісти про це на прикладі КДБшного дідуся і ТАССівського тата). Можна, зрештою, розповісти про наївних ідеалістів, які вірять у красиву казку, або про природжених революціонерів, які мріють знищити "світ насилля"... Федяшин і тут знаходить варіант відповіді, за якого першопричиною віри в комунізм виявляється капіталістичний світ, який зневажливо ставиться до "країн, що розвиваються":
"Відвертий расизм у "Живи і дай померти" відображає загальне ставлення до афроамериканців та інших неєвропейських етнічних груп у США в той час. Якщо пам'ятати про комуністичну пропаганду расової та етнічної рівності, то стає зрозуміло, чому комунізм часто приваблював суспільства третього світу, які проходять через стадію деколонізації".
Запитання студента було: "Як хто-небудь міг вірити в комунізм?". Я б уважав, що професор Федяшин на поставлене запитання не відповів.
Фельштинський: Віддамо Федяшину належне. Він чудово розумів, що ніхто більших, ніж сам Путін, завдати Росії збитків не може. Фото: yeltsin.ru
Для професіонала, який займається вербуванням серед американських студентів, курс із Джеймса Бонда – "Холодна війна і книги про шпигунів", – який розглядає холодну війну через призму шпигунської літератури, відкриває неймовірні можливості. Через обговорення шпигунських трилерів можна безпомилково визначити політичні нахили та психологічні слабкості всіх учасників дискусії. Після цього який-небудь Зайцев, Жиганов чи Торшин можуть брати кандидатів у агенти голими руками.
Дався їм цей Джеймс Бонд... Коли Дмитру Саймсу у грудні 2006 року, після отруєння в Лондоні Олександра Литвиненка, у межах операції з мінімізації шкоди доручили написати статтю про те, що Литвиненка міг отруїти хто завгодно, тільки не Путін, Саймс вдався до допомоги Джеймса Бонда, написавши статтю "Справа Литвиненка – змова Кремля чи Блофельда?". У ній він переконував читачів, що "ситуація навколо вбивства Литвиненка видається списаною з фільму "Живеш тільки двічі", де ватажок організації СПЕКТР Ернст Блофельд провокує конфронтацію між СРСР і США, створивши враження в кожної зі сторін, що інша сторона планує захоплення чужих космічних кораблів". "У цьому ж випадку, – писав Саймс, – Березовський, діючи за лаштунками, намагається зіштовхнути Захід і Великобританію з одного боку з Путіним з іншого. У нього є і мотив, і кошти підставити російського лідера, використовуючи вбивство Литвиненка. Кожному, хто знайомий з історією діяльності Березовського в Росії, відомо, що він мав уяву, ресурси і нещадність достатні, щоб пожертвувати своїм колишнім протеже заради успіху свого антипутінського проекту".
У кризі, зумовленій отруєнням Скрипалів, Федяшин звинуватив прем'єр-міністра Великобританії Терезу Мей
Роки потому Федяшин здійснював таку саму операцію – із мінімізації завданої Путіним шкоди у зв'язку з отруєнням в Англії Сергія Скрипаля та його доньки Юлії. Віддамо Федяшину належне. Він чудово розумів, що ніхто більших, ніж сам Путін, завдати Росії збитків не може. "На запитання про ворогів Росії під час Олімпіади, – писав в одній зі своїх статей Федяшин, – президент Володимир Путін відповів, що найчастіше Росія – сама свій найгірший ворог. Відповідь – жорстока, чесна і точно прорахована – водночас натякала на проблеми самосвідомості, які Путін намагався знищити".
Оскільки схвалений у Москві у 2006 році для публікації Саймса трафарет допускав використання тематики Джеймса Бонда, Федяшин не став винаходити велосипед і теж вдався до допомоги Флемінга. Але у кризі, зумовленій отруєнням Скрипалів, Федяшин звинуватив прем'єр-міністра Великобританії Терезу Мей.
Щоправда, якщо після анексії Криму і російського вторгнення у Східну Україну екскурс в історію російсько-українських відносин професору Федяшину довелося робити на 1000 років назад, у випадку отруєння Скрипалів усе обмежилося відступом до 1950-х років минулого століття:
"Протягом останнього місяця уряду Терези Мей удалося створити наратив, що повертає нас до Яна Флемінга, який зробив значний внесок у психологічний вимір холодної війни. Висвітлення ЗМІ "справи Скрипалів", хімічна атака в Сирії і ракетні удари по військах Асада у відповідь на неї – усе це створює видимість значущості Великобританії на міжнародній арені, тоді як тривале розлучення з ЄС свідчить про зворотне.
Заміщувальна психологічна цінність "фактора Бонда" повертає нас в епоху стрімкого занепаду Британської імперії в 1950-х роках. [...] Захід багато розмірковує про Росію, яка порушує міжнародний порядок, але історики ще довго будуть сперечатися про те, як його дії щодо зміни кордонів (Косово), повалення неугодних режимів (Лівія, Україна) і вторгнення на територію інших держав (Ірак) спричинили розпад післявоєнного світоустрою, установленого самим Заходом.
Паралелі з бондіаною занадто очевидні, щоб їх не помітити. У трактуванні Лондона російський президент Володимир Путін, віддаючи наказ про ліквідацію колишнього шпигуна, який не становить загрози для Росії, тим самим вирішив кинути виклик усьому світу. Натягнутий і надуманий сюжет. За деякими відомостями, бойову отруйну речовину було нанесено на ручку вхідних дверей (і це у країні, відомій своєю дощовою погодою), але спрацювала вона лише за кілька годин після того, як передбачувана жертва вступила з нею в контакт. Як правило, такі отрути діють миттєво, щоб не дати противнику можливості битися після отруєння. Зрештою, замах не вдався, але британська розвідка відновила і викрила змову на очах у здивованої аудиторії. Обидві жертви змогли щасливо оговтатися від отрути, небезпечнішої, ніж VX. Справжній щасливий кінець (happy ending)".
Тож, якщо вірити Федяшину, кінець виявився щасливим. Щоправда, для якихось випадкових англійців цей "ending" виявився не дуже "happy" (один із них помер). Та й про стан здоров'я Скрипалів ми ще не все розуміємо. Але які в нас можуть бути претензії до Антона Федяшина, якщо він кадровий і спадковий російський розвідник?
Мені теж, слідом за Саймсом і Федяшиним, хочеться нагадати читачам про один шпигунський бойовик. Він називається SALT – про засланих у США ще дітьми російських розвідників. Студентська програма, якою керує Антон Федяшин в Американському університеті (зі скерування в Росію для потенційного вербування американської молоді) так і називається – SALT – Strategy And Leadership in Transformational Times ("Стратегія і лідерство в період трансформації"). Скорочено: SALTT. Щоправда, із двома Т, щоб не було прямих і неправильних асоціацій, і для конспірації, оскільки розвідники завжди мають про неї думати.
