Хто такий Дмитро Саймс і чому він намагається потопити Mayflower? Розслідування історика Фельштинського G

22 серпня 2018, 18:30

Этот материал также можно прочитать на русском

Хто такий Дмитро Саймс і чому він намагається потопити Mayflower? Розслідування історика Фельштинського

Фельштинський: Саймс, якщо судити з наявних про нього відомостей і з його дій, – впроваджений в американську політичну еліту кремлівський агент
Фото: ЕРА

Створені у США вихідцем із СРСР Дмитром Саймсом журнал і Центр The National Interest якщо і стоять на сторожі чиїхось інтересів, то не американських, а самого Саймса та Кремля, стверджує російсько-американський історик Юрій Фельштинський. В ексклюзивному матеріалі для видання "ГОРДОН" Фельштинський написав про особливості діяльності Саймса, його вплив на американську політику, а також про його зв'язки з вищим керівництвом Росії та США.

У 1620 році до берегів Америки причалив корабель Mayflower із сотнею пасажирів, який відплив з Англії. Небезпечна подорож зайняла кілька місяців. У 1925 році на його честь у Вашингтоні було названо готель Mayflower, де 27 квітня 2016 року очолюваний Дмитром Сімісом (Саймсом) вашингтонський Центр національних інтересів (The Center for the National Interest, або CNI, ЦНІ) організував зустріч кандидата у президенти від Республіканської партії Дональда Трампа з його прихильниками, у якій узяв участь російський посол Сергій Кисляк і на якій Трамп оголосив свою зовнішньополітичну програму. За два місяці до цього Саймс зустрічався в Москві з Володимиром Путіним та іншими російськими чиновниками.

На додаток до цього виявилося, що зустрічі заарештованої у Вашингтоні 15 липня цього року за обвинуваченням у шпигунстві на користь Росії Марії Бутіної зі Стенлі Фішером, на той час віце-головою Федерального резервного банку США, і Натаном Шитсом, на той час заступником міністра фінансів із міжнародних зв'язків, теж організовував Саймс через свій ЦНІ. Зустрічі ці відбулися 7 квітня 2015 року. Тоді Бутіна супроводжувала Олександра Торшина, на той час заступника голови Центрального банку РФ, "який, на думку слідчих, був куратором Бутіної як агента".

Російський високопосадовець Торшин, із його яскравою біографією, був куратором Бутіної з Росії. Але хто ж курирував її в Америці? Відповідь на це запитання щойно дала сама Бутіна, яка почала співпрацювати зі слідством і назвала двох осіб. Перша: професор історії Американського університету у Вашингтоні Антон Федяшин, який не уник спокуси сфотографуватися зі своєю підопічною і згадати її в опублікованій ним 6 квітня 2017 року замітці:

"Геттісбург, мальовниче місто в Пенсильванії, займає особливе місце у традиції подолання глибоких протиріч. 11–12 лютого 2017 року тут проходив примітний діалог між двома різними світами – американським і пострадянським. [...] Зустріч молодих мислителів була спробою зруйнувати, здавалося б, непроникну стіну стереотипів, яка виросла між Росією та Америкою протягом останніх років. Студентка магістерської програми SIS [The School of International Service / Школа міжнародної служби] Марія Бутіна сформулювала це так: "Наша поїздка була схожа на машину часу, яка пронесла нас крізь теперішнє, майбутнє і минуле відносин США, Росії, України, Білорусі, Азербайджану. Ми багато дізналися одне про одного – студентів з усіх цих країн (і з двох американських університетів!), представників різних поколінь і культур. Це допомогло нам зосередитися на тому спільному, що нас об'єднує, більше, ніж на відмінностях, які розділяють".

Слід зазначити, що після арешту Бутіної Федяшин стер уривок про Бутіну зі своєї публікації і вирізав колективну фотографію з Бутіною, раніше розміщену там. Сліди переписування історії істориком Федяшиним залишилися лише у чиємусь Twitter, вивішеному в мережу. Ось вона, ця зникла фотографія. Бутіну позначено стрілочкою. Федяшин височіє ліворуч.

Скріншот Юрія Фельштинського

Ще деякі колективні фотографії Федяшина з Бутіною поки залишилися на сторінці The Eisenhower Institute у соціальній мережі Flickr.

Другим куратором Бутіна назвала Дмитра Саймса.

На залученість Саймса в організацію виступу Трампа в Mayflower 27 квітня 2016 року, можливо, ніхто не звернув би уваги, якби не перемога Трампа на президентських виборах і скандал із російським втручанням, який розпочався у США. От що писав про це політолог Андрій Піонтковський:

"Рутинна перевірка засвідчила, що Джефф Сешнс, генеральний прокурор США, заповнюючи під час вступу на посаду необхідну форму безпеки, забув указати в ній одну зі своїх зустрічей із російським послом у США Сергієм Кисляком. Одну, але яку! [...] Річ у тім, що в тій самій точці чотиривимірного простору-часу перетнулися світові лінії ще кількох чудових людей – Пола Манафорта, Картера Пейджа, Майкла Флінна, Джареда Кушнера, Дональда Трампа і, нарешті, найголовнішого з них, того, хто з того історичного дня і керував усією цією дружньою компанією – Дмитра Костянтиновича Саймса, колишнього заступника секретаря комітету ВЛКСМ ІСЕМВ (Інститут світової економіки і міжнародних відносин) і лектора-міжнародника ММК (Московського міського комітету) КПРС, який несподівано в 1972-му подав просто в цій ролі прохання на постійне проживання у США. Протягом тривалих років поневірянь на чужині Дмитро Костянтинович перетворився на Dimitri Simes, President and CEO of The Сenter for the National Interest.

27 квітня конференц-хол Мayflower орендував саймсівський Центр національних інтересів для важливого заходу – зі своєю першою доповіддю з питань зовнішньої політики було запрошено виступити одного з кандидатів на посаду президента від Республіканської партії Д. Трампа. Перед початком виступу гостинний господар познайомив двох своїх гостей – Трампа й Кисляка. [...] Реальним шефом операції "Трампнаш" був не Кисляк, а саме Саймс".

Саймс розповів, що Центр Ніксона оплатив Павловському та ще кільком російським політичним аналітикам візит до Вашингтона для участі в дослідженні американського впливу в колишніх радянських республіках

Американська преса стала приділяти цій події все більшу й більшу увагу. "Сешнс каже, що зустрічався з Кисляком минулого літа як член комітету Сенату США зі збройних сил, однак записи дають змогу засумніватися в цьому. [...] Згідно із The Atlantic, Сешнс також часто зустрічався з Дмитром Саймсом, експертом із Росії, і щонайменше з одним лобістом, який обслуговував російських клієнтів ("Газпром"), Річардом Бертом", – написало одне з видань і продовжувало: "Трамп зайняв відсторонену позицію під час бурхливих дискусій про платформу Республіканського національного комітету минулого літа – за винятком запитання про реакцію на російську агресію проти України. Тут лідери кампанії Трампа "влаштували низку заходів" із метою блокувати пропозицію надати Україні американську "летальну оборонну зброю" для боротьби із сепаратистами, за якими стоїть Росія. Замість цього було складено більш м'яку редакцію, яку в підсумку і було внесено в сесійний зал, незважаючи на заперечення практично всіх партійних лідерів із питань національної безпеки".

Сумнівні зв'язки Саймса також було проаналізовано. Джеймс Кірчик у своїй статті "Реалісти зі зв'язками в Москві приєднуються до кандидата від республіканців", опублікованій 27 квітня 2016 року, повідомив, що "Центр національних інтересів, колишній Центр Ніксона, надав майданчик для першої промови Трампа, присвяченої зовнішній політиці, і брав участь у її написанні як радник. Водночас центр має давні й широкі зв'язки із Кремлем".

"У 2005 році два джерела з Росії – газети "Коммерсантъ" і Moscow Times, повідомили, що Саймс зустрічався із кремлівським консультантом Глібом Павловським і російським олігархом Олегом Дерипаскою – близьким соратником Путіна". "Під час цих зустрічей обговорювали створення мозкового центру з фінансуванням із Росії", – писала в іншій статті Заріна Забріскі.

Слід зазначити, що "Коммерсантъ" і Moscow Times по-різному висвітлили цю подію. У статті "Симетрична відповідь Москви" від 5 грудня 2005 року "Коммерсантъ" писав:

"Учора у США прибув власник "Російського алюмінію" і "Базового елемента" Олег Дерипаска. Як стало відомо "Ъ" з поінформованих джерел у Вашингтоні, пан Дерипаска, який майже протягом десяти років добивався одержання права в'їзду на територію США, готовий матеріально підтримати ідею створення в американській столиці дослідного інституту, присвяченого російським проблемам. Водночас у Москві розраховують на "доброзичливий" підхід нового інституту до російської дійсності [...]. За інформацією джерела, ідея створення російського інституту у Вашингтоні належить політологам Глібу Павловському і Дмитру Саймсу [...].

Показово, що питання про створення в американській столиці інституту російських проблем обговорюють у США давно. Водночас ціла низка експертів, які професійно займаються вивченням Росії, давно намагалася знайти фінансову підтримку для такої організації, яка могла б стати для них новим місцем роботи. Експерти зазначають, що інтерес до появи такого центру серед інших факторів обумовлений серйозними проблемами, які виникли останнім часом у Центру Ніксона. Показово, що колишнього голову ради директорів однієї з найбільших американських фінансових і страхових компаній – AIG – Моріса Грінберга, який є головою правління Центру Ніксона, обвинувачує прокурор Нью-Йорка Еліот Спітцер у фінансових махінаціях, шахрайстві та порушенні бухгалтерської звітності. Отже, Центр Ніксона може втратити людину, яка відповідала за більшу частину спонсорських коштів, на які ця організація існувала. Окрім того, зовсім нещодавно з редакційної ради журналу The National Interest, який видає Центр Ніксона, пішла ціла група всесвітньо відомих учених, зокрема Збігнєв Бжезинський і Френсіс Фукуяма."

Moscow Times 6 грудня 2005 року зазначала таке:

"Розробляють плани створити у Вашингтоні на російські гроші експертний центр, який би боровся у США зі сприйняттям Росії як "недбайливого учня", – розповів у понеділок кремлівський консультант Гліб Павловський. Серед можливих учасників проекту називають металургійного магната Олега Дерипаску і Дмитра Саймса, президента вашингтонського Центру Ніксона, сказав Павловський. [...] Павловський згадує як можливого спонсора проекту Дерипаску, який був у Вашингтоні у вівторок і говорив у Центрі Карнегі про реструктуризацію радянських підприємств. [...] Георгій Оганов, прес-секретар холдингової компанії Дерипаски "Базовий Елемент", повідомив, що "це питання обговорював... неодноразово пан Дерипаска з людьми, які живуть у США, зокрема з людьми із Центру Ніксона."

Саймс розповів, що Центр Ніксона, консервативний експертний центр, оплатив у листопаді [2005 року] Павловському та ще кільком російським політичним аналітикам візит до Вашингтона для участі в дослідженні американського впливу в колишніх радянських республіках, але що він не обговорював планів про створення російського експертного центру ні з ними, ні з Дерипаскою.

Очевидно, що передумови для створення такого центру є, каже Саймс, згадуючи проект Russia Today – англомовний цілодобовий новинний телеканал, який фінансує Кремль (Russia Today було запущено у 2005 році. – Фельштинський).

Павловський не зміг відповісти, коли експертний центр буде створено, сказавши, що обговорення тривають.

"Експертний центр, який у підсумку виник, найімовірніше, був Institute for Democracy and Cooperation (IDC) / Інститут демократії та співробітництва (ІДС)", – було зазначено пізніше в іншій американській публікації. Пов'язаний із Кремлем ІДС було засновано у Нью Йорку у 2008 році під керівництвом радника Путіна Андроніка Міграняна. Міграняна як керівника ІДС обрав міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, що випливало з конфіденційного листування Державного департаменту, опублікованого WikiLeaks.

Зустріч Путіна з членами Міжнародного дискусійного клубу "Валдай" у вересні 2013 року. На знімку (зліва направо) колишній міністр оборони Німеччини Фолькер Руе, колишній прем'єр-міністр Франції Франсуа Фійон, президент Росії Володимир Путін, екс-прем'єр-міністр Італії Романо Проді та президент Центру National Interest Дмитро Саймс. Фото: ЕРА

У 2013 році, писала Заріна Забріскі, Саймс "відвідував засідання міжнародного дискусійного клубу "Валдай" одночасно з Путіним і взяв участь у двогодинній панельній дискусії. Учасниками зустрічей були колишній міністр оборони Німеччини і прем'єр-міністри Франції та Італії – тож присутність Саймса викликала певне здивування. Путін зустрічається з учасниками Валдайського клубу щорічно, починаючи із 2004 року. Серед багатьох кремлівських чиновників у форумі брали участь Дмитро Медведєв (прем'єр-міністр РФ), Сергій Іванов (керівник Адміністрації президента), Сергій Лавров (міністр закордонних справ), Сергій Шойгу (міністр оборони) та інші. Окрім того, зустрічі відвідували російські олігархи і стратегічно важливі для Кремля персони".

"Конференція, яку раніше відвідували шановані західні діячі, має, однак, погану репутацію після анексії Криму і приваблює тепер майже винятково апологетів Путіна, – зазначало Politico. – У Валдаї Путін характеризував Саймса як "американського друга і колегу", а Саймс заявляв: "Я повністю підтримую жорстку позицію президента Путіна [щодо Сирії]".

Одне з видань помістило навіть дві схеми, поставивши в центр однієї Валдайський клуб, а в центр іншої – Центр Саймса.

Схема: thesternfacts.com

Зрештою діяльністю Саймса зацікавився Конгрес. 13 березня 2018 року демократична меншість комісії Конгресу, яка розслідує російське втручання в американські вибори, зробила запит стосовно Саймса:

"Пан Саймс обіймає посаду президента і виконавчого директора Центру національних інтересів, який організував виступ президента Трампа з питань зовнішньої політики 27 квітня 2016 року в готелі Mayflower. Комітет розслідує обставини цього виступу і комунікацій, які могли відбутися на цьому заході. Комітет має підстави вважати, що пан Саймс відіграв головну роль у складанні тієї частини виступу, яка стосувалася Росії. Комітет також має дістати доступ до відповідного особистого листування пана Саймса зі співробітниками кампанії Трампа, а також іншими особами, прямо або побічно пов'язаними з урядом РФ".

Наслідків запит не мав.

До Саймса та його центру через його пропутінську позицію з одного боку й активну участь у кампанії Трампа з іншого преса стала ставитися насторожено та підозріло

За рік до цього, 2 березня 2017 року, ЦНІ формально відповів на запит преси, що: "Містер Саймс відрекомендував містера Кисляка містерові Трампу минулого квітня під час прийому з нагоди зовнішньополітичної промови, організованої центром у готелі Mayflower у Вашингтоні. Містер Кисляк був одним із чотирьох іноземних послів, які на запрошення центру зайняли місця в першому ряду під час виступу містера Трампа. Містер Саймс зазначив, що містер Сешнс, на той час сенатор від Алабами, також був присутнім, однак містерові Саймсу невідомо, чи розмовляв сенатор із послом того дня".

Утім 26 липня 2017 року, вигороджуючи Саймса, удар на себе взяв Кушнер (можна припустити, що він не міг цього зробити без попереднього узгодження цього питання з Трампом). У своїх свідченнях комісії Конгресу Кушнер, уводячи комісію в оману, повідомив, що зустріч у Mayflower і промова Трампа були винятково його, а не Саймса, ідеєю:

"Перше, що пригадується, це виступ у готелі Mayflower у Вашингтоні у квітні 2016-го. Це було, коли кандидат Трамп виступав із головною зовнішньополітичною промовою. Увесь захід і промова – це була моя ідея, і я займався організацією. Я заздалегідь прибув у готель, щоб переконатися, що все гаразд. Потім я зупинився на рецепції, щоб подякувати Дмитру Саймсу, який приймав подію, він випускає раз на два місяці зовнішньополітичний журнал The National Interest. Він велику роботу провів, щоб усе організувати".

"Кушнер не згадав, що Саймс народився і здобув освіту в Росії і публічно відомий як "друг Путіна", – уточнюють автори публікації про свідчення Кушнера і підкреслюють, що саме "Саймс і його група займалися складанням списку гостей і розсиланням запрошень".

Із подальших свідчень Кушнера випливало, що його не було залучено до організації зустрічі та її планування: "Я не підтримував стосунків із послом до виборів і мало що знав про нього на той час. Узагалі, 9 листопада, у день після виборів, я навіть не пам'ятав, як звуть російського посла. Коли в передвиборчий штаб надійшов e-mail, який мав вигляд офіційного привітання від президента Путіна, мене запитали, як ми можемо перевірити, що воно справжнє. Я подумав, що найкраще було б звернутися до єдиної знайомої мені людини, пов'язаної з російським урядом, – до посла, із яким ми зустрічалися за кілька місяців до цього, тому я поставив пану Саймсу електронною поштою запитання: "Як звуть російського посла?"

Зробити запит Google, мабуть, було дуже складно. Простіше було написати старому знайомому Саймсу. Цікаво, які ще запитання Кушнер поставив Саймсу в тому самому e-mail? Адже не міг же він дійсно писати e-mail з одним-єдиним запитанням – про ім'я посла, демонструючи цим своє цілковите невігластво.

Джаред Кушнер – бізнесмен, старший радник і зять президента США Дональда Трампа. Фото: ЕРА

Кушнер того дня розповів комісії далеко не все. Він познайомився із Саймсом 14 березня 2016 року на ланчі, організованому Центром Саймса. Як пише Bloomberg, зустріч (і ланч) відбулися у Manhattan's Time Warner Center:

"Головним пунктом програми 14 березня був виступ Генрі Кіссінджера, почесного голови центру [ЦНІ], у якому він аналізував російсько-американські відносини перед невеликою групою. Кушнер зустрівся із Саймсом за обідом, і вони знайшли спільну мову. Протягом кількох наступних тижнів вони обговорили ймовірність заходу, який дав би можливість Трампу вимовити програмну промову про зовнішню політику. Організація Саймса, більш проросійська, ніж більшість таких організацій у Вашингтоні, раніше запрошувала й інших кандидатів у президенти, але жоден не прийняв запрошення".

До Саймса та його центру через його пропутінську позицію з одного боку й активну участь у кампанії Трампа з іншого преса стала ставитися насторожено та підозріло: "Чому до мозкового центру, пов'язаного з Росією, ставляться як до проамериканської незаангажованої організації?" – запитувало одне з видань у розлогій статті про Саймса і продовжувало:

"Центр національних інтересів – мозковий експертний центр зі штаб-квартирою у Вашингтоні з бюджетом понад $1 млн, у якому працює на повній ставці більше ніж 20 співробітників. [...] Але справді центр діє в інтересах Америки чи це лазівка для російського уряду в саме серце політичного істеблішменту США? Глава Центру національних інтересів Дмитро Саймс – випускник Московського державного університету (1967) [1969] і колишній заступник секретаря ВЛКСМ, який емігрував у США в 1973 році і був наближеним до колишнього президента Річарда Ніксона. Наприкінці свого життя Ніксон хотів створити мозковий центр під назвою "Ніксонівський центр миру і свободи", і в 1994 році він запропонував Саймсу очолити його. Однак до 2011 року сім'я Ніксона розірвала відносини з Центром національних інтересів. Саймс став занадто тісно пов'язаним із російським президентом Володимиром Путіним".

Як писало на цю тему Politico, "для затятих республіканців, членів сім'ї та колишніх політичних помічників, із яких складається правління Фонду Ніксона, тим часом сам центр, й особливо його багаторічний президент Дмитро Саймс, стали не чим іншим, як плямою на імені сім′ї Ніксон. На їхню думку, Саймс утілював квінтесенцію російської політики, виправдовуючи дії російського автократа Володимира Путіна, і навіть виступаючи з нападками на республіканського кандидата у президенти Джона Маккейна за його засудження російського вторгнення у Грузію".

"Якщо ви читали свідчення Джареда Кушнера перед комітетом Конгресу, то навряд чи ви виявили там сліди злочину", – коментував Раян Лізза у New Yorker у статті "Як Джаред Кушнер допоміг росіянам дістати доступ до передвиборчого штабу Трампа" (Ryan Lizza "How Jared Kushner helped the Russians get inside access to the Trump Campaign"). – "Але якщо ви поглянете на все, що відбувалося, із погляду росіян, які шукають, як би їм причепитися до штабу Трампа або навіть більше того, ви зрозумієте, наскільки Кушнер спростив їм завдання. Як свідчать зібрані за минулий рік докази, російська влада організувала безпрецедентну кампанію втручання у вибори 2016 року на користь Дональда Трампа. Водночас команда Трампа, зокрема Кушнер, виявляла дедалі більший інтерес до інформації, яку пропонували високопоставлені росіяни, домовляючись про зустріч. Для Кисляка, очевидно, це був важливий момент. Російський посол [на зустрічі в Mayflower] представляв країну, чиї спецслужби 10 місяців тому зламали мережу національного комітету Демократичної партії, а місяць тому – електронну пошту Джона Подести, керівника кампанії Гілларі Клінтон. Кисляка запросили на виступ Трампа і надали йому почесне місце в першому ряду. У самій промові Трамп простягав оливкову гілку Володимирові Путіну, закликаючи до "поліпшення відносин із Росією" і зусиль для "укладення угоди, яка була б чудовою для Америки і водночас гарною для Росії".

Трампу досі вкрай важливо налагодити канал прямого і неформального зв'язку з Путіним, який ітиме в обхід традиційних американських структур, що відповідають за безпеку країни і зовнішню політику США

Дмитро Костянтинович Сіміс, який народився в Москві в 1947 році, президент колишнього Центру Ніксона (Nixon Center for Peace and Freedom), із 9 березня 2011 року на вимогу сім'ї Ніксона перейменованого на The Center for the National Interest, давно є у США одним із провідних американських експертів із питань російсько-американських відносин. На президентських виборах 2016 року він узяв активну участь у передвиборчій кампанії, будучи радником із Росії кандидата у президенти від Республіканської партії, сенатора Ренда Пола.

Алана Гудман однією з перших звернула увагу на цю підозрілу зв'язку – Пол – Саймс, опублікувавши ще 20 серпня 2014 року в газеті The Washington Free Beacon статтю "Російські зв'язки Ренда Пола":

"Сенатор Ренд Пол (республіканець, штат Кентуккі) назвав одним зі своїх головних зовнішньополітичних радників тісно пов'язаного із Кремлем російського експерта із суперечливою репутацією. Дмитро Саймс, президент Центру національних інтересів, і посол Річард Берт, член ради директорів центру, не так давно приєдналися до команди політичних радників Пола, – сказав сенатор [Пол в інтерв'ю газеті] National Journal раніше цього року. Протягом багатьох років Саймс і центр надавали зручний майданчик для доступу російської влади до політичного істеблішменту у Вашингтоні. Зв'язки з Москвою наскрізь пронизують усю організацію.

До наглядової ради The National Interest, основного друкованого видання центру, входить Олексій Пушков, член російської Державної думи, щодо якого нещодавно уряд США ввів санкції у відповідь на російське вторгнення в Україну. Пушков у минулому вже зазнавав критики, коли звинувачував адміністрацію Буша в організації терористичних атак 11 вересня 2001 року і коли стверджував, що причиною масового вбивства у Вашингтон-Нейві-Ярд у 2013 році став "американський ексепціоналізм". [...]

У відповіді на запит The Washington Free Beacon Центр національних інтересів заперечував, що Саймс був радником сенатора Пола. Саймс від коментарів відмовився.

Протягом своєї кар'єри Саймс неодноразово стикався з підозрами, що його робота і його організація є свідомо прокремлівськими. [...] Володимир Козловський, журналіст, що народився в Росії, який зустрічався із Саймсом у 1970-ті роки, говорив, що Саймс часто намагався хизуватися своїми зв'язками в російському уряді. "Не думаю, що він мав у своєму розпорядженні знання про внутрішню кухню Кремля [у 1970-х], але він переконував людей у тому, що має, – розповідав Козловський. – Думки розходилися. Одні вважали, що він просто аферист чи радянський агент. Інші були зачаровані Дмитром".

Фельштинський: Сенатор Пол був (і залишається) резервним кандидатом Кремля на випадок провалу із Трампом. Але на виборах 2016 року Трамп не провалився. Провалився Пол. Фото: ЕРА

Тимчасом як уряд Путіна у 2000 році знищував "МедиаМост", російський незалежний медіа-холдинг, Саймс енергійно став на захист Кремля. [...] Його коментарі викликали гнівну відповідь колишнього посла США в Радянському Союзі Роберта Страусса: "Дорогий Дмитре! Вам має бути соромно, – писав Страусс 20 квітня 2001 року. – Безвідповідальні заяви, які йдуть від вас, служать погану службу новій адміністрації, керівництву Центру Ніксона і багатьом заслуженим працівникам американської преси. Особисто я вважаю, що, якби ви розуміли нашу країну та її народ трохи краще, вам було б очевидно, що ваші висловлювання принижують Центр Ніксона".

Дійсно, ще одним учасником групи Пола – Саймса виявився Річард Берт, голова консультативної ради ЦНІ, колишній посол у Німеччині і чиновник Державного департаменту при адміністрації Рейгана. "За інформацією обізнаного джерела, – писало Politico, – Берта, який раніше вже співпрацював на громадських засадах із кампанією колишнього республіканського кандидата у президенти Ренда Пола, Манафорт тепер долучив до написання промов для кампанії Трампа. (Ні Берт, ні Манафорт не відповіли на наші запити.) Берт засідає у вищому консультативному органі російського "Альфа-банку". [...] Берт, окрім того, скептично відгукувався про важливість НАТО – ще один важливий пункт програми".

Не доводиться дивуватися, що в перших числах серпня 2018 року саме Пол, найімовірніше, у межах проекту, погодженого Трампом із Саймсом і Кремлем, повіз у Москву до Путіна лист Трампа. Трампу досі вкрай важливо налагодити канал прямого і неформального зв'язку з Путіним, який ітиме в обхід традиційних американських структур, що відповідають за безпеку країни і зовнішню політику США. Саме створення цього каналу обговорювали 1 грудня 2016 року Кушнер і генерал Майкл Флінн із російським послом Кисляком під час зустрічі у Trump Tower. Як підтвердив пізніше Кушнер, вони обговорювали використання комунікаційного устаткування російського посольства.

Через початок скандалу і розслідування Кисляка було відкликано, зв'язок через російське посольство налагодити не вдалося, і тепер сенатора Пола вирішено було зробити кур'єром між Трампом і Путіним. Жодного іншого сенсу в перевезенні через океан листа Трампа Путіну не було, якщо зважати на зміст цього листа. Трамп писав:

"Я хочу відрекомендувати вам сенатора від штату Кентуккі Ренда Пола, члена комітету Сенату з міжнародних відносин і поборника розширеного діалогу з Російською Федерацією. Він буде в Москві з 5 серпня до 8 серпня. Сенатор Пол був би радий можливості зустрітися з вами для обговорення низки питань. Він зацікавлений у законодавчому співробітництві, парламентському діалозі, культурних та освітніх програмах обміну, поглибленій співпраці в боротьбі проти тероризму, заснованій на нещодавніх досягненнях, таких як викриття змови в Санкт-Петербурзі і врегулювання збройних конфліктів у Сирії та Україні. Дякую за можливість зустрітися із сенатором Полом під час його візиту в Росію".

Сенатор Пол був (і залишається) резервним кандидатом Кремля на випадок провалу із Трампом. Але на виборах 2016 року Трамп не провалився. Провалилася Пол. 3 лютого 2016 року він зняв свою кандидатуру із президентських перегонів. Саймсу потрібно було тепер терміново перебігати до Трампа, й у квітні 2016 року він організував у готелі Mayflower відому зустріч Трампа, на якій серед гостей виявився ще й запрошений Саймсом російський посол Кисляк, посаджений у перший ряд залу.

Для Саймса проведений ним у Mayflower захід був найвищою точкою його кар'єри і як вашингтонського політика, і як кремлівського агента. Шлях до цієї вершини у Саймса був тривалим.

Дмитрик прийшов до батьків, які захищали радянських дисидентів, і сказав: "У мене є два варіанти. Я можу, як член райкому, вступити в партію і піти за партійною лінією. Або я можу емігрувати і досягти успіху на Заході"

У 1967 році в Москві, будучи студентом заочного відділення істфаку МДУ, Дмитро Сіміс влаштувався на роботу в Інститут світової економіки і міжнародних відносин. Там він активно долучився до громадсько-політичної роботи, став заступником секретаря комітету ВЛКСМ ІСЕМВ. У 1969 році він отримав диплом про вищу освіту. У 1971 році Сіміс успішно проходить конкурс на заміщення посади молодшого наукового співробітника за спеціальністю "соціально-політичні проблеми США". До весни 1972 року у нього вже була написана і схвалена до захисту кандидатська дисертація, для чого завчасно, у грудні 1971 року, Сімісу дали службову характеристику:

"За чотири роки роботи в інституті тов. Сіміс Д.К. зарекомендував себе ініціативним, справним працівником із творчим мисленням, який глибоко цікавиться проблемами політичної боротьби трудящих у країнах розвиненого капіталізму. Усі планові роботи та окремі завдання він виконував своєчасно і на високому науково-теоретичному рівні. За бездоганну роботу тов. Сіміса Д.К. було тричі премійовано. На конкурсі робіт молодших наукових співробітників без ступеня [...] його статтю "Робітничий клас у політичному житті США" [...] було удостоєно другої премії.

Окрім цього, тов. Сіміс Д.К. опублікував вісім наукових статей щодо проблем антимонополістичної боротьби у США загальним обсягом приблизно п′ять друкованих аркушів.

Тов. Сіміс регулярно виступає зі статтями щодо соціально-політичних проблем США на сторінках періодичної преси ("Комсомольская правда", "Литературная газета" тощо) [...].

Гарну виробничу роботу тов. Сіміс Д.К. поєднує з великою громадською діяльністю, будучи заст. секретаря комсомольської організації інституту, головою бюро міжнародної секції лекторської групи ММК ВЛКСМ. Часто виступає з лекціями за заявками ММК КПРС".

І раптом на цьому ясному тлі 3 липня 1972 року Сіміс подав у дирекцію заяву про звільнення з інституту у зв'язку з наміром емігрувати в Ізраїль. Заступник директора інституту Євген Примаков заяву про це підписав, і Сіміс покинув інститут. Подавання документів на виїзд передбачало ще й доволі складну і зазвичай хворобливу процедуру виключення з комсомолу. У випадку Сіміса, який обіймав у цій структурі відносно високу посаду, виключення мало відбуватися на дуже високому рівні – у ММК або навіть у ЦК ВЛКСМ. За радянськими мірками це мала бути політична справа, яка межує з обвинуваченням у зраді батьківщини. Але жодних відомостей про те, як саме Сіміса виключали з комсомолу і чи виключали – ми не маємо.

Цьому рішучому вчинку Сіміса передувала розмова Діми зі своїми батьками, відомими в Москві юристами – Діною Камінською та Костянтином Сімісом. Діна Камінська була відомим адвокатом, яка захищала (зі зрозумілих причин, без великого успіху) усіх відомих радянських дисидентів і правозахисників. Костянтин Сіміс спочатку був викладачем Міжнародного інституту міжнародних відносин (МДІМВ), а після звільнення із МДІМВ – старшим науковим співробітником в Інституті радянського законодавства. В очах батьків Митя був досвідченим комсомольським працівником. Він був членом бюро райкому комсомолу і брав участь у розгоні неофіційних московських виставок художників. І от Митя прийшов до батьків, які захищали радянських дисидентів, і сказав, за свідченням його знайомого, таке: "Отже так. Я хочу досягти успіху. У мене є два варіанти. Я можу, як член райкому, вступити в партію і піти за партійною лінією. Або я можу емігрувати і досягти успіху на Заході". Батьки порадили досягти успіху на Заході.

Слід зазначити, що 5 вересня 1972 року сталася подія, яка вплинула на життя і долю Сіміса: на Мюнхенській олімпіаді було взято в заручники ізраїльських спортсменів. Оскільки було відомо (принаймні так було відомо у СРСР), що прибули терористи з Лівану, єврейські активісти у СРСР, які боролися за право виїзду в Ізраїль, вирішили організувати демонстрацію протесту біля ліванського посольства в Москві. 6 вересня, приблизно о 18.00, біля ліванського посольства в Москві зібралося 25–30 осіб. Навколо них було сконцентровано приблизно 100 міліціонерів. Поруч стояли приготовані порожні автобуси. Демонстрантам пояснили, що вони не одержали дозволу на проведення демонстрації, і запропонували розійтися. Ті відмовилися. Розгорнули кілька транспарантів. І негайно після цього всіх затримали, закинули в автобуси і повезли до метро "Річковий вокзал".

Чоловіків посадили в один автобус, жінок – в іншій. Біля метро "Річковий вокзал" був витверезник, куди зазвичай привозили п'яних. Але цього дня туди привезли заарештованих демонстрантів. Чоловіків посадили в одну кімнату. Жінок – в іншу. У кімнатах стояли ліжка. Одним із заарештованих чоловіків був Сіміс. Було приблизно 19.00.

О 19.30 у ту саму чоловічу кімнату привели Андрія Сахарова. Як виявилося, він запізнився на демонстрацію. Йому сказали прийти до шостої години вечора, а він прийшов десь о 18.30, коли демонстрантів уже відвезли. Тоді Сахаров запитав у міліціонерів: "Скажіть, де тут демонстрація біля ліванського посольства? Я теж прийшов брати участь". Міліціонер дуже здивувався і закричав товаришам: "Ось тут ще один прийшов". Сахарова засунули в окремий автобус і теж забрали у витверезник на "Річковому вокзалі".

Десь о 12 ночі почали допит затриманих. Їх приводили в кімнату, де стояло приблизно п'ять письмових столів. За кожним сидів слідчий. Допитували всіх дуже ввічливо. У якийсь момент зайшов полковник Вереїн, начальник ВВІР, дуже великий за радянськими часами чиновник. Сказав, що для демонстрації необхідний дозвіл, якого демонстранти не одержали. "Ми робимо попередження і сподіваємося, що ви більше не будете так погано поводитися", – сказав Вереїн. Поступово всіх відпустили. Було за першу ночі. Метро вже було закрите. Роз'їжджалися додому на таксі.

Фельштинський: "Експерт Саймс" був тим нетиповим радянським емігрантом, який уперто проповідував не боротьбу з "імперією зла", а налагодження діалогу, причому на умовах, які нав'язував Кремль. Фото: ЕРА

Наприкінці жовтня було організовано нову демонстрацію з вимогою відпустити охочих виїхати в Ізраїль. Протест організовували в Москві у приймальні ЦК КПРС на площі Ногіна. Протестувальників було осіб десять. Цілий день вони просиділи у приймальні, до кінця робочого дня. Десь о 17.00–18.00 усім сказали, що робочий день завершився і потрібно розходитися. Протестувальники піти відмовилися. Тоді до них вийшов чоловік на прізвище Іванов і сказав, що є відповідальним у ЦК із питань, пов'язаних з еміграцією до Ізраїлю. "Тут вас прийняти не можуть, – сказав він. – Будь ласка, розходьтеся. Але вас згоден прийняти сьогодні о восьмій годині вечора в будівлі Міністерства внутрішніх справ за адресою вулиця Огарьова, будинок 6, перший заступник міністра внутрішніх справ товариш [Борис Тихонович] Шумілін. Він буде радий із вами зустрітися і відповісти на ваші запитання".

До восьмої вечора на вулиці Огарьова, №6 зібрався натовп із 40–60 осіб. Їх впустили у велику порожню кімнату, де стояли стіл і крісло. Більше в кімнаті нічого не було. Дуже скоро відчинилися двері й увійшло троє людей. Один із них, Шумілін, сів у крісло. Другим був Вереїн. Третім був хтось у генеральській формі. Шумілін запитав, чим може бути корисним. Усі дружно закричали, що хочуть виїхати в Ізраїль. Він спокійно відповів: "Давайте розбиратися. От ви, наприклад, – звернувся він до Естер Маркіш, дружини розстріляного поета Переца Маркіша, – уже одержали дозвіл на виїзд кілька днів тому. Що ви тут робите?"

Потім він звернувся до Віктора Перельмана, завідувача відділу в "Литературной газете", майбутнього редактора емігрантського журналу "Время и мы": "Я багато років читав ваші статті в "Литературной газете", дуже добре написані. Ви там описували страшну ізраїльську державу. А тепер ви просите вас туди випустити. То коли ви були щирим – тоді чи зараз?" Після цього він довго розмовляв з ученим Олександром Воронелем, якому відмовили у виїзді. Із його справою Шумілін обіцяв розібратися.

Під час цієї достатньо конструктивної, за радянськими мірками, розмови з натовпу пролунав різкий голос. Це був голос Сіміса: "Євреї, тут із нас знущаються. Тут ми нічого не доб'ємося, підемо звідси". Високий Сіміс височів на півголови над усіма іншими. Розштовхуючи народ, він пішов до виходу. Присутні пішли за ним. Шумілін обернувся до Вереїна і запитав: "Хто цей горлопан?" "Я не знаю", – відповів Вереїн. "Підіть дізнайтеся, і щоб я більше цієї людини ніколи не бачив".

Схоже все це було на погано розіграну виставу.

У листопаді 1972 року Сіміса було заарештовано на два тижні за участь в акції протесту біля московського Центрального телеграфу. Але вже наприкінці року йому дали дозвіл на виїзд до Ізраїлю. У січні 1973 року, через Вену, не заїжджаючи в Ізраїль, Сіміс з ореолом мученика, дисидента і політв'язня прибув (як і всі інші радянські емігранти, які вирішили не їхати в Ізраїль) у Рим, де три місяці чекав на одержання американської візи. У тісному (у буквальному сенсі слова, оскільки житлові умови були важкими) колі біженців із СРСР в Італії про Сіміса говорили з неприхованим здивуванням і роздратуванням: "Ось тут був такий аферист, Діма Сіміс, – згадував один із біженців. – Він приїхав і тут у Римі розповідав усім, якою значною особою він був у Радянському Союзі. Наприклад, що він був на якомусь прийомі, зайшов до вбиральні, а поруч із ним стоїть і пісяє Брежнєв. Брежнєв запитує: "Дімо, ти на машині приїхав?" Діма каже: "Ні". "Ну, я тебе підвезу", – сказав Брежнєв і підвіз його до дому".

Через роки це оповідання про Брежнєва з вуст Сіміса пролунало інакше:

"Я багато років тому розмовляв із Доном Кендаллом [глава компанії "Пепсіко"]. Раз на місяць він мене запрошував на ланч у свою розкішну штаб-квартиру під Нью-Йорком. Дон був у гарному настрої, постійно підливав мені "Столичної". І от він мені каже: "Бачив тебе нещодавно по телевізору. Ти виступав щодо політики СРСР. Але коли ти востаннє розмовляв із Брежнєвим?" Я йому відповів: "Розумієте, Доне, я взагалі з ним ніколи не розмовляв". Це було не зовсім правдою: одного разу я зустрівся із Брежнєвим на одному заході в Москві до моєї еміграції, але поговорити нам особливо не вдалося".

Що саме розповідав (і чого не розповів) Сіміс в американському посольстві в Римі в 1973 році, просячи в'їзну візу, невідомо. Навряд чи він розповідав про те, що був комсомольським ватажком і що його виїзд у США санкціонував Євген Примаков, багаторічний співробітник КДБ і майбутній директор Служби зовнішньої розвідки (СЗР).

Про те, що Сіміса в ті роки курирував Примаков, дещо пізніше розповідав в інтерв'ю сам Сіміс: "Перші роки свого професійного життя я провів в Інституті світової політики і міжнародних відносин, працюючи на людину, яку звали Євген Максимович Примаков".

За підтримки його впливових друзів Сіміса взяли на роботу в Центр радянських та європейських досліджень Фонду Карнегі, де він став остаточно Саймсом

Так чи інакше, у березні-квітні 1973 року Сіміс прибув до США й оселився у столиці Америки, у Вашингтоні. У 1977 році випадково, на вулиці, він зустрів одного зі своїх знайомих тих московських часів, Віктора Рашковського, який теж виїхав із СРСР у 1973 році, але трохи пізніше за Сіміса, 22 квітня (день народження Леніна). "Приїжджаю я у Вашингтон, – згадує Рашковський. – У цей час я навчаюся в докторантурі в Університеті Цинциннаті. Іду я вулицею у Вашингтоні й обличчям до обличчя ми стикаємося з Дімою Сімісом. Точніше – я впираюся в живіт Діми, оскільки Діма сильно вищий. Як не дивно, ми один одного згадали, навіть згадали, як один одного звати. Коротше кажучи, ми пішли в якийсь бар. Платив, здається, Митя. І далі ми сидимо якийсь час у цьому барі й базікаємо. Я це запам'ятав ще й тому, що, дізнавшись, чим я займаюся у Штатах, Митя по-батьківськи мені сказав, що це повна хрінятина, чим я займаюся. "Ну, каже, напишеш ти свою докторську, ну візьмуть тебе викладати в університеті, але це ж не гроші, – сказав мені Митя. – Треба йти в політику", – каже. Це єдине, як можна пробитися. Це я запам'ятав".

Митя дійсно пішов у політику. Він налагодив контакти з Річардом Перлом, консервативним республіканцем, помічником сенатора Генрі М. Джексона (одним з авторів знаменитої "поправки Джексона – Веніка"); із Брентом Скоукрофтом, майбутнім радником із національної безпеки президентів Джеральда Форда і Джорджа Буша – старшого; і з Джеймсом Шлезінджером, який певний час очолював ЦРУ і міністерство оборони США. За підтримки його впливових друзів Сіміса взяли на роботу в Центр радянських та європейських досліджень Фонду Карнегі, де він став остаточно Саймсом.

Не все, однак, ішло гладко. Під час подавання документів на громадянство Саймса викликали у ФБР. Чоловік, який розмовляв із ним там, показав Саймсу папку з паперами і сказав: "Це папка із заявами людей, які кажуть, що ви агент КДБ. Ось ці заяви. Але заяв багато, а доказів немає. Тому ми вважаємо, що на підставі цих заяв ми не можемо перешкоджати набуттю вами громадянства. Але я це розповідаю вам для того, щоб ви розуміли, що ці заяви є, і ми будемо уважно стежити за всією вашою діяльністю".

Громадянства Саймс набув. У другій половині 1977 року із СРСР емігрували його батьки. Кілька років потому, коли вони сиділи в гостях у сина, задзвонив телефон: Костянтин Сіміс зняв слухавку: "OK, хвилиночку". Повернувся до сина і сказав: "Тебе президент Ніксон".

Ніксон до цього часу вже не був президентом. Саймс із ним познайомився в середині 1980-х років і став одним із близьких його співробітників, неформальним радником із питань, які стосуються СРСР. Серед іншого, Саймс супроводжував Ніксона під час його поїздок у Росію, зокрема останної поїздки Ніксона в Москву у 1994 році. 20 січня 1994 року, незадовго до смерті (він помер 18 квітня), на базі Фонду Ніксона було створено Ніксонівський Центр миру і свободи, президентом якого призначили Саймса як "провідного американського експерта з політичних проблем сучасної Росії".

"Експерт Саймс" був тим нетиповим радянським емігрантом, який уперто проповідував не боротьбу з "імперією зла", а налагодження діалогу, причому на умовах, які нав'язував Кремль. Видаваний ним із 1985 року журнал The National Interest став платформою для пропаганди цих поглядів, а очолюваний Саймсом центр – центром прокремлівської пропаганди в самому серці Америки – у Вашингтоні.

Усі статті Саймса – суцільні розтиражовані повтори: про те, що потрібно за будь-яку ціну домовлятися з Путіним, інакше Америці не вижити

Звісно, Росія змінювалася. Росія 1991–1992 років сильно відрізнялася й від СРСР 1984–1985 років (коли було засновано журнал), і від Росії 1995–1996-го, а потім – 1999–2000-го. Тощо. Не мінявся тільки Саймс. "Нам у Вашингтоні часто дорікають тим, що ми займаємо проросійську позицію. [...] Як кажуть, життя важке, і ми готові і з цією сумною долею примиритися," – сказав він в одному з інтерв'ю.

На сторінках його журналу читач не зустріне критичних фраз, спрямованих проти російської зовнішньої політики, Кремля чи Путіна. Водночас тактику Саймса слід назвати примітивною. Абсолютно всі публікації, інтерв'ю та коментарі, які йдуть від Саймса та інших авторів його журналу, – про одне й те саме: із Росією треба домовитися, інакше Америці буде зле. Політичні тексти водночас перемежовують із публікаціями про потужність новітніх видів російського озброєння, яке завжди краще за аналогічні типи американського. А фразу про те, що Росія може знищити США за 30 хвилин, повторюють настільки часто, що за нею можна визначати автора статті, ще не бачачи прізвища Саймса. Ось одна з таких згадок: "Очевидно, що Росія – єдина країна, яка може знищити Америку своєю стратегічною ядерною зброєю за 30 хвилин. Росія також має перевагу в тактичних ядерних озброєннях на Європейському континенті у співвідношенні 10:1".

Ось інша (у співавторстві із Гремом Еллісоном): "Росія, як і раніше, є єдиною країною, здатною стерти США з лиця землі за якісь 30 хвилин".

Далі можна вже не читати, тому що всі статті Саймса – суцільні розтиражовані повтори: про те, що потрібно за будь-яку ціну домовлятися з Путіним, інакше Америці не вижити, тому що Росія, яка не цілком раціонально мислить, загнана у глухий кут, через брак іншого виходу Америку знищить. Остання його книга, яка вийшла в Росії, називається: "Путін і Захід: не вчіть Росію жити!" (2015). В анотації до цієї книги написано: "У своїй новій книзі Дмитро Саймс аналізує політику Володимира Путіна за останні роки. Із певними застереженнями він уважає її обґрунтованою, а дії адміністрації Обами, навпаки, поспішними і такими, що часто виходять за межі здорового глузду". В Америці Саймс вирішив цю книгу не видавати.

Найчастіше Саймс публікується на сторінках свого журналу The National Interest ("Національний інтерес"), куди пускає тільки "своїх" – своїх однодумців і своїх агентів. Ось публікація в The National Interest від 12 червня 2015 року:

"Можливо, відносини між Російською Федерацією та Сполученими Штатами покращаться, якщо у 2016 році республіканець виграє вибори й очолить Білий дім. Як не дивно це звучить, у російського ведмедя набагато більше спільного зі слоном республіканців, ніж із віслюком демократів. [...] Можливо, президент-республіканець відшукає шляхи подолання щораз більшої конфронтації, яка характеризувала американсько-російські відносини протягом останніх п'яти років. [...] Можливо, тільки республіканець у змозі сьогодні відновити відносини між США та РФ. Як президент-республіканець міг би сприяти вибудовуванню відносин? По-перше, спільні економічні інтереси можуть привести до політичної рішучості. [...] Друга точка дотику інтересів – у сфері глобального ринку нафти. Доти, доки в Америці діятиме заборона на продаж нафти з резервів на іноземних ринках, американські нафтові компанії в боротьбі за глобальні ринки матимуть потребу в іноземних родовищах нафти. Вони є в Росії. Величезні доведені поклади в Арктиці і на материковій частині РФ. Однак російським нафтовим компаніям не вистачає технологій для розроблення цих запасів. І нинішні економічні санкції заморозили угоди про співпрацю, такі як між російською "Роснефтью" та американською ExxonMobil і проект арктичного буріння. [...]

Нарешті багато росіян звернуло увагу на нещодавні дані Pew Research Center, які засвідчили, що американську Республіканську партію переважно підтримують люди консервативних поглядів, бізнесмени і прихильники агресивної боротьби з ісламським тероризмом. [...] Принаймні може виявитися, що сучасна Росія виявить більше спільних тем для діалогу з американськими республіканцями, ніж з американськими демократами. [...] Моя думка проста: не варто опускати руки перед тим, що багато хто вважає неминучим конфліктом між двома великими державами, незважаючи на наслідки. [...] Карта світу може змінювати обриси, глобальна економіка може переживати спади і підйоми, але немає потреби підкорятися диктату хаосу. Можливо, у майбутньому настане день, коли Росія й Америка перейдуть від протистояння до взаєморозуміння".

Автором цього примітивного маніфесту, розміщеного на сторінках журналу Саймса, була Марія Бутіна, яка підписала статтю ще й титулом: "The Founding Chairman, The Right To Bear Arms, a Russian version of the NRA" / "Засновник і голова товариства "Право на зброю", російської версії Національної стрілецької асоціації США".

Будучи фахівцем із Росії, Саймс не міг не знати, що такої організації в Росії не існує. Утім він опублікував пропагандистський текст Бутіної з титулом автора, що вводить в оману. Уже після арешту Бутіної він намагався створити враження, що відсторонився від діяльності Бутіної у США, але тільки підтвердив, що мав із Бутіною постійний контакт до самого її арешту. Як писала одна з газет, "За словами двох джерел, [...] Саймс дізнався про інформацію, яку Бутіна поширювала про себе, і порадив їй відмовитися від цього".

Ми достовірно знаємо, що це неправда. Статті Бутіної із сайта The National Interest прибрано не було, як не було внесено виправлень або редакційних коментарів у титули автора. Примітивний "маніфест" російського агента Бутіної на сторінках журналу Саймса не був випадковою публікацією невинної російської аспірантки, яка навчається в американському університеті. Це був узгоджений із Москвою і Саймсом політичний заклик до Республіканської партії розпочати діалог із Кремлем.

В активних заходах російських спецслужб, безумовно, брав участь і Саймс

У березні 2015 року Саймс учергове побував у Москві, де зустрічався, зокрема, з Путіним. Не стало випадковим збігом і те, що статтю Бутіної було опубліковано 12 червня 2015 року – за чотири дні до формального оголошення Трампа 16 червня про початок його президентської гонки.

"Російський ведмідь" (Путін), якому заради порятунку своєї шкури мав здати позиції американський "республіканський слон" (Трамп), із легкої руки російського агента Бутіної і проросійського політолога Саймса просто не сходили тепер зі сторінок The National Interest. 24 грудня 2016 року Роберт Меррі (Robert W. Merry), який у різні періоди був редактором і автором журналу The National Interest, опублікував статтю під назвою "Припиніть дражнити ведмедя". 19 серпня 2017 року він же і там же опублікував статтю на ту саму тему, змінивши в назві одне слово: "Припиніть дражнити російського ведмедя".

"Перша версія статті була таким собі "наказом" новому президентові США Трампу, а нинішня – друга – констатує, що він цього "наказу" виконати не зміг", – писав, відповідаючи на ці публікації, колишній заступник міністра закордонних справ Росії та провідний науковий співробітник ІСЕМВ (де в радянські роки працював Саймс) Георгій Кунадзе. Його публікація називалася "Про користь корисних ідіотів".

Звернемо увагу на те, що точно так само – "корисним ідіотом Росії" – назвав Трампа колишній директор Агентства національної безпеки (АНБ) і ЦРУ Майкл Гайден: "Ми дійсно ніколи не спостерігали нічого схожого, – писав він. – Колишній виконувач обов'язків директора ЦРУ Майкл Морелл стверджує, що Путін спритно завербував Трампа як неусвідомленого агента Російської Федерації. Я б обрав інший термін родом із радянського минулого – "корисний дурень". Це такий наївний тип, яким Москва маніпулює і таємно зневажає".

Будемо вважати, що стосовно нашої публікації висловлювання "корисний ідіот" і "агент" мають не смислову, а юридичну відмінність. Перше – страхує автора висловлювання від судового позову. Друге – потребує юридичних доказів (до них ми ще повернемося). Кунадзе – експерт російської зовнішньої політики, якого важко запідозрити в необ'єктивності – у своїй статті писав таке:

"Щоб не втомлювати читачів, конспективно викладу основні тези автора [Роберта Меррі]:

1. Війна між Росією і Заходом майже неминуча. Жодна нація, яка себе поважає [Росія], не стане нескінченно терпіти оточення себе ворожими сусідами.

2. Росія вже двічі бралася за зброю. У Грузії, яка ініціювала війну з метою обмежити російський вплив на її власному задньому дворі. Й у Східній Україні, після того, як Захід заохотив і виплекав революцію проти обраного лідера, чия зовнішня та економічна політика тяжіють до Росії.

3. У радянські часи західні вороги СРСР розташовувалися за 1 тисячу миль від Ленінграда, нині перейменованого на Санкт-Петербург, а зараз усього за 100 миль. Москва перебувала раніше за 1200 миль від найближчої країни НАТО, а зараз за 200 миль.

4. Позбавлення народів Східної Європи радянського ярма було необхідним, але вторгнення Заходу у традиційну сферу впливу Росії, на території, які були під її владою протягом понад трьох століть, – має провокаційний і дестабілізаційний характер. До цієї традиційної сфери впливу Росії входять Україна, Грузія, Білорусь і (чомусь) Сербія.

5. Видатні американці вільно розмірковують про "зміну режиму" в Росії, а уряд США спонсорує її неурядові організації (НУО), задумані для підбурювання антиурядової діяльності. За типом тієї, що змусила корумпованого, але легітимного Віктора Януковича, рятуючи життя, тікати з України. Дії США на підтримку зміни режимів в Іраку, Лівії, Сирії, Ємені дають змогу запідозрити їх у виношуванні таких самих планів щодо президента Росії Володимира Путіна.

6. Демонізація Путіна американською інтелігенцією безпрецедентна. Його уподібнюють абсолютному злу, яке необхідно зупинити. Ніхто не хоче визнати, що росіяни мають деякі підстави вважати себе нацією, обложеною американцями та їхніми союзниками.

7. Дональда Трампа обрали президентом США частково для того, щоб змінити таке сприйняття Росії. Його висловлювання під час виборчої кампанії давали можливість сподіватися на припинення політики оточення Росії, відмови від недружніх заяв на її адресу, скасування економічних санкцій, на серйозні зусилля для роботи з нею щодо таких подразників, як Сирія та Україна.

8. Усе це вже не має значення. "Російські ініціативи" Трампа мертві. Антиросійські еліти перемогли, і президент не здатний їм перешкодити. Хоче він того чи ні, наступають нові санкції. Розширення НАТО і втручання Заходу у справи України триватимуть. Фундаментальні національні інтереси Росії, які був готовий визнати Трамп, майже напевно зроблять військове зіткнення неминучим.

* * *

На мою думку, усі ці простакуваті умовиводи Роберта Меррі надзвичайно тенденційні і серйозної критики не витримують.

Популярні в російському телевізорі міркування про швидку війну здаються явним блефом не зовсім здорових людей. Навіщо їх повторює Роберт Меррі, незрозуміло. Так чи інакше, гігантські ядерні арсенали, якими володіють Росія і США, роблять велику війну між ними практично неможливою. Не цілком реальним є навіть локальний військовий конфлікт, який завжди може перерости у велику війну. Балансування на грані війни і супутня йому гонка озброєнь Росії не під силу. На цьому надірвався СРСР, який мав незмірно більший, ніж Росія, військово-політичний та економічний потенціал, недолугу, але цілісну ідеологію, купу слухняних сателітів і, що важливо, який набагато менше залежав від решти світу.

Війну з Росією Грузія аж ніяк не ініціювала. Вона лише трохи необачно спробувала провести обмежену операцію з відновлення конституційного порядку на власній території. За дивним збігом обставин, Росія виявилася до грузинської операції цілком готовою і відповіла на неї масштабною інтервенцією. Ідіотська теза про "організовану" Заходом революцію в Україні коментарів не потребує з огляду на те, що самі ці події сталися зовсім нещодавно і всім, окрім Роберта Меррі, добре зрозумілі.

Підрахунок відстані від Росії до найближчих країн НАТО ні про що, окрім звідкись наведеної на автора як вроки параної, не свідчить.

У першій версії статті автор зараховував до традиційної сфери впливу Росії Молдову, а у другій версії замінив її на Сербію. Йому, мабуть, що Молдова, що Сербія – усе одно. Загалом же саме поняття "сфера впливу" взято з минулого і не може бути сприйняте серйозно.

До того ж незрозуміло, чому позбавлення колишніх країн "народної демократії" радянського ярма – справа потрібна і корисна, а позбавлення пострадянських країн російського диктату – ні.

[...] Тотальна неприязнь до Путіна на Заході дійсно існує. Але куди діватися, якщо всю проведену Росією політику офіційно пов'язують саме з його ім'ям. Ця політика категорично неприйнятна для Заходу, звідси і негативне ставлення до її ініціатора.

Ну, а міркування автора про росіян як націю, оточену американцями та їхніми союзниками, викликає на згадку слова Генрі Кіссінджера: "Немає нічого більш наступального, ніж Росія, яка обороняється" ("There is nothing more offensive than Russia on the defensive").

З огляду на певні, м'яко кажучи, особливості своєї особистості президент Трамп примудряється дискредитувати все, за що береться. Зокрема і свої "російські ініціативи", про які з таким благоговінням говорить Роберт Меррі.

Загалом, його стаття виділяється хіба що дивним збігом поглядів незалежного американського автора й офіційних російських пропагандистів, ім'я яким легіон. Мимоволі на думку спадає визначення "корисний ідіот", але хто його знає, може, Роберт Меррі дійсно так думає. [...] Визначення "корисний ідіот" я використовував винятково тому, що доказів платної діяльності Роберта Меррі в інтересах Російської Федерації не маю. Утім, сам я схильний уважати його чистим найманцем, звичайним учасником так званих активних заходів".

Мабуть, із дипломатичних міркувань колишній заступник міністра закордонних справ Росії не додав ще двох слів: активних заходів спецслужб Росії.

В активних заходах російських спецслужб, безумовно, брав участь і Саймс. Сотні написаних ним сторінок прокремлівських політичних текстів до активних заходів спецслужб формально зарахувати ми не можемо. Це, швидше, підпадає під класифікацію "агент впливу". А от заяви типу: "Агітатори отримують по $300 за кожен голос на користь Клінтон" – зроблене в день президентських виборів, 8 листопада 2016 року, – це вже не пропаганда. Це участь в активному заході російських спецслужб із забезпечення перемоги Дональда Трампа на американських президентських виборах. Ось текст публікації про виступ Саймса того дня на російському телебаченні:

"В ефірі політичного ток-шоу президент Центру національних інтересів, політолог Дмитро Саймс розповідає про те, як проходить голосування в різних штатах Америки. [...] "Я особисто чув, як представник штабу Клінтон говорив про стратегію роботи з агітаторами, – каже Саймс. – Кожен з агітаторів отримує по $300 за голос, відданий потрібному кандидату, – у цьому разі Гілларі Клінтон". Окрім того, Демократична партія організувала доправлення виборців на автобусах із районів, де проживають здебільшого афроамериканці та латиноамериканці. Передбачають, що вони мають бути лояльними до Гілларі Клінтон".

"Особисто чув"? "$300 за голос"? Мабуть, цього дня в Америці багато агітаторів стало мільйонерами. Утім, Саймс на цих виборах голосував не за демократів, і за його голос $300 агітатори не отримали. Скільки того дня за свою агітацію отримав сам Саймс – запитання до Саймса. Того дня він дав ще одне інтерв'ю російській газеті "Известия", де розповів про президента "одну маловідому історію", натякаючи на те, що його поїздку до Москви було незрозуміло ким проплачено. Водночас Саймс підкреслив, що доказів не має (повідомивши, що доказів знайдено не було).

Уточнимо: мова йшла не про поїздку Трампа в Москву у 2013 році, за яку, як добре відомо, Трамп отримав від російського мільярдера Араса Агаларова $12,2 млн за проведення конкурсу "Міс Усесвіт", а про поїздку в Москву 50 років тому – у 1968 році – майбутнього президента Білла Клінтона (чоловіка Гілларі Клінтон, кандидата у президенти від Демократичної партії, опонента Трампа на виборах, якій Саймс, у такий спосіб, того фатального дня намагався завдати ще одного, останнього, удару):

"У Клінтон та її оточення була маса контактів із Росією на різноманітних рівнях. Наведу маловідому історію. У грудні 1968 року, за кілька місяців після вторгнення радянських військ у Чехословаччину, у Москву приїхав молодий антивоєнний активіст Білл Клінтон. Він приїхав на міжнародний пацифістський форум. Більшість гостей заходу зупинялася в готелі типу "Турист", а Клінтон чомусь зупинився в "Націоналі". У ті роки це було незвично. У таких готелях зупинялися люди, яким планували зустрічі на відповідному рівні, а не молоді студенти, тим більше, що готель у Москві йому нібито хтось оплатив. [...] Цю тему порушувала команда Буша-старшого під час виборчої кампанії 1992 року, але жодних доказів не було".

Після отруєння Скрипалів Саймс розпочав виконання звичних для нього обов'язків агента Кремля щодо мінімізації політичних збитків, завданих російськими спецслужбами під час виконання бойового завдання

Часті поїздки в Москву для мовчазного вислуховування думки міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова теж належать не до політичної роботи, а до участі в активних заходах Кремля: "Ми чудово розуміємо аномалію, яка склалася на політичному просторі США через наслідки виборів, які Демократична партія так і не може пережити. Спроби впровадити в цю дискусію звинувачення Росії в усьому, що відбувається негативного у США, ми, звісно ж, не приймаємо", – заявив Лавров на зустрічі з групою "американських експертів" на чолі із Саймсом. Заперечень "американського експерта" Саймса Лаврову ми не почули.

Після скандальної гельсінської зустрічі Трампа й Путіна 16 липня 2018 року, коли американський народ залишили необізнаним стосовно змісту двогодинної розмови двох президентів, лише трохи пізніше, із Кремля, нам донесли, що Путін запропонував Трампу схвалити проведення референдуму в Луганській і Донецькій областях, які наразі під контролем Росії, на зразок того референдуму, який, як сказав Путін, "ми провели" у Криму. Жодних подробиць цієї провокаційної ідеї Кремль не повідомив, і доволі скоро Білий дім (не Трамп) зазначив, що не підтримує пропозиції Путіна про проведення референдуму на Донбасі.

Вражаюче, що 20 липня, виступаючи в одній із новинних програм американського телебачення, Саймс став роз'яснювати глядачам, що мова не йшла про референдум про вихід східноукраїнських територій зі складу України, а лише про надання їм автономії в межах Української держави, хоча таких уточнень ні з боку Путіна і Лаврова, ні з боку Білого дому і Держдепартаменту США не було. Ми почули їх тільки з вуст Саймса, який одержав цю інформацію, мабуть, якимись іншими, недоступними решті, каналами.

Лавров (праворуч) і Саймс (крайній ліворуч) на зустрічі в Москві у вересні 2017 року. Фото: ЕРА

Про збитий над Східною Україною у 2014 році малайзійський літак політолог Саймс згадав лише одного разу: "Москва могла б нагадати світові про інші схожі трагедії, коли Сполучені Штати, Ізраїль і навіть Україна помилково атакували цивільні літаки. Російські офіційні особи могли б заперечити, що провина лежить на українській стороні, оскільки Київ використовував військово-повітряні сили для ударів по власних громадянах, і повстанці здійснили запуск ракети, приймаючи лайнер за бойовий літак". Це висловлювання я б теж зарахував не до журналістики чи політології, а до участі в активних заходах Кремля, який намагався скерувати світову громадськість помилковим слідом у плані визначення винних і відповідальності за очевидний злочин.

Особливо хочеться відзначити статтю Саймса, опубліковану 7 грудня 2006 року, незабаром після звірячого вбивства в Лондоні Олександра Литвиненка: "Справа Литвиненка – змова Кремля чи Блофельда?" (героя одного з фільмів про Джеймса Бонда). До політології ця стаття теж не мала стосунку, зате безпосередній стосунок мала до операції Кремля щодо мінімізації політичних збитків, завданих діями російських спецслужб у Великобританії, до "операції прикриття", до того, що англійською називають "damage control". До цієї операції Кремль стрімко долучив Саймса, який видав американцям уже за два тижні після смерті Литвиненка кілька версій убивства:

"Перша – це план Кремля". "Звідси випливає, – писав Саймс, – [...] що лідер найбільшої ядерної держави зовсім утратив розум, здоровий глузд, та й інстинкт самозбереження – [але це] аж ніяк не відповідає тому, що ми знаємо про Путіна. [...] Є й інше припущення: Кремль дійсно вважав Литвиненка серйозною загрозою, хоча б через його зв'язки в Чечні. Відомо, що Литвиненко був наближеним якщо не до всіх, то до деяких чеченських повстанців [...], [тому] дуже важливо точно встановити, до чого був причетний новонавернений мусульманин Литвиненко, а також простежити, чи не мав він якихось зв'язків з ісламськими екстремістськими організаціями, у яких був інтерес в одержанні доступу до полонію-210: із нього можна робити "брудні бомби", можна і ще якось використовувати.

Другу версію вбивства Литвиненка ніби списано із сюжету фільму "Живеш тільки двічі" (You Only Live Twice), у якому глава організації СПЕКТР Ернст Блофельд провокує конфронтацію між СРСР і США, створюючи в обох враження, що одна сторона захоплює космічні кораблі іншої. У цьому випадку виходить, що Березовський із-за лаштунків зіштовхує Захід і Британію з Путіним. Для того, щоб підставити російського лідера, використовуючи вбивство Литвиненка, у нього є і мотив, і можливості. А кожен, хто знайомий з історією діяльності Березовського в Росії, знає, що у нього стане й уяви, і ресурсів, і безжалісності, щоб заради просування своїх антипутінських задумів пожертвувати колишнім протеже. [...]

Що стосується третьої й останньої версії, то тут головну роль відіграє не боротьба Литвиненка з Путіним і не його зв'язок із Березовським, а певні особисті амбіції. Один російський учений в Англії нещодавно заявив, що Литвиненко думав заробляти гроші, шантажуючи російських підприємців. Якщо це правда, то мотив для вбивства з'явився б уже відразу в кількох осіб або угруповань. [...] Але навряд чи в інтереси Заходу входить дозволяти внутрішнім і зовнішнім політичним супротивникам Путіна провокувати його на конфронтацію із Заходом, основану на неточній інформації, – якщо не на явному обмані".

Саймс намагається пояснити нам, що Путін причетним до вбивства бути не може, оскільки він не божевільний (адже не може ж божевільний керувати ядерною державою!); що Литвиненко був пов'язаним з ісламськими екстремістами, які, найімовірніше, і роздобули полоній-210, щоб зробити з нього "брудні бомби" і "ще якось використати"; що в зіштовхуванні лобами Путіна й Заходу найбільше зацікавлений Березовський і тому він зобов'язаний бути головним підозрюваним. А оскільки Литвиненко планував шантажувати підприємців із Росії (про що Саймс дізнався від одного вченого), у коло підозрюваних має входити "одразу кілька осіб або угруповань". І не в інтересах Заходу (зверніть увагу на логіку!) провокувати Путіна на конфронтацію. Тобто не Путін провокує Захід на конфронтацію, убиваючи Литвиненка, а Захід провокує Путіна на конфронтацію твердженнями, що за вбивством Литвиненка стоїть Путін.

Слід додати, що в усій творчості Саймса це єдина публікація, де Литвиненка було згадано. Жодної статті на цю тему Саймс більше не написав, хоча відтоді з'явилося багато додаткової інформації. І якби Саймс узагалі більше ніколи нічого у своєму житті не написав би, то вже однієї цієї публікації було б достатньо для того, щоб зробити про автора цієї статті однозначний висновок: автор є агентом Кремля і має завдання в інтересах Кремля і людей, які стояли за вбивством Литвиненка, дезінформувати і вводити в оману західну громадську думку.

Але є в цієї статті Саймса ще одна особливість: вона зникла із сайта The National Interest. Точніше, вона залишилася там у форматі назви і самого початку статті. А далі вам пропонують: "Щоб прочитати статтю повністю, натисніть тут або перейдіть на "Суб'єктивну оцінку", блог Дмитра К. Саймса" (To read the rest of this blog post, click here, or visit Subjective Evaluation, the blog of Dimitri K. Simes), і коли, у надії побачити текст, який вас заінтригував, ви "клікаєте" на виділені вам кнопки, то одержуєте у відповідь "Сайт недоступний" (This site can't be reached).

Оскільки це єдина стаття Саймса, із якою стався такий нещасний випадок, поставимо запитання про те, чому це сталося. Відповідь очевидна: Саймс не впорався із завданням Кремля і в нашвидкуруч написаній статті наговорив багато зайвого, зокрема про самого Путіна.

Після отруєння Скрипалів Саймс розпочав виконання звичних для нього обов'язків агента Кремля щодо мінімізації політичних збитків, завданих російськими спецслужбами під час виконання бойового завдання. Слід зазначити, що сьогодні все більше й більше Саймс працює як агент Кремля на двох різних фронтах: російському та американському. У Росії він пояснює, що російські спецслужби до замаху на Скрипалів стосунку не мають і що американська адміністрація має вимагати від англійців відповідних пояснень:

"Американський політолог Дмитро Саймс назвав некоректною поведінку прем'єр-міністра Великобританії Терези Мей, яка бездоказово звинуватила Росію в отруєнні екс-полковника ГРУ Сергія Скрипаля і висунула Москві ультиматум. Він назвав дії Мей емоційними і порівняв їх із діями Австрії в 1914 році, яка точно так само, не маючи жодних доказів, висунула ультиматум Сербії після вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєві. Ці події стали приводом для оголошення Першої світової війни. "Але Росія – не Сербія, і відставний російський полковник – не австрійський наслідний принц. Тому я намагаюся зрозуміти, чому Мей зробила те, що вона зробила, не чекаючи, коли когось заарештують і допитають, або коли з'явиться якийсь підозрюваний, не з'ясувавши як слід у спецслужб, чим займався цей полковник в Англії, чи не робив він чогось, що могло викликати нове обурення Росії. Замість цього вона вдалася до дуже швидкого ультиматуму".

Говорячи про реакцію США на дії Британії, політолог зазначив, що Білий дім і Конгрес погоджуються тільки в солідарності з Лондоном і його "стурбованістю". Якщо Конгрес вбачає у справі Скрипаля черговий привід для посилення тиску на Росію, то президент Дональд Трамп і його адміністрація хотіли б для початку розібратися, зокрема, зробивши запит на інформацію про ситуацію у спецслужб самої Британії. [...] "Тому мені здається, що ми, на щастя, далекі від конфронтації великих держав", – сказав Саймс. – Якщо в Росії є якась своя інформація з цього питання і факти, які свідчать про російську непричетність, думаю, що цю інформацію можна було б швидко донести до американської сторони. Не бачу підстав, чому цього не можна б було зробити і чому Америка б цю інформацію не прийняла", – резюмував він".

На сторінках The National Interest Саймс, навпаки, пояснював, що реакція Заходу на отруєння Скрипалів збільшує шанси на воєнну конфронтацію з Росією:

"Кілька днів тому Сполучені Штати вислали із країни кілька десятків російських дипломатів – імовірно, вони є співробітниками розвідки, які працюють під прикриттям, – і зроблено це було як покарання за ймовірну спробу отруєння на території Сполученого Королівства колишнього співробітника ГРУ, перебіжчика Сергія Скрипаля та його доньки Юлії. Кремль обіцяв ужити заходів у відповідь, і це означає, що відносини між Росією та Сполученими Штатами опустилися до найнижчого рівня з часу закінчення холодної війни. "Я не думаю, що багато хто з нас сумніватиметься в тому, що ми насправді маємо справу з новою холодною війною", – зазначив Дмитро Саймс під час панельної дискусії 26 березня. На думку Саймса, який нещодавно побував у Росії, Кремль не має великої поваги у Вашингтоні, однак такі почуття мають у Москві своє дзеркальне відображення. Насправді напруженість між двома ядерними великими державами настільки велика, що аналітики відкрито говорять про можливість збройного зіткнення між Москвою і Вашингтоном.

Залишимо на професійній совісті Саймса, який робить далеко не випадкове твердження, що Скрипаль (як, мовляв, і Литвиненко) був перебіжчиком, тимчасом як насправді російський уряд офіційно обміняв Скрипаля на десяток російських шпигунів, зокрема знамениту Анну Чапман, 8 липня 2010 року.

Чи правомірно вважати Роберта Меррі, за класифікацією Кунадзе, "корисним ідіотом Путіна"? Напевно, так. Чи можна вважати "корисним ідіотом" його колегу по журналу Саймса? Категорично – ні, оскільки Саймс, якщо судити з наявних про нього відомостей і з його дій, – впроваджений в американську політичну еліту кремлівський агент. Про це неодноразово писав і говорив, зокрема, Піонтковський. Ось цитата з його публікації від 16 січня 2017 року про Трампа, який виконує, на думку Піонтковського, "інструкцію з Москви":

"Я навіть знаю, хто ним керує – старий кремлівський агент Саймс. До речі, свій перший виступ із зовнішньої політики Трамп зробив у квітні 2016 року в організації, яку очолює Саймс. [...] Відтоді все, що він говорить про зовнішню політику, – це повторення всієї програми Кремля".

Усіх кремлівських людей скеровували до Саймса. Він займався навіть не розвідкою, а формуванням мізків американської еліти

Я попросив Андрія Піонтковського роз'яснити мені про Саймса низку питань, які цікавлять мене. Ось витяги з нашої вашингтонської розмови, яка відбулася 25–26 червня 2017 року:

Піонтковський: – Так от, не тільки Трампа, але набагато більш освічених, начитаних і розумних людей змусили повірити в цей класичний мем, повторюючи його тисячу разів: основний ворог Америки – ісламський тероризм, Путін бореться з ісламським тероризмом, "We need Russians" ["Нам потрібні росіяни"]. Тому треба віддати Путіну Україну, забути про всякі інші дурниці й об'єднатися з ним у боротьбі з ісламським тероризмом. Втовкмачували це роками три титани кремлівської пропаганди, за якими я давно спостерігаю. Двоє з них, до речі, були моїми особистими друзями протягом десятиліття, а за третім я спостерігаю збоку, так само, як ви. Третім був Дмитро Саймс – засланий козачок. Із ним я не дружив. Я дружив із Томом Гремом [Tomas Graham] і Дмитром Треніним. Саймс – це, мабуть, навизначніша фігура.

Том Грем – колишній дипломат. Я знаю день, коли його було перекуплено Кремлем. Він не дочекався кінця терміну президента Буша. Він був у нього тим, що називають Russian Tsar [Російський цар], і він пішов у середині другого терміну, коли одержав пропозицію від Кіссінджера. У день, коли він пішов, ми зіткнулися з ним у метро. Він зазвичай стримана така людина. Але він був зовсім не схожим на себе, в абсолютній такій ейфорії, і несподівано для мене сказав мені, що він перейшов на роботу, де він отримує в кілька разів більше, ніж у президента Буша. [...]

Кремль створив таку собі "раду мудреців" на чолі з Кіссінджером і Примаковим, фінансувати яку найняли російських олігархів. Ніби незалежна російсько-американська структура. А вони ніби вчені. І який-небудь Олексій Мордашов платить їм $5 млн. Вони отримують російські, не американські гроші. Усе відкрито і легально. [...]

І третій, звісно, Тренін. Протягом усіх останніх 10 років його сприймали як органічну частину американського зовнішньополітичного істеблішменту, першого неамериканця, призначеного директором Карнегі. І з Треніним ми дружили всі 1990-ті роки. І мені здавалося, що в нас однакові погляди. Тренін – полковник ГРУ, який вийшов у відставку. Але полковників ГРУ, мабуть, дійсно колишніх не буває. Але однак у 1990-ті роки він активно робив кар'єру і формальну, і не формальну всередині американського істеблішменту. Він знайшов для себе таку цікаву нішу... Його улюблене слівце було Russians. Він ніби сторонній спостерігач, ніби марсіанин, але який дуже добре знає Russians. І він такий добрий самаритянин, який дурненьким американцям пояснює, хто такі Russians і що вони роблять. Він ніколи не говорив про свою особисту позицію, типу "я думаю...". Він пояснював як про комах: Russians роблять те... Russians зроблять це...

Кілька разів я з ним на цю тему розмовляв. Остання розмова була десь у 2006-му. Ми сиділи тут недалеко, на Dupont Circle. А в цей час він уже якраз обрав для себе постійну платівку: треба зрозуміти Russians, зрозуміти їхні комплекси, зрозуміти, що їх ображає, зачіпає. Не дай боже образити Russians.

Я йому кажу:

– Дімо, ти чому таку фігню верзеш? Я ж чудово знаю, що ти в це не віриш.

І я висунув гіпотезу, яка мені здалася правильною:

– Ось ти – російський офіцер, і тобі соромно за цих кремлівських виродків, і ти намагаєшся для себе одягнути їх у якийсь пристойніший одяг.

Він відповів мені дуже цікаво. Він розреготався і сказав:

– Я російським офіцером був невідомо коли, давно, а зараз я служу ось цій будівлі, – і показав на будівлю Карнегі.

Така думка на той час була дійсно затребуваною керівництвом Карнегі. Ну і його куратори, його генерали, звісно, повернулися, – таких людей, як Тренін, усе-таки не випускають. У 1990-х, напевно, контроль послабився, а у 2000-ні про нього згадали. І він заспівав так, як має співати полковник ГРУ. Напевно, тепер він уже генерал. А хто ще з російських розвідників дослужився до керівника Центру Карнегі, пояснюючи американцям, як вони повинні поводитися стосовно Росії? Жодному Штірліцу цього не снилося.

Усі троє дуже талановиті люди. І Грем, і Тренін, і Саймс. На голову вище за будь-яку дрібну шушеру. Цих використовують у дрібницях, везуть раз на рік на Ярославський і Валдайський форуми. Бізнес-клас, звісно, готелі в Москві та Сочі. І зустріч із президентом. Тому що це капіталізація. (На Валдайський форум у Сочі за участю Путіна Саймса запрошено було востаннє у жовтні 2017 року. – Фельштинський). Після того як вони скрізь були з Путіним, яка-небудь компанія неодмінно запрошує їх консультувати.

Кремлівські пропагандисти, які приїжджали сюди з Москви, перше, що робили у Вашингтоні, вирушали на інструктування до Саймса, який уводив їх у курс справи. Сергій Марков, наприклад. Він каже мені: "Ти знаєш, я вчора був у Саймса. Мені сказали спочатку зайти до Саймса". Це йому казали ті люди, які скеровували його у Вашингтон. А він усе-таки був членом Державної думи.

Фельштинський: – А хто ці люди, які Маркову це кажуть?

Піонтковський: – Ви запитуєте мене, хто куратор Саймса?

Фельштинський: – Так.

Піонтковський: – Формально – Лавров. Оцініть, на сайті МЗС з'являється: "Учора МЗС відвідав директор і президент найбільшого американського аналітичного Центру Ніксона пан Дмитро Саймс. У міністра закордонних справ Лаврова була тривала розмова з паном Саймсом, із яким вони обговорили головні нагальні російські проблеми..."

Фельштинський: – Це є на сайті МЗС Росії?

Піонтковський: – Так, це є на сайті МЗС Росії. (Я перевірив: справді є, три зустрічі, у 2006-му, 2008-му і 2011 роках. – Фельштинський).

Фельштинський: – Ми вважаємо, що куратор Саймса – міністр закордонних справ?

Піонтковський: – Один із кураторів. Я думаю, що Лаврову особисто доручили вести його. Звісно, основний куратор – у КДБ (ФСБ). Лаврову доручали таку інформацію на свій сайт ставити для підвищення авторитету Саймса у Вашингтоні. [...] Саймс дуже талановита людина і дуже небезпечний противник. Ці троє талановитих людей понівечили на користь Кремля вашингтонську тусівку і підпорядкували її собі. Усіх кремлівських людей скеровували до Саймса. Він займався навіть не розвідкою, а формуванням мізків американської еліти. [...] Саймс, безумовно, стоїть на чолі всієї інформаційно-пропагандистської мережі Кремля у Вашингтоні. І Трамп – його найвищий успіх. І провал одночасно".

Усіх колишніх міністрів закордонних справ Росії Саймс знав достатньо добре. Євген Примаков (1996–1998) був його начальником в ІСЕМВ, Ігор Іванов (1998–2004) був його колегою в ІСЕМВ і разом із ним працював під керівництвом академіка Миколи Іноземцева. У 2004 році Ігоря Іванова змінив Лавров, із яким Саймс став регулярно зустрічатися.

Щодо Саймса виникає доволі багато підозр, які вказують на те, що він є агентом Кремля:

Свідчення Марії Бутіної, заарештованої у США за обвинуваченням у шпигунстві на користь Росії.
Інформація про радянське комсомольське минуле Саймса до його стрімкої еміграції у США.
Спогади московського знайомого Саймса, який описав короткострокову активну "дисидентську" діяльність Саймса, що дала йому змогу потім позиціонувати себе в американському посольстві в Римі й у США як людину, переслідувану у СРСР.
Розмова співробітника ФБР із Саймсом під час набуття Саймсом американського громадянства про те, що Саймс є агентом КДБ.
Розповідь Андрія Піонтковського про те, що кремлівські чиновники прибували у США з інструкціями відвідати Саймса й одержати у нього вказівки щодо подальшої діяльності.
Сотні сторінок публікацій The National Interest, десятки годин виступів Саймса на російському та американському телебаченні, численні його статті та інтерв'ю, які вказують на те, що Саймс, будучи формально американським громадянином і американським експертом, займає відкрито прокремлівську позицію щодо абсолютно всіх питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Я міг би почати наводити нескінченні цитати з численних статей Саймса. Я не буду цього робити, оскільки вони про одне й те саме: ми зобов'язані розмовляти з Кремлем (із позиції сили), але домовитися повинні на умовах, які влаштовують Путіна, оскільки на інших він домовлятися з нами не буде і знищить нас за першої ж можливості. Усе інше – Грузія, Сирія, Україна, НАТО, країни Балтії – дрібні розмінні монети, які ми використовуємо під час нашого торгу з Путіним (із позиції сили), щоб можна було все це віддати для збереження головного: миру між США та Росією, яка є потужною державою з ядерною зброєю, здатною знищити США за 30 хвилин.

Фельштинський: Готель Mayflower, схоже, із часом теж увійде в американську історію, але не як п'ятизірковий готель, названий на честь корабля, що доправив до Америки спраглих свободи іммігрантів, а як приміщення, де вперше майбутній президент США оголосив програму капітуляції американської демократії перед труднощами, які виникли на її шляху. Фото: wikipedia.org

Готель Watergate сьогодні відоміший не як місце ночівлі у Вашингтоні, а як символ перемоги американської демократії над президентом, який наважився порушити закон. Не випадково саме до цього президента в далекі 1980-ті роки зумів наблизитися Саймс, максимально використавши у своїх інтересах його ім'я і залишки політичного капіталу Ніксона. Створені Саймсом журнал і центр якщо і стояли на сторожі чиїхось інтересів, то не американських, а Саймса і Кремля.

Готель Mayflower, схоже, із часом теж увійде в американську історію, але не як п'ятизірковий готель, названий на честь корабля, що доправив до Америки спраглих свободи іммігрантів, а як приміщення, де вперше майбутній президент США оголосив програму капітуляції американської демократії перед труднощами, які виникли на її шляху. Чи вдалося Саймсу потопити мешканців Mayflower, а самому залишитися на березі, покаже час. Може виявитися, однак, що це буде вже інший берег – не американський, не той, до якого у 1620 році пришвартувався Mayflower.

Росія Україна Сергій Марков Великобританія вибори Сергій Лавров Москва Білл Клінтон шпигунство Кремль ФСБ Генрі Кіссінджер ЦРУ ФБР КДБ розвідка Гілларі Клінтон Russia Today Юрій Фельштинський Андрій Піонтковський Moscow Russia Євген Примаков Дональд Трамп Ренд Пол Гліб Павловський Джаред Кушнер Сергій Кисляк Марія Бутіна Дмитро Саймс